Актриса Олена Ларіна: Якщо в кадрі мені потрібно було цілуватися з партнером, чоловік знімався разом зі мною

Олена Ларіна, фото - з особистого архіву актриси

Глядачі могли бачити Олену Ларіну в серіалах "Виклик", "Пес", "Виходьте без дзвінка", "Скажене весілля" та інших. Але роль у "Табуні" для актриси стала особливою

Боялася всіх підставити

– Олено, розкажіть детальніше про серіал "Табун" (ICTV2), в якому у вас головна роль?

– Події відбуваються в 1942 році. У окупованому Новоград-Волинському німці розробляють новітню хімічну зброю "Табун". Після 15-річної відсутності до рідного міста повертається Іван Діденко , який тепер працює на британську розвідку. Його завдання – отримати зразок "Табуна", аби зробити антидот. Моя Галина – головна лікарка в лікарні. Іван був коханням всього її життя, але вона вже давно навіть не знає, де він. Натомість змушена лікувати німецьких солдат і бути особистим лікарем офіцера Штраубе – головного розробника хімічної зброї. Бо, працюючи з ним, Галина може дістати будь-які ліки, які потім таємно передає українцям.     

– Чим запам’яталися ці зйомки?

– По-перше, моя героїня в деяких сценах говорить німецькою, якої я зовсім не знаю. Щоб вирішити цю проблему, довелося трохи попрацювати з репетитором – буквально два заняття. Вона мені розповіла про особливості вимови, ми пройшлись по тексту. Залишалось завчити напам’ять, і на це в мене пішло тижнів два. По-друге, по сценарію Галина  ставить крапельниці геру Штраубе, але я і гадки не мала, як це робиться. Добре, що моя сусідка – медсестра Тетяна, провела мені геніальний майстер-клас. Годину пояснювала, показувала, а потім поцікавилася, який період в кіно знімаємо. І виявилось, що мені треба вчити все з самого початку, бо в 1942 році були і голки не такі, і крапельниці, і, відповідно, у самому процесі є нюанси.

А взагалі для мене це перша така велика, складна роль, та ще й у серйозному проєкті, відповідальність була неймовірна, боялася всіх підставити.

– Зніматися у рекламі – це простіше чи складніше, ніж у кіно?

– Не можу сказати однозначно, це все ж таки два різних процеси. Реклама -- це завжди довго. Тривалість ролика кілька секунд, а зйомки можуть тривати добу. Один і той же кадр перезнімається безкінечно: то з локацією щось не так, то світло не подобається режисеру.

– Яка зйомка найбільше запам’яталася?

– Рекламний ролик заспокійливого, який ще й досі крутиться в YouTube. По сценарію моя героїня  витратила багато грошей, повертається до чоловіка і, щоб заспокоїти його, цілує в щоку. Начебто нічого складного. Насправді цей ролик знімався відразу після мого весілля, і цілувати – навіть у щічку – чужого чоловіка було якось дивно і незручно. Але потім я подумала: якщо почну вередувати, знімальній групі доведеться під мене підлаштовуватися, щось вигадувати, аби зняти поцілунок без поцілунку. А я ж актриса, маю бути готовою до всього! І зробила все, що від мене вимагалося.

Зазвичай мене запрошують рекламувати якісь лікарські засоби. Навіть не знаю, чому так виходить. (Сміється) Останній раз, правда, знімалася в рекламі мартіні. Для гарного кадру відкрили тоді цілий ящик шампанського – відкорковували пляшку за пляшкою… Можна сказати, лилося воно рікою.

– З собою потім пляшечку дали?

– Звичайно, ні! (Сміється)

Весільну сукню пошила собі сама

– У вашій біографії були курси телеведучих. Це із серії "знання за плечима не носити" чи хотіли попробувати себе в іншій професії?

– Ця історія ще зі шкільних років. Коли мама дивилася новини, часто повторювала: "Мені так хочеться, щоб ти хоча б погоду вела". Я подумала: чому б і ні? І пішла на курси. Перед випуском кожен  записував свою особисту програму, у мене непогано вийшло. Тож аби запропонували спробувати себе в ролі ведучої, була б не проти.

– Вам пощастило – зазвичай батьки не підштовхують дітей до вибору творчої професії, а відмовляють…

– Насправді мені теж довелося відстоювати свою мрію. Мої батьки до творчості відношення не мають: покійний тато – льотчик, останнім часом викладав у НАУ, мама – інженер, обувщик, зараз працює в Національній бібліотеці ім. Вернадського. Вона, до речі, родом з Маріуполя і любить розповідати історію про те, як приїхала в сімнадцять років і один місяць підкорювати Київ, але з першого разу не вийшло. Батько завжди казав: "Поступай в НАУ, потім підеш працювати на завод і в тебе буде нормальна професія, стаж і пенсія". (Сміється) Тож переконати їх, що я хочу стати актрисою, було нелегко.

До того, як вступити на театральний, ще школяркою,  я відвідувала модельно-театральну студію: наша студія сама відшивали колекції і демонстрували їх. Ось там я вперше зрозуміла, який це кайф – бути на сцені! Після закінчення університету працювала в цій же студії, а зараз – викладаю  у мистецькому ліцеї "Зміна". Я працюю в  Зразковому художньому колективі "Мистецька фундація "Ера творчості ІІІ-го тисячоліття", шоу-театр "Ера творчості", і ми разом з викладачами навчаємо дітей акторській майстерності, дефіле, хореографії, основам дизайну – діти малюють свої ескізи і відшивають колекції, а потім показують на подіумі. 

– Ви гарно малюєте?

– Ні, взагалі не малюю, але люблю шити. Наприклад, весільну сукню пошила сама. Напрокат брати не хотіла – можна сказати, в цьому плані я трохи забобонна і побоялася приміряти на себе, як-то кажуть, чужу долю. Походила по весільних салонах і зрозуміла, що всі сукні шиються практично за одним стандартом. Думаю, що там складного? Придивилася один фасон, показала Дімі, йому сподобалося. Тож купила тканину і почала шити. Вийшла вишукана сукня в досить стриманому стилі. І ніяких "підгонів" – сіло так, як мені треба.

– Робити викройки навчилися в модельно-театральній студії?   

– Ні-ні, в мене ще були курси крою й шиття! Я з дитинства любила щось робити руками: вишивала бісером, вишивала, в’язала гачком, спицями. Потім захотілося шити, щоб бути модною, як наші дівчата зі студії. В мене була чудова викладачка! Вона навчила не тільки всім тонкощам шиття, а й наприклад, робити все акуратно, щоб річ не тільки зовні була гарною, а й з вивороту – нитки не стирчали, рядок рівний. Спочатку, звичайно, все виглядало смішно, але з кожним разом виходило краще. Весільну сукню сама розробляла з нуля: спочатку – викройка, потім макет. Мене все влаштувало. І тільки після цього взялася за тканину.

До речі, в цій сукні я знімалася в одному серіалі, де грала наречену. Це було десь за два місяці після весілля.

Річницю весілля відсвяткували на квадроциклах

 – Ваш чоловік не має відношення до акторства. Швидко звик бачити вас на екрані в обіймах інших чоловіків?

– Ні, він не актор. Діма – технарь, кандидат наук, працює в Київському політеху. Спочатку було дуже важно пояснити, що в кадрі я маю когось цілувати або зніматися в постільних сценах. Коли  читала сценарій, відразу повідомляла йому про всі подібні нюанси, і йому це не подобалось. Доводилося довго пояснювати, що це просто кіно і тут все не по-справжньому. Зараз же відноситься до цього спокійно.

– На зйомки до вас не приїжджав?

– Хіба вже після зйомки, щоб додому забрати. Але ми з ним навіть декілька разів знімалися разом! Наприклад, в тому проєкті, де я наречена у своїй весільній сукні – він саме був моїм нареченим, тому в кадрі цілувалася я з ним. Але, чесно кажучи, зніматися йому не подобається.

– Як актриса і технарь познайомилися?

–  Це дуже давня історія. Ми були в дитячому таборі під Києвом – в одному загоні. Як потім Діма зізнався, майже до кінця зміни мене ненавидів, бо я дуже його бісила. Він мене, до речі, теж дратував. Після табору ми переписувалися ВКонтакті, потім на якийсь час зникли з поля зору одне одного, далі знову почали спілкуватися. Коли мого тата не стало, Діма приїхав мене підтримати. Пам’ятаю, ми проговорили до 4 ранку – про все і ні про що. З того часу все й закрутилося.

– В соцмережах бачила, як ви одну із річниць весілля святкували, катаючись на квадроциклах. Завжди так оригінально святкуєте?

– Банальщина – типу піти в ресторан, відкоркувати пляшку шампанського – не для нас. Перша річниця вийшла дуже оригінальною. Ми поїхали в Одесу і мали повернутися в певний день, бо в мене була зйомка в серіалі "Школа". Від’їхали від Одеси кілометрів 20 – і машина стала прямо на трасі. Що трапилося? Що робити? Маршрутки повз нас теж не їдуть, я не можу пересісти і встигнути на зйомку в Київ. Раптом Діма бачить – евакуатор! На ньому ми й дісталися до столиці.  Нагадаю, в річницю весілля! Другу й третю не пам’ятаю, четверту відзначили, катаючись на квадроциклах. Ми з чоловіком полюбляємо автомобілі, тому це наша тема. А на п’яту я опинилася в Болгарії – мене туди запросили попрацювати аніматором. Тож відсвяткували поодинці, а разом вже – після мого повернення.

Влаштували штаб у власному домі

– Минулий рік був дуже складним для акторів. Як ви його пережили?

– Було дуже тяжко. По-перше, ніяких зйомок. По-друге, ти просто не розумієш, що тобі робити. 23 лютого ми саме закінчили знімати "Табун". В нас був дуже ранній підйом – о 5.00 вже мали бути на локації. І я мріяла, що наступного дня відісплюсь. Прокинулась від вибухів і кажу чоловікові: "Здається, почалося". Увімкнули телевізор, послухали новини – і просто не знали, що робити, куди бігти. Подивилися з вікна – люди завантажують речі в авто й кудись їдуть. Діма сходив до магазину, повернувся і каже: "Збирай речі – ми теж поїдемо". Питаю: "На скільки"? – "Давай на тиждень". Зібрали речі, взяли маму, обох котів і вирушили. Недалеко, під Київ. Але змінили шило на мило: наступного дня дізналися, що за 15 кілометрів від нашого села стоїть колона русні. Щоб було зрозуміло – там поряд відоме всім село Перемога, яке дуже постраждало під час окупації. Ми постійно чули вибухи, як летять ракети, у нас в селі підірвали міст, щоб по ньому не проїхав ворожий танк. Свої машини накрили брезентом, щоб їх не було видно з дронів.

Коли русню відігнали від Києва, зрозуміли, що потрібно щось робити. Саме приїхала перша гуманітарка – від фонду Сергія Притули, ми її вивантажили на другий поверх свого будинку – влаштували щось на зразок штабу. Все посортували і, не очікуючи, коли деокуповані села розмінують сапери, повезли туди гуманітарну допомогу: їжу, одяг, ліки, побутову хімію. Це були такі важкі для нас в моральному плані поїздки… В перший день підійшов один чоловік – каже, ми місяць просиділи в підвалі без води, хліба, бо наші хати зайняли орки й полювали на нас. Дуже боляче це чути… Потім я їздила по селах і збирала списки на медикаменти, шукала їх у інших благодійних фондах. Хоча людям нічого такого дефіцитного чи дорогого не потрібно було – заспокійливе, щось для серця, від тиску, активоване вугілля… В одному з сіл підходить бабуся, питаю, що їй потрібно. Вона каже: "Дай хоч щось…" – "Може, подушку чи ковдру?" Вона відповідає:  "Якщо є, можеш дати. В мене хата згоріла, не залишилось нічого. Зараз живу в сусідів, спати немає на чому". Ми всього їй надавали… Але я не могла стримати сліз. Кажу Дімі: "Треба якось допомогти бабусі – вигадати щось з житлом". Телефонувала потім  крізь – дізнавалася, де знайти модульний будинок, як оформити акт на втрачене житло.

– Зараз там люди справляються без волонтерів, але ваша діяльність, напевно, не призупинилася?

– Тепер ми допомагаємо військовим: збираємо гроші на дрони, автівки, прибори нічного бачення, шоломи. Шукаємо, де все це можна купити, відправляємо на передову. Бо саме від них залежить наше життя. Я співпрацюю з благодійним фондом "Зайкин дім", засновницями якого є Галина Самойлович та Юлія Міщенко. До речі, у Юлії син служив в "Азов", на превеликий жаль він героїчно загинув у бою. Фонд був створений ще до війни, наша місія спочатку була допомагати дітям з обмеженими можливостями. Але з початком повномасштабного вторгнення основна ціль змінилась, хоча ми і надалі допомагаємо людям. У цей складний час важливо не залишатися осторонь чужої біди, щоб кожен відчував, що залишився не наодинці зі своїм горем.

– У професійному плані теж потроху налагоджується?

– Збулася моя мрія – я почала працювати в Українському Сучасному Театрі! Хтось з театру хоче потрапити в кіно, а в мене – навпаки. Вже навіть гастролювали з виставою "Венздей" Дмитра Рачковського. Наша мета – не веселити глядача, а допомогти йому перемкнутися, на якийсь час відволіктися від проблем. Тому продовжуємо дарувати приємні миті в різних куточках України.