Актор Олексій Суровцев: Я відкладав гроші на власний будинок, натомість облаштував готель для котів і будую для них клініку

Актор Олексій Суровцев, фото - канал СТБ

Сьогодні глядачі можуть побачити Олексія Суровцева в новому сезоні серіалу "Слід" на СТБ. А в перші місяці війни світ облетіли відео, як він їздить на авто по окупованому Ірпеню і, ризикуючи життям, рятує осиротілих тварин. Що спонукало його витрачати на це власні кошти? Чи не набридло йому бути стриптизером? Чому збирається вдруге взяти шлюб з власною дружиною? Про це – в ексклюзивному інтерв’ю "Коментарям"  

Не на того натрапив

– Олексію, є актори, які запевняють, що принципово не дивляться фільми, в яких знімалися. А ви дивитеся свіжі серії "Сліду"?

– Так, принципово дивлюся все, в чому знімаюся. Я непрофесійний актор, граю так, як відчуваю. Але це відчуття не завжди правильне. Тож аналізую побачене на екрані і те, по подобається,  "забираю" в скарбничку акторських інструментів, а те, що не подобається, запам’ятовую, щоб більше не робити помилок. Окрім того, так я бачу, чи прогресую. Наприклад, в перших серіях "Сліду" був, як кажуть російською, просто "говорящей головой". Жодних емоцій! В очах пустота! Напевно, пересічний глядач цього не помічає, а от актори – обов’язково. Сьогодні вже зовсім інша картина.

Моя величезна помилка – я завжди думав про те, як виглядаю в кадрі. Це відголосок танцювальної кар’єри – в танцях зовнішній вигляд дуже важливий. Багато часу знадобилося, щоб зрозуміти: значення має те, що в тебе в очах.

– Чому вас навчив ваш Римар?

– Володіти зброєю. Битися. Але взагалі ми з ним дуже схожі. Обоє любимо жінок і ставимось до них з повагою. Своєвольні. Наполегливі. Швидко реагуємо на ситуацію і приймаємо рішення. Вміємо стримувати себе, коли потрібно, і давати волю почуттям. Саме тому мені, недосвідченому актору, довірили цю роль, бо бачили, що стовідсоткове попадання в типаж і психотип. 

О, згадав одну історію! Зараз у вас буде ексклюзив! Я не бився років 20, напевно, – не в тому вже віці. (Сміється) І от нещодавно на зйомках "Сліду" стою під час перерви на вулиці, п’ю каву. Бачу – зі старвагена виходить наш другий режисер, дівчинка. Повз неї йде якийсь чоловік і досить сильно штовхає її плечем. "Обережно!" – просить вона. У відповідь прозвучало "закрий рота!" і порція нецензурної лексики. Мене це вибісило – як на жінку можна подібне казати, та ще й коли ти сам винен? Кричу йому вслід: "Гей, ти що собі дозволяєш?" Він і мене посилає, самі знаєте куди… Ну, тут я вже не витримав – догнав його, взяв за плече. А коли чоловік замахнувся, в мені увімкнувся Римар: завдав удару на упередження. Чувак впав, схопив якийсь дрин і почав на мене нападити. Проте зрозумів, що побити мене не вдасться, викинув дрин і чимдуж побіг. Так що недаремно я в серіалі бився. (Сміється) Римар трохи попрацював і в житті.

– З грудня знімається наступний сезон "Сліду". Як це – працювати на знімальному майданчику під час війни?

– Оскільки я весь час був у Києві і звик до вибухів, спокійно сприймаю все, що відбувається навколо. Однак під час повітряних тривог разом з усіма спускаюсь до сховища – такі правила. Нам спеціально таким чином обирають місця для зйомок, щоб воно було десь неподалік.   

– У вашій фільмографії вже з десяток картин. Але список ролей  дуже короткий: окрім оперативника Римара – стриптизер, брутал нетрадиційної орієнтації і порнозірка. Не ображае те, що вас так однобоко сприймають режисери?

– Та просто капець! Я був у шоці, коли переглянув свою фільмографію. Сім разів грав стриптизера! Але справа в тому, що ще дуже мало режисерів знають мене як актора, тому й обирають за типажем. А типаж який? Так, всі ті, кого ви перерахували. (Сміється) Щоправда, останнім часом відмовляюся від цих ролей. Натомість з’являються інші, нормальні пропозиції. Мрію про якийсь масштабний історичний фільм – зіграти вікінга чи козака, або персонажа із Середньовіччя. Але це дуже дорогі проєкти, тому поки що їх точно знімати не будуть. 

Патрулював місцевість і робив переправу під Романівським мостом

– Коли почалася війна, ви якось уявляли своє місце в ній? Наприклад, візьму зброю й піду мочити москалів! Або – буду волонтерити.

– 24 лютого я відпочивав у Буковелі. Коли прочитав новину про те, що почалася війна, перша думка була – як добре, що ми не в Києві! Бо для мене війна – це кадри з фільму "Врятувати рядового Раяна": все розбомблене, повна розруха, скрізь танки. Вирішив поїхати додому, забрати свої двох котів і повернутися на Закарпаття до дружини. Але за кілька годин подивився знову новини – та ні, все зовсім не так страшно. Під вечір прокинулось ось це чоловіче "та ну блін, я що – не мужик? Буду ховатися?!" Це був не героїзм, ні. Прокинулась лють! Вирішив записатися до ТРО і почав обдзвонювати знайомих, сподіваючись, що хтось у цьому питанні допоможе. Але мені сказали: "Приїжджай у Київ, тут  розберемося".

Дуже кумедно було на вокзалі: прийшов потяг, з нього вийшла якась неймовірна кількість людей, а зайшов я і ще пару чоловік… У Києві, вірніше, у себе в Ірпені, записатися в ТРО не вдалося – надто багато бажаючих було. Що робити? Прошу: давайте я хоч якісь окопи буду копати – не сидіти ж мені, склавши руки! Ну, кажуть, охороняй свій житловий комплекс. Ми з хлопцями самоорганізувалися, зробили нічну варту і патрулювали місцевість – кількох підозрілих чоловік навіть до тероборони передали. Потім наші військові підірвали Романівський міст, щоб ворог далі не просунувся. Усім було зрозуміло, що це – єдиний шлях для евакуації, тож ми взяли в приватному секторі дошки й зробили з них імпровізовану переправу.  Два чи три дні допомагали людям переходити через неї, бо це досить важко. Господи, скільки їх було!.. 4-5 тис. щодня! Ми тягли сумки, валізи, переносили бабусь і дітей… 5 березня обстріляли мій будинок, ми гасили пожежу, облаштували в підвалі сховище.

А тоді я врятував свого першого котика, з якого почалася котяча рятувальна операція… Прочитав у соцмережах, що люди під час евакуації в паніці забули в машині кота – у валізі! Пишуть, чотири дні він там сидить. Ну, думаю, його вже стовідсотково хтось визволив, але оскільки це поруч, піду перевірю. Знайшов автівку, там дві валізи. Відкриваю першу – нічого. Другу – а там кіт, живий-здоровий! Наступного дня щаслива власниця його забрала. Я зробив про це пост в Instagram і цим підписав собі вирок. (Сміється) Бо відразу почав отримувати аналогічні запити щодо пошуку домашніх улюбленців.

 Помічниці для Веснушки

– Куди потім дівали тварин – у притулок прилаштовували? 

– У мене була в’язка ключів від декількох квартир у будинку – люди виїздили, лишали тварин і просили мене до них навідуватися та підгодовувати. От у ці квартири спочатку й підселяв свої "знахідки".

– Ви тільки "за замовленням" визволяли котів чи було таке, коли просто ходили по будинках – раптом там хтось залишився?

– Якби замовлення закінчилися, може, і так шукав би котів. Звичайно, не по замкнених квартирах (хоча інколи мені доводилося навіть двері виламувати, але тільки з дозволу їх власників), а по розбомблених. Але в мене по невеличкому Ірпеню було за два місяці більше 600 заявок. Щоб усі  виконати, щодня треба було знаходити 10-15 тварин. Але інколи підбирав їх навіть на вулиці. Якогось домашнього котика, наприклад. Або їду – по вулиці біжить собака породи самоїд. Як ти його кинеш?

З часом домовився з однією київською ветклінікою – зробив там перевалочний пункт для тварин, який згодом переріс у притулок. На щастя, цих тварин швидко розбирали.

– Чому вирішили відкрити власний притулок? Навіть не притулок – кОтель?

– Якось я інтерв’ю давав – їх в мене тоді дуже багато було, ледь не по десять щодня. Приїхали журналісти чи то з Турції, чи з Ізраїлю, подивилися київський притулок і спитали, чи буду продовжувати цю справу після війни. Я сказав: "Так. Але хочу створити такі умови для тварин, яких більше ніде немає в Україні". У всіх слово "притулок" асоціюється з клітками, не дуже гарним запахом і хворими, заляканими, зачуханими тваринками. Де я не був – скрізь бачив одне і те ж. А я мріяв, щоб це було місце, де коти живуть у комфортних умовах, очікуючи, що хтось їх забере, щоб вільно гуляли по приміщенню, щоб там грала класична музика. І я його створив! Зараз ще будується ветеринарна клініка, а потім буду розширювати притулок.

– У сторіс, записаному кілька місяців тому, ви розповідали, що в кОтелі все робите самі. Досі тільки на себе покладаєтесь?

– Місяців три дійсно працював сам. Мені це було в кайф. А ще я вважаю так: щоб довірити цю справу комусь (тобто делегувати частину обов’язків), треба зрозуміти всі процеси від початку до кінця – зануритися в них з головою. Тільки тоді буде зрозуміло, що потрібно зробити, а без чого можна обійтися. Але одного разу відчув: все, гайка! Втомився, більше не можу! Хоча ні, я був не сам – допомагала дружина. Але в неї є своя робота, багато часу кОтелю приділити не могла, отож майже все лежало на моїх плечах. Тому я знайшов помічниць: дві дівчини допомагають з прибиранням, ще дві – доглядають за кицей на ім’я Веснушка. Вона спинальниця – в неї перебитий хребет і паралізовані задні лапки. Такі тваринки не можуть самі ходити в туалет, а робити це треба кожні шість годин. До речі, я вже визначився з головним лікарем, який очолюватиме клініку, трохи пізніше знайду адміністратора і асистентів.

– Здається, в кОтелі була стерильна чистота і порядок ще в той період, коли не було помічниць.

– У тих притулках, де мені доводилось побувати, стояв таких запах, що капець! А оскільки я й сам дуже люблю чистоту, це була чи не найголовніша вимога: в мене має бути інакше. Для цього ми двічі на день прибираємо. Зранку це займає приблизно три години, увечері -- годину.

Принцип бумерангу

– КОтель, клініка – це дуже круті проєкти. Але задоволення недешеве навіть у мирний час, не кажучи вже про воєнний, коли роботи немає і доходів у артистів, відповідно, теж. На які кошти все будуєте і утримуєте?

– До цього майже три роки я працював на зйомках "Сліду", де в мене було по 27 робочих днів щомісяця. Паралельно ще мав якісь проєкти. Тож гонорари отримував стабільно і збирав на власний будинок. Перед війною вже навіть підшукував варіанти нерухомості. А потім трапилося 24 лютого… Коли виникло питання з притулком, зрозумів, що будинок може почекати, і більшу половину грошей витратив на власну справу. Звичайно,  є ще й донати від небайдужих людей, і вони становлять, приблизно 40-50% від загальних витрат.

Взагалі до грошей я відношусь дуже спокійно. Сьогодні вони є, завтра немає… А післязавтра тобі може впасти на голову цеглина – і все! Питається, навіщо тоді все відкладав?

Ще один момент: коли ти робиш щось правильне, життя дає тобі такі можливості, на які й не сподівався. От, наприклад, я думав, де взяти бокси для кОтелю, вони ж такі дорогі! Раптом пише незнайома дівчина, в якої був притулок для тварин, але вона виїхала до Німеччини і хоче продати бокси. Їй вони обійшлися у 8 тис. доларів, в мене таких грошей не було, тому домовились за півціни. Потім зробили величезну знижку будівельники і спеціалісти з установки вентиляції. Тобто люди йшли назустріч, допомагали, хто як може. Тож притулок мені обійшовся удвічі дешевше від його вартості.

– Дружина підтримує ваше ідеї?

– По-перше, ми з нею дивимося в одному напрямку. По-друге, вона мудра жінка і поважає рішення чоловіка. Якщо я вже щось вирішив, то це, певно, не просто ж так… А по-третє, Ксюша теж любить тварин. Зрештою, коли ти робиш добру справу, тобі це повернеться. Я вірю в принцип бумерангу.

Влаштуємо весілля після переамоги

– Ви розлучилися після 12 років шлюбу. Психологи кажусь, що у розставанні завжди винні обидва партнери. У чому були ваша провина?

– Мені не дуже б хотілося обговорювати особисте життя. Але психологи кажуть правильно – ми обоє були винні. Не буду уточнювати, але головне, що ми знаємо, які помилки допустили. Коли розумієш, що не потрібно було так робити, так говорити, треба було більше приділяти уваги партнеру і цінувати його, можеш все виправити.

– У вас досить швидко з’явилося особисте життя, у Ксенії теж. Як трапилося, що знову почали жити разом?

– Ті відносини, які в нас були після розлучення, ми сприймали як емоційні канікули – відпочинок одне від одного. Він нам був потрібен, щоб визначитись, чи хочемо бути разом. Потім якось зустрілися, щоб випити кави. І все! Я зрозумів, що більше не можу без Ксюші.

– Хто зробив перший крок назустріч?

– Звісно, я.

– Розлучалися офіційно?

– Так. І повторно ще не оформили шлюб, хоча плануємо. Щоправда, весілля навряд чи будемо влаштовувати – просто розпишемось і поїдемо кудись відпочивати. Але спочатку дочекаємось перемоги. 

– Колись ви сказали, що якщо не потренуєтесь кілька днів, погано себе відчуваєте. Як вдавалося і вдається тримати себе в формі під час війни?

– Звісно, цей рік було не до спортзалів. Я схуд на 12 кілограмів! Ось тільки нещодавно  відновив свою вагу – до речі, не без допомоги лікаря. І повернувся нарешті до тренувань. Тож сподіваюся, скоро буду у звичній для себе формі.

– Серед ваших захоплень – малювання. Давно цим не займалися?

– Здається, останній раз – у минулому році. Немає часу. Та й натхнення теж, особливо коли  в Ірпені були активні бойові діє. Потім ми всі трохи видихнули, з’явилися якісь емоції. Потрібно закінчити останню картину – ніяк руки до неї не доходять. Ось вирішу всі питання з клінікою, і тоді малюватиму.

– Що це за картина?

– Продовженням емоційної картини "Падіння", яку я написав після розлучення. У "Падінні" зображена пара: чоловік намагається втримати жінку, але вони обоє падають у безодню. Це дуже особисте – про мої відчуття… Як назву наступну роботу з цієї серії, ще не знаю. Але вона буде про відродження нашого кохання. Це складна картина – на ній є розруха, наслідки війни. Однак вона про те, що ніщо не завадить людям бути разом, якщо в них одне серце на двох.

– Круто! У вас стільки талантів! Що хотіли б ще опанувати?