«Це марафон, а не геройство». Мирослав Гай — про війну без ротацій, чесність перед фронтом і втому тилу

Мирослав Гай — про війну без ротацій, чесність перед фронтом і втому тилу

Мирослав Гай — голос фронту, який не боїться говорити про тил. Офіцер, ветеран, волонтер, командир, актор — Мирослав Гай належить до того покоління українців, які не просто воюють, а й формулюють сенси цієї війни. І попри втому, попри біль, попри зневіру частини суспільства, він залишається в строю — фізично, морально, ціннісно.

В інтерв’ю для порталу "Коментарі" Мирослав чесно говорить про найболючіше: як мобілізовані інтелектуали стають охоронцями військкоматів; кого ми втрачаємо через "невидимі" зарплати у тилу і чому суспільству давно час зрозуміти — це не спринт. Це марафон. Це розмова з людиною, яка знає війну зсередини і бачить набагато далі за заголовки.

Мирославе, як ви оцінюєте ініціативу підвищення зарплат військовим у тилу, коли ті, хто на першій лінії, досі воюють на умовах 100 тисяч? На вашу думку, це справедливість чи політична гра? 

 

Ні, я не думаю, що це якась політична гра, це елементарна доцільність. Я не буду розповідати всі нюанси, але просто щоб ви зрозуміли, що військові отримують фіксовану зарплату, а далі йдуть нарахування, як вважається, додаткова винагорода. Зрозуміло, що якщо ви знаходитесь на передовій, ви отримаєте 100 тис. грн безпосередньо за той період, в який ви перебували на передовій лінії зіткнення, або поблизу, це зони ЛБЗ.

Є зони, які вважаються зонами бойових дій, а є велика частина території, де так само і прилітає, де люди виконують своєрідну роботу, але ця територія зоною бойових дій не вважається і там люди отримують нижчу зарплатню. При тому, що там можуть бути висококваліфіковані оператори надскладного обладнання, без якого просто не можна, яке потрібно на ЛБЗ. Це можуть бути і люди, які виконують задачі з ураження противника, але вони в силу особливостей не мають працювати на лінії бойового зіткнення, тому що у них такі засоби. Це можуть бути штаби, які мають здійснювати управління, це мають бути висококваліфіковані кадри. Вибачте мені, всі сміються, от штаби радянські, а там насправді люди роками займалися вивчанням військового мистецтва оперативного рівня, це достатньо складна робота, вона не тільки документальна, там знати треба багато. Там деякі люди енциклопедично грамотні по своєму напрямку.

На полігони приходять інструктори, які, наприклад, отримали поранення і не можуть виконувати бойові задачі, але вони стають інструкторами, стають офіцерами ТЦК. Люди часто ідуть працювати в ТЦК або на соціальний супровід родин, перевезення загиблих і полонених, і вони мають їздити по моргах з батьками, допомагати з документацією тощо. Ці люди працюють на мінімальному окладі, при тому що їм потрібно і квартири знімати, бо житлом не забезпечені, вони працюють не за місцем свого реального проживання. Їм потрібно їздити у відрядження, їм потрібно елементарно годувати родину. У нас за ці часи виникли певні викривлення, через те виникає велика кількість маніпуляцій, коли люди намагаються виконувати тилову роботу в зоні бойових дій за місцем знаходження. Це така серйозна проблема.

Я не вважаю, що треба підвищувати на високий коефіцієнт. Ясно, що хлопці, дівчата, військовослужбовці, які виконують задачі безпосередньо в зоні бойових дій, безпосередньо на ЛБЗ, мають отримувати на порядок більше. Але у нас зараз відбувся достатньо великий розрив і він не завжди справедливий. Бо людина, наприклад, була позбавлена руки, ноги, прийшла на тилову роботу. Вона отримала за поранення гроші, але вони рано чи пізно закінчаться, але вона продовжує працювати в армії і отримувати мінімальну зарплатню, на яку дуже важко прожити, особливо якщо є якійсь фізичні обмеження, бо потрібно багато чого для реабілітації.

Тут має бути певна логіка, справедливість, але це вірне рішення, бо зараз є викривлення. Ви розумієте, що навіть в армії США є такий коефіцієнт, пропорція. Є логістика, є робота персоналу, є робота бухгалтерів, є робота інструкторів, є робота медиків. Не всі медики працюють безпосередньо на ЛБЗ, є медики, які працюють в тилу, в пунктах накопичення, а отримують стільки, вибачте мені, що на цивільній роботі вони отримували б набагато більше.

 

Як ви оцінюєте нову програму "Контракт 18–24" — з мільйонною виплатою, пільговою іпотекою та відстрочкою після двох років служби? Якщо ми можемо гарантувати демобілізацію новобранцям, які підписують контракт у 2025-му, — чому досі немає терміну служби для тих, хто воює з 2022 року?

 

Армії потрібні люди. Армії потрібні молоді люди. Я вам чесно скажу. В моєму підрозділі є молода дівчина, позивний її "Ракета". Нещодавно їй тільки виповнилось 20 років. Вона мобілізувалась до підрозділу, перевелась на заочну форму навчання в інституті, потім отримала важкі поранення. Зараз вона "списалась". Я вам скажу, що вона, звичайно, заслуговує і на мільйон, і на те, щоб піти зі служби по контракту, ну, вона, правда, мобілізована була.

В мене є й молоді хлопці, які служать. Людина, яка пішла добровільно воювати, я вважаю, що вони взагалі таких грошей заслуговують, незалежно від того, отримали вони поранення чи ні. Вибачте, я просто батько двох синів, і в мене грають почуття сентиментальні, нераціональні. Іноземці, які приходять служити. Вони приходять на контракти, і їхні контракти можуть бути розірвані в будь-який час. Чим наша молодь гірше? Питання в тому, що не так багато зараз цієї молоді, розумієте, прийшло до війська. І що робити? Я сумніваюсь, що зараз буде ситуація, коли мільйон молодих людей зараз підпишуть контракти, а потім всі в один якийсь складний період почнуть звільнятись. Не буде ж такого, правильно? Це все відбувається через те, що намагається держава знайти будь-які мотиваційні шляхи по збільшенню кількості притоку молодих людей в армію.

 

Чи є у вас якісь думки з приводу того, що повинна зробити влада, які ще прийняти програми, щоб мотивувати людей йти на фронт та не боятись?

 

По-перше, не всі потрапляють на фронт. Це питання, який ви фахівець. Перше, що я порадив би, зобов'язати військкомати і ТЦК дізнаватись про спеціальність мобілізованих і контрактників, тому що у нас часто приходять фізики, інженери, які дуже потрібні. Наприклад, приходить професор або науковий співробітник воєнного підприємства, який прийшов рядовим. Тут проходить базову військову підготовку і стає стрільцем. Ну така у нас бюрократія. І він не може піти, наприклад, керувати засобом РЕБ, хоча краще за всіх в цій бригаді розбирається, як працює та чи інша техніка. І ви його не можете зробити командиром і поставити на якусь посаду. Або приходить, припустимо, логіст, який все життя працював в американських компаніях, в українсько-американських компаніях, який розбирається у всій світовій логістиці, який керував логістикою великих підприємств, але ви не можете йому виділити іншу посаду в вашій бригаді, тому що він рядовий і він став стрільцем.

 

Що потрібно робити в такому випадку?

 

Економити — раз, і максимально ефективно використовувати. Про людей так не можна говорити, але це просто супер кваліфіковані спеціалісти. У мене був випадок, нам потрібна була людина, яка вміє працювати на грейдері, це такий важкий складний екскаватор для дорожніх робіт. І цілий тиждень ми шукали, де б знайти грейдериста. Робили запити на цивільні організації, ніхто не хоче їхати в зону бойових дій. Там дорогу треба було провести. А грейдерист в цей час в штабі сидить якимось там чи черговим, чи щось охороняв. Просто його ніхто не запитав про те, що він грейдерист, а він працював на грейдері професійно, на складній техніці для будівництва.

 

Був у мене випадок, коли був радіофізик, і він військкомат охороняє. Він радіофізик автоматизованих систем управління, знає п’ять мов програмування, все життя займався інженерією, складною технікою. Він займається зараз засобами електронної боротьби. А до цього він, виявляється, охороняв військкомат півроку, його мобілізували. Цей чоловій — супер науковець, який працював на КБ "Південний" свого часу колись давно. Зараз ми його будемо забирати до себе.

 

Чи можете сказати, чого найчастіше бояться люди, які тільки мобілізувались?

 

Вони бояться невідомості. А якщо людині сказати, що ти прийдеш служити, і якщо ти бухгалтер — то ти будеш служити бухгалтером, якщо юрист — то будеш юристом, то стане набагато легше. Я розумію, що всі так не зможуть. Але, вибачте мені, якщо ти 15 років працював юристом, а юристів не вистачає, то чого не поставити висококваліфікованого юриста? Так, баристам не повезе, але бульдозеристам повезе, я думаю, фізикам повезе.

 

Що Ви можете сказати про ситуацію з мобілізацією та заохочення у росіян?

 

У противника не все неефективно і погано, треба підглядати у нього. І влада підглядає, але робить все на свій розум. Що стосується грошового забезпечення за підписання першого контракту. Росіяни платять в районі 50 тис. доларів за підписання першого контракту. Але вони платять і 18-річним, і будь-кому, хто виявив бажання служить. При тому, що й мобілізацію часткову продовжують.

Я до чого веду? Чому у нас є обмеження по 18-річним? Чому вони отримують мільйон, а іншим таке навіть і не пропонують? Ну тому що обмежений ресурс, немає таких грошей. То, може, варто поговорити з нашими партнерами із США, Німеччини, Франції? У нас же є оборонні ініціативи, коли люди створюють певні фонди. Сформувати такий фонд, який би гарантував оплату, причому звичайну, не треба якусь кардинальну. Приблизно пропорційно, як росіянам, умовно кажучи, це достатньо великі гроші для України.

У нас і так зараз багато іноземців намагаються приїхати служити, бо вони зацікавлені і в досвіді, який в країні можуть здобути, і грошовому забезпеченні, тому що гроші, я скажу, в Україні, порівняно з іншими арміями світу, непогані платять. Можливо, треба створити такий міжнародний фонд, який би забезпечував це питання, і це б сприяло притоку людей. Можливо. Я вважаю, що якщо у росіян це виходить, я впевнений, що наші теж порахували, і бачу, що молодь від 18 років йде підписувати контракти. Це є. Це працює. Так чого б це не розповсюдити і не зробити цю практику загальною? Тобто забезпечення в першу чергу і конкретне застосування обмеженого ресурсу.

 

Зараз багато хто говорить про втому нашого суспільства від війни. Ви самі відчуваєте такі настрої серед населення і як що Вас?

 

Я на війні з 2014 року. Потрапив на війну у складі Першого резервного батальйону Нацгвардії імені генерала Сергія Кульчицького. Туди пішли хлопці і дівчата з Майдану, і я пішов, тому що усвідомлював, що війна буде надовго, і ліпше зараз. Я просто думав, що росіяни раніше це все розпочнуть (повномасштабне вторгнення – Ред.).

Я з самого початку, з 2014 року, вивчав російські доктрини по безпеці, їхні документи, які можна було знайти у відкритому доступі, вивчав їх історію, і знав, що буде повномасштабна війна. І тому в мене немає втоми. Якби я націлювався на спринт, я б, напевно, не хочеться говорити, застрелився. А я націлювався на марафон завжди, і в мене немає розчарування. Тому я долаю певну дистанцію, бачу дорогу і розумію, що це тільки початок. Втома діє, але якщо ви розподіляєте свої сили на марафон, а це означає, що ви не біжите, не викладаєтесь на повну, а викладаєтесь стільки, скільки потрібно, економите ресурс і не зупиняєтесь, навіть якщо вам здається, що скоро кінець. То якось вдається цю дистанцію долати.

Якщо б у нас все суспільство досить впевнено в тому, що от війна закінчиться, звичайно, вони не йдуть у військкомат, бо легше ж дома пересидіти, бо Трамп прийшов і сказав: я закінчу війну — все, то на що? Чекаємо. Все. Пересидів.  А те, що треба медициною займатися, вивчати тактичну медицину, проходити  стрілецькі курси, зробити собі тривожний чемоданчик з 2014 року, забезпечити енергонезалежність своєї родини, підібрати підрозділ, де ти будеш служити, і вже за 10 років ти б отримав офіцерське звання і посаду і знав би, як воно працює. Розумієте, тоді інакше було б.

Але нам кажуть вже стільки років, що все скоро закінчиться. Причому я не кажу зараз про нинішню владу. Це ще з самого початку було, ще з 2014-го, це такі очікування людей. Я пам'ятаю, як одна родина тікала від війни з Донецька до Ужгорода. Я приїхав до них в Ужгород, і вони мене запитали: коли це закінчиться? Я так подивився, думаю: сказати їм, що це на роки? Кажу, що треба почекати рік, два. А в них такі перелякані очі відразу, мовляв, вже через тиждень збиралися їхати назад. А потім ця родина, мама як голова цієї родини, прийшла працювати до мене у Фонд, пропрацювала там 11 років, потрапила в Ірпінь, коли там була окупація. Вона з окупації втекла, тут пропрацювала 11 років, потрапила в Ірпінь, просиділа з онкохворою матір’ю в підвалах і слава Богу вдалось іх евакуювати. І вона до мене каже: "Пане Мирослав, а можна я поїду в Польщу?". Я кажу: "Так, звичайно, беріть всю родину, їдьте у Польщу, все одно будете у Фонді працювати, нічого страшного". А сам думаю: а може так статися, що війна і до Польщі докотиться, і вона буде змушена ще і з Польщі кудись тікати. Тому що зараз всі говорять про країни Балтії, Польщу. Така доля у людини. А людина все налаштовується, що скоро все закінчиться.

 

Як Арестович на початку повномасштабного вторгнення запевняв всіх, що війна завершиться за 2-3 тижні

 

Всі його послухали, бо це приємно. Слухати про те, що буде ядерна війна неприємно, а от Арестовича приємно слухати, але тоді вас чекає бути розчарованим.

 

Мирославе, часто у ваших інтерв’ю звучить фраза: "Робимо, що можемо". А що Ви вважаєте своїм головним внеском зараз, у 2025-му?

 

Я вважаю найголовнішим, що мені вдалося сформувати декілька потужних команд, які працюють у військовій сфері і волонтерській сфері. Мені довелося самому долучитися до створення військового підрозділу, зокрема бригади, в якій я служу. Мені довелося брати участь у безпрецедентних операціях, як-от залучення САУ "Богдани" для деокупації острова Зміїний. Але найголовніше, що мені вдалося створити і зберегти команди дивовижних людей, які самостійно, без наказів працюють на перемогу і на користь держави Україна, яким не потрібно щось пояснювати або мотивувати. Вони самоорганізовані, високоефективні люди, які вміють працювати і не опускати руки, а бігти разом з командами марафон.

Я не один біжу марафон, зі мною біжить купа побратимів і посестер, різного віку, які один одному допомагають і ніколи не бувають у відчаї. Не те, що ніколи не бувають у відчаї, а які свій внутрішній біль, страх використовують тільки для того, щоб акумулювати злість на ворога і знаходити мотивацію для створення чогось прекрасного і важливого. Вони фізично врятували велику кількість людей: вивезли, вилікували, допомогли знайти себе, організували. Велику кількість українців врятували, які потім, коли ми виграємо цю війну, будуть відбудовувати нашу країну. Оці люди — найбільше моє досягнення.

Читайте Comments.ua в Google News