Через війну опинились на острові і будують тут діаспору: про проблеми і радості українців в Ірландії

Ольга Чекмаєва, Українці в Ірландії

Як вимушені переселенці інтегруються у нове суспільство, говоримо у інтервʼю з українською волонтеркою організації "Українська дія в Ірландії" Ольгою Чекмаєвою. До війни в Ірландії налічували декілька тисяч українців, за останніх півтора року сюди приїхали ще майже сто тисяч осіб. Як тут їм вдалось обʼєднатись та створити потужну організацію, що допомагає тим хто на острові і тим, хто вдома, розповідає волонтерка, комунікаційний офіцер благодійної організації Ukrainian Action in Ireland. 

Вона виїхала з дому з рюкзаком на плечах, який зібрала максимум на тиждень, а опинилася в країні, що омивається Атлантичним океаном. Вона пройшла самотужки усі "сім кіл" адаптації вимушеного емігранта за кордоном. Говорить з великою любовʼю і про мешканців Ірландії і про українців, які тепер тут живуть. Каже, що вже з перших днів знала, що "своїм" на чужині треба обʼєднуватись, бо ж мета у всіх одна: перемогти. Знайомтесь, Ольга Чекмаєва, українка, яка через війну живе в Ірландії.

Майже одразу після переїзду Ольга почала волонтерити smm-менеджеркою організації Ukrainian Action, зараз ж вона обіймає посаду комунікаційного офіцера Ірландського Червоного Хреста, завжди на звʼязку з волонтерами, координує та висвітлює усе про життя української спільноти в Ірландії. Говоримо про українців, які обʼєднались в чужій для них країні для допомоги один одному і тим, хто залишився вдома. Про інтеграцію вимушених переселенців в новому для них суспільстві, про те, що слово "біженець" не походить від слова "бідний", 

Від автора публікації додам: це інтервʼю —розмова двох людей, які зараз живуть в Ірландії, двох людей, які покинули Україну після початку повномасштабного вторгнення та тих самих двох людей думками та серцем завжди вдома. 

— Коли ви приїхали до Ірландії та з чого розпочалась ваша діяльність в організації?

— Я тут живу з квітня 2022-го року. Потрапивши в тимчасове соціальне житло, спортзалу для 60-ти людей, я почала моніторити групи в Телеграм, де контактували українці в Ірландії. Там я наткнулась на обʼяву однієї з волонтерських організацій про те, що шукають людей, які вміють писати тексти. Я цим займалась все життя, тож вирішила, що буду продовжувати це робити тут. На той час це ще не була UACt, якою вона є зараз. Це була група активних українців, які проживали на острові до повномасштабного вторгнення, і які зуміли організуватись в цей важкий момент задля допомоги Україні. Відповівши на це оголошення, мені запропонували співбесіду і так я долучилась до команди, яка потім вже стала відома як Ukrainian Action in Ireland.

— Чому обрали Ірландію з-поміж інших країн, які відкрили кордони? 

— Спочатку ми з подругою виїхали в Румунію. Тоді я вірила, що війна надовго це не затягнеться. Кілька тижнів максимум. Я була впевнена, що в цивілізованому світі не може статись така страшна війна, ще й з такими наслідками, які ми зараз маємо. Цей час в Румунії був страшенно тяжким, найгіршим… і через почуття провини, і через нерозуміння того, що буде далі. Було важко. Чужа мова. Я вивчила фразу румунською "я не розумію румунську", говорила її людям, а вони просто продовжували розмовляти зі мною голосніше. Зараз це виглядає смішно, але тоді не було. Потім в хостелі, де нас розмістили, я зустріла волонтерів, які попросили перекладати для них з англійської. І на другому тижні перебування в Румунії я згадала, що я вільно володію англійською. На той момент, я ледь памʼятала як мене звати. Далі були невтішні новини з дому: Буча, Ірпінь, Ізюм… Ти просто не розумієш, що далі. Моя близька подруга, яка проживала вже багато років в Лондоні, порадила мені поїхати в Ірландію. Найперше через мову. Плюс я досі обожнюю Ірландію за відсутність бюрократії. Тож я зібрала в Румунії той самий рюкзак, з яким я виїжджала на чотири дні, і прилетіла сюди спробувати. Момент з волонтерами в Румунії дозволив мені зрозуміти, що я можу бути тут корисною, хоча б перекладати.

Обʼєднались в чужій країні, щоб допомагати своїм

— Розкажіть про обʼєднання українців в Ірландії? З чого розпочалась історія організації Ukrainian Action? Коли це відбулось та як виросло із часом?

— З початком війни, українці, які проживали на острові, просто вирішили вийти в місто. Одна з перших "точок" зустрічей — російське посольство в Дубліні. Там проходили протести, які тривають й досі. Звісно, ті, хто тут проживав багато років, вже мав якісь звʼязки між собою, тож вони вирішили діяти. Люди виходили на марші з закликом припинити війну. На той момент в Ірландії вже існувало декілька ком'юніті українців, вони і прийняли рішення обʼєднатись. Чимало людей волонтерять для України ще з 2014-го року, живучи тут. Тоді ще без розуміння того, що це буде організація, звичайні українці, яким допомагали і місцеві, кинулись на підтримку України. Зокрема,  закуповували та надсилали "гуманітарку". Буквально в перший тиждень Ірландія відкрила кордони для українців, почали приїжджати перші тимчасово переміщені особи. Тоді ж відкрився ще один пласт роботи: підтримка своїх в новій для них країні.

— У квітні 2023-го UAct отримала статус благодійної організації. В Ірландії отримати його зовсім нелегко. Що це змінило та як працюєте зараз, за майже два роки війни?

— Два основних наших напрямки: допомога українцям на острові та волонтерська допомога Україні. Щодо першого, ми зацікавлені в інтеграції українців у нове для них суспільство. Ірландія дуже гостинна країна, тут багато можливостей для розвитку, для нормального життя, а не просто існування. Ми взяли за мету формування іміджу українця, який через війну опинився в Європі. Не можу по-іншому сформулювати: ми не типові біженці. Наші люди приїхали з освітами, досвідами, іншими моментами, яких, можливо, не очікували тут. Трохи є стереотип, що біженець — від слова "бідний". І ми досі працюємо з ним та доводимо, що у нашому випадку це дещо не так. З Ірландським Червоним Хрестом нам вдалось відкрити український центр Ukrainian community centre Rethmines в Дубліні. Там створили різні навчальні програми: є і з англійської мови, є і для дітей багато занять. Також ми організовуємо різні заходи з нагоди українських національних свят. У нас відбулись масштабні акції до Дня Незалежності України, до роковин вторгнення. Кожен день біля російського посольства в Дубліні проходять мітинги, здебільшого їх підтримують ірландські активісти, але також ми приєднуємось до них. 

— Що відправляєте в Україну зараз? У чому є потреба? Як технічно це вдається зробити, Ірландія ж острів, це тисячі кілометрів…

—У нас є гуманітарний відділ, що займається цим. Зараз ми оголосили збір до зимового періоду. Люди приносять і певні продукти, одяг, засоби гігієни. Знову ж таки, ми отримуємо запити на допомогу безпосередньо з передової, з фронту. Спілкуємось з хлопцями постійно. Наприклад, зараз знаємо, що не вистачає поживної їжі, тож це є в нашому переліку. В нашому українському центрі ми збираємо все це і далі пакуємо та передаємо фури в Україну. Плюс ми напрацювали вже певні контакти з ірландськими організаціями і постійно вони звертаються до нас, якщо хочуть задонатити певні речі. До прикладу організатори Дублінського марафону передали велику кількість футболок, одна з лікарень — велику кількість медичних рукавичок. Це була величезна кількість, тисячі. Допомога в Україну йде через гуманітарні фонди, з якими ми співпрацюємо. Вони зазвичай приймають "гуманітарку" в Польщі, роблять розподіл та повертаються до нас зі звітами. 

"Проблеми інтеграції є, але люди "хапаються" за будь-яку роботу".

— Я повернусь до питання інтеграції українців в новому для них суспільстві. Знаю, нещодавно ви провели масштабне опитування українців в Ірландії. Серед інших питань говорили і  про це. Тож яка ситуація? Чи декому вже вдалось знайти себе в новій країні, в нових реаліях.

— Тут важко порівнювати в цифрах. Тому, що ми провели два опитування в 2022-му та 20223-му роках. І дані відрізнялись. До речі, в нас є дані, що це єдині опитування такого масштабу, які були зроблені серед тимчасово переміщених українців. Поділюсь з вами ексклюзивом. Ми готуємо третє опитування, яке буде фокусуватись на питанні працевлаштування. Щодо загальних статистичних даних, то зараз ми говоримо про 90 тисяч українців в Ірландії, але треба розуміти, що це включає також дітей, людей з обмеженими фізичними  можливостями та пенсіонерів. Тому оцінюючи інтеграцію, варто брати їх до уваги. 

— Які найбільші складнощі в адаптації українців?

— Є певні складнощі, насамперед, з мовою. Тому, що більшість українців або не володіють англійською вільно, або володіють на рівні, що не дозволяє працевлаштуватись. Також більшість тимчасово переміщених осіб — це жінки з дітьми, їм складніше з пошуком житла та влаштуванням дітей. Але від себе я скажу, що люди, які володіють мовою та які прагнуть інтегруватись тут, вже працевлаштовані, вже змінюють роботи на кращі. Хочу сказати, що наші люди, здебільшого, шукають можливість принести користь там, де це можна зробити. І не важливо, яка це робота. Це особиста історія, але я знайома з жінкою, яка в Україні працювала головним бухгалтером, а тут вона миє посуд і каже, що радіє з того, що має чим зайнятись і приносити користь у тому місці, де вона опинилась. 

"Ми приїхали сюди не зі своєї волі"

— Ірландію називають однією з країн, що створили найкомфортніші умови для перебування тимчасово переміщених осіб. Чи не зловживають цим? Чи справді люди прагнуть знайти себе в цих нових реаліях або лише чекають на повернення додому?

— Я вважаю, що таке явище може проявлятись у будь-які нації, бо є людський фактор. І причиною можуть стати не лише комфортні умови, а й звичайна розгубленість. Є люди, для яких це перша в житті поїздка за кордон. І я знаю людей, які приїхали сюди навесні, але лише зараз, за пів року, починають шукати роботу. Збоку, можливо, це виглядає, що вони живуть в комфорті і їм не потрібно робити це раніше. Проте чи розуміємо ми з якою історією за плечима вони приїхали сюди? Ми не приїхали сюди зі своєї волі. Ми приїхали, бо у нас сталось велике горе, люди були розгублені. Хтось врятував своє життя в прямому сенсі. Я знайома з родиною з Бахмута, мати як вийшла з хати в тапках, так і приїхала сюди. І я можу допустити, що якщо людині треба тих пів року-рік, щоб оговтатись, я вважаю, що це нормально. Судячи спосіб життя одних людей, які обирають жити на виплатах, не шукати роботу і так далі, ми не можемо робити висновки про всіх інших. Насправді, за цим всім може ховатись складний інтеграційний період або прийняття дійсності.  І тут дуже важливо працювати з ментальним здоровʼям та інтеграцією людей в суспільстві. 

— До війни в цій країні перебувало зовсім небагато українців. Тож чи можете Ви сказати, що діаспору доводиться будувати з нуля і про неї, як таку, станом на зараз можна говорити?

— Ми можемо сказати, що до війни було українське комʼюніті. Здебільшого українці територіально знаходились в Дубліні і, звісно, ті, які були розкинуть країною, мало контактували між собою. Були певні активності. До прикладу, українська школа та декілька організацій. Але формування вже діаспори в різних напрямах розпочалось вже з початком повномасштабної війни і продовжується зараз. Тут йдеться як і про сприйняття місцевими українців тут, в Ірландії, а також розуміння як комунікувати самим українцям між собою. 

— Мені не вдалось знайти в вільних джерелах інформації про кількість українців з тимчасовим захистом в Ірландії, які вирішили повернутись назад в Україну. Чи починають повертатись люди додому?

— Є момент, що люди повертаються і на це є декілька причин: по перше, житлова криза тут в Ірландії. Так, українцям надається розміщення державою, але воно може бути дуже різним. Хтось потрапляє в кімнати, де 20 людей і це може затягнутись навіть на рік чи довше. І якщо люди мають можливість бути у відносній безпеці вдома — вони обирають повернутись. Більшість тимчасово переміщених осіб тут — це жінки з дітьми. У них чоловіки та інші родичі вдома і на певному моральному етапі вони розуміють, що сімʼям краще бути разом. Так, ми розуміємо, що немає зараз абсолютно безпечної частини в Україні, на жаль. Але при цьому так такий вибір є і він обумовлений такими сімейними або житловими факторами. 

Біженець — не від слова "бідний"

— Очима пересічного ірландця як Ви б описали українців?

— Я багато працюю та спілкуюсь з ірландцями, тому можу уявити, як вони нас бачать. Тут  пройшли шлях від самого початку, коли про нас нічого не знали, придивлялись до нас. Бо є такий стереотип, що біженець це від слова "бідний" і такого очікували десь від нас. Але зараз я можу сказати, що це вже не так. Вони бачать в нас освічених людей, з прагненнями, працьовитих. З самого початку вони бачать всю нашу роботу і підтримку Україні. Бо уявіть, люди, які самі приїхали від війни, вже в перші дні збирають допомогу та відправляють її додому. Вони знають, що ми любимо порядок, для них цікаво, що в нас практично кожна жінка готує. Особливий захват я чула від людей, які стали хостами для українок. Вони здивовані, що ми цікавимось їх традиціями, культурою. Що якщо ми вже опинились тут, то хочемо бачити Ірландію, усі визначні місця. Я вже не раз чула: "Ти тут за півтора року побачила більше місць, аніж деякі ірландці за все життя".

— За півтора року війни Ірландія підтримує Україну та допомагає у багатьох речах. Чи немає ще втоми?

— Я бачу, що хто допомагав, той і продовжує це робити. І робити це досить серйозно. Люди тут збирають кошти на автівки меддопомоги, відправляють гуманітарку, продовжують приймати тут нових людей. Так, дійсно, наші прапори вже не на кожній будівлі, але при цьому знають, розуміють, підтримують. Знову ж таки дуже багато тут залежить від нас і нашої репутації тут в чужій країні. Я себе спіймала на такому моменті, що завжди, при знайомств з новими людьми, котрі запитують мене звідки я,  завжди відповідаю: "Я — українка, але через війну я переїхала в Ірландію". Наголошую на цьому, щоб люди не забували причину і не забували говорити про це. Насамперед це наша відповідальність нагадувати про це і допомагати, де б ми не знаходились. 

— Уже не раз зустрічала фразу: "Між тими, хто поїхав і тими, хто залишився — прірва". Чи є вона? Питання вже зовсім з галузі психології: Наскільки поширений поміж людей, які вимушено переїхали "синдром біженця", про який усі говорять?

— Це знову ж людський фактор. Кожен випадок — інша історія. Згадаю себе на початку війни. Перші кілька тижнів я була в Румунії. Тоді здавалось, що усе закінчиться швидко. Але чесно, відчуття провини не дозволяло навіть піти в душ. Я була там, дивилась новини і не могла зрозуміти, як мені йти зараз митись, якщо у мене вдома зараз такі страшні речі відбуваються. Хотілось заснути, а коли прокинусь, щоб цього не було. Думаю, більшість людей, які виїхали, мали схожі відчуття. Але є і інша сторона, я маю знайомих, які повернулись додому. І від них я чула, що люди, які виїхали, переймаються більше, ніж коли ти бачиш ситуацію зсередини. Не може бути розділення. Ми маємо допомагати, стояти один за одного. Разом працювати. Як скоротити прірву? Спілкування. Допомагайте, донатьте, займайтесь волонтерством. Це те, що ми повинні робити. Наближаючи перемогу, не важливо де ви знаходитесь: в Україні або за кордоном. 

— А як щодо особистого рішення? Ви вже прийняли його, я про повернення додому?

— Я б дуже цього хотіла. Вдома родина, Південне повітря, Чорне море. Я розумію, що країну треба буде відбудовувати, хтось це має робити. Я вірю в нашу перемогу, хоча і розумію, що це може статись не так швидко, як нам би хотілось. Наразі я набувають максимально досвіду, аби повернутись і справді відбудовувати ту країну, в якій буде безпечно, в якій буде відчуття волі, свободи, власної ідентичності. І якщо не мені, то хоча б наступному поколінню. Це те, чим я живу.