Євген Кошовий: Я не керую "Кварталом"!

Євген Кошовий, фото - Студія "Квартал 95"

Криза середнього віку? А що це таке?

– Євгене, вітаємо з Днем народження! Для жінки 40 років – це "о господи – який жах – життя закінчилося". А для чоловіка? Вас ця цифра не лякає?

– Не лякає. Просто дивуєшся, коли починаєш згадувати минуле – скільки років тому ти приїхав до столиці, скільки років твоїм дітям і скільки всього було за ці 40 років… Не можу сказати, що стає страшно. Але розумію, що чогось таки добився.

– З того моменту, коли стали керувати "Кварталом", мабуть, рік за два рахується?

– Не можу сказати, що я прямо керую "Кварталом". Насправді, я художній керівник "Вечірнього Кварталу". Студія "Квартал 95" – це велика компанія, творче об’єднання, де головне – це люди. Якщо люди, які працюють разом, довіряють одне одному і вірять одне в одного, для справи це дуже добре. Хочу, щоб всі українці розуміли: якщо довіряти, бути трохи ближчими одне до одного і за необхідності допомагати, то й перемога настане скоріше.

– Святкувати плануєте?

– Ні. 40 років зазвичай не святкують. Хоча я чувак незабобонний – сказав і перехрестився. (Сміється) Але якщо вже так прийнято – пропускати цю дату, то і я пропущу. Хто захоче, той сам прийде привітати.

– Людина, яка живе в такому шаленому ритмі, як ви, мабуть, і кризу середнього віку не відчуває? Це все повз вас проскочило чи все ж якісь натяки на кризу були?

– Нуууу… Я навіть не знаю, що зі мною іноді відбувається – може, це якраз і є та криза… Інколи починаєш розмірковувати: а чому це я тут так вчинив? А чому тут – інакше? Думаєш, це що – я старий вже став і голова не варить? А потім бачиш поряд своїх дівчат – дружину й доньок, військових, заряджаєшся від них – і все: заспокоюєшся. Це можна вважати кризою середнього віку?

– Навряд чи…

– Я завжди кажу: якщо ви скаржитесь, що вам тяжко, що ви втомилися, подивіться на нашого Президента, на наших військових. Думаю, тоді у вас всі питання відпадуть самі собою. Ніхто з нас ще насправді не втомився – всі тільки починають працювати.

Мій "записник" – моя дружина

– До речі, про шалений ритм: записуєте собі на кожен день завдання, щоб не забути, – зателефонувати туди, вирішити питання з тим, заїхати в супермаркет за цим, заплатити за комунальні послуги і т.д.? Чи все тримаєте в голові? Є у вас такий пунктик – якщо запланував щось зробити, повинен вмерти, але галочку на цьому завданні поставити?

– Для цього в мене є дуже дорогий "записник" – моя дружина. (Сміється) Ми щовечора з нею сідаємо і плануємо наступний день. Потім вона мені нагадує: "Ти те зробив? А те? А ось те?" Думаю, це більш дієвий варіант, ніж щось записувати собі  в нотатки або тримати все в голові. Бо я вам так скажу: ти те все пам’ятаєш, коли лягаєш спати. Вранці прокинувся – а тут молодшу доньку треба зібрати до школи... І всі плани вилітають геть з голови.

– Враховуючи вашу завантаженість, Ксенія звільнила вас від домашніх обов’язків чи щось таки вам лишилося?

– Бути разом і в горі, і в радості, любити одне одного до кінця своїх днів – ось наша єдина "домовленість". Обов’язки ми не розподіляли. У нас так: хто насмітив, той за собою й прибирає. Якщо бачиш, що там пил, візьми й витри – навіщо ним дихати? Тобто у нас в сім’ї все чітко – демократія і рівноправ’я.

Дізнаюся правду з перших вуст

– Варя кілька років тому розповідала, що ви допомагаєте їй робити домашні завдання з математики й англійської. Вона вже в 15 років цього не потребує, а от 9-річна Серафима – можливо. Їй з уроками допомагаєте? 

– Ні, бо в неї є прекрасна вчителька Ірина Михайлівна, вони все роблять в ліцеї. Біології та хімії в доньки ще немає, математика дається легко. Їй не вистачає витримки – це так, бачив це, коли вона навчалася дистанційно. А коли ходить до школи, ніяких проблем.

– Хтось колись придумав на ювілеї підбивати підсумки. У вас є така звичка?

– Для мене головне, щоб усі були поруч і всі були здорові. А підсумки підіб’ємо після перемоги.

– Чоловіки стресують в такі непрості часи може навіть більше, ніж жінки. Буває, що здають нерви? Що допомагає відновити душевну рівновагу, заспокоїтися?

– Коли читаю новини про ситуацію на фронті і починає "накривати" від якихось жахливих подробиць, не бачу іншого правильного рішення, окрім зателефонувати комусь з хлопців на передову і дізнатися з перших вуст, що там відбувається. Хто, як не військовий, може заспокоїти або сказати, дійсно написане – то правда, чи ні. Слава Богу, що є в мене такі люди. Їм таке спілкування, до речі, теж потрібне.

Не зміг би дивитися людям у вічі

– Всі ці новини, ракетні обстріли простіше переживати, коли знаєш, що сім’я в безпеці. Чому ви не відправили своїх дівчат за кордон?

– Не знаю… У мене навіть думки такої не було. Все так швидко відбулося… Та й вони нікуди не поїхали б. Ксенія відразу сказала: "Якщо ти залишаєшся вдома, то ми теж". Я не міг собі дозволити поїхати. Потім не зміг би дивитися у вічі людям. Є чоловіки, які повертаються із-закордону і роблять вигляд, що нічого не трапилося. Я цього не розумію.

Звичайно, ми тут трохи натерпілися страху. Не так, як люди на окупованих територіях, хоча теж було тяжкувато. Але все витримали, згуртувалися. Якщо не поїхав у безпечне місце Президент твоєї країни, якого ти знав ще до президентства, і він й досі залишається твоїм другом, як собі це можеш дозволити ти? Та я б цього собі ніколи не пробачив!

– "Квартал" вже дав більше 220 благодійних концертів для військових і зібрав якусь нереальну суму грошей для ЗСУ. Під час якого з виступів було найстрашніше?

– Всяке було. Але якщо повітряна тривога, весь особовий склад йде у бліндажі. І ми теж. Я вам скажу так: коли ти поруч з військовими, такого страху немає, як тоді, коли знаходишся в столиці посеред скла та бетону і думаєш: якщо зараз хоча б обломок ракети потрапить в будівлю, все почне розлітатися. На передовій, як не дивно, сприймаєш все спокійніше. Поки йде обстріл, військові – це наче твої психологи.

Знаєте, коли було емоційно дуже важко? Коли ми в Харкові десь на третій місяць повномасштабної війни давали концерт в метро і побачили там ціле підземне місто, де люди жили вже більше 70 днів. Діти спали у вагонах, на пероні, під колонами… Важко стримувати сльози, коли таке бачиш. Ти намагаєшся на людях не показувати емоції, але коли сідаєш в авто і залишаєшся наодинці, даєш волю почуттям...

– Розвідувальні дрони, автівки і ще багато-багато чого – вклад "Кварталу" в перемогу. А нещодавно ви з колегами сприяли відкриттю притулку для тварин, які постраждали від війни, в Ірпені. Хто в колективі настільки любить котів і собак, що вирішив і про них подбати? Кому така ідея прийшла в голову?

– У нас в колективі всі люблять тварин, у кожного є якийсь домашній улюбленець, в когось – собака чи кіт, в когось – пташка чи шиншила. Але ідею відкрити притулок подала волонтерська громадська організація "Зоопатруль". Вони від початку повномасштабного вторгнення рятують, евакують, лікують і надають прихисток тваринам, які постраждали від війни. Всього за рік організацією було врятовано більше тисячі тварин. Зрозуміло, що всіх їх десь потрібно тримати. Тому почали будувати притулок.

Цей проєкт ми дуже довго виношували, бо домовитись з кимось про щось безкоштовно дуже важко. Тому доводилось якось вирулювати, вкладати свої кошти. Наприклад, Стьопа Казанін допоміг з бетоном, хтось ще чимось допоміг. Зрештою притулок побудували, однак роботи там ще дуже багато. Тому ми закликаємо всіх долучатися до нашої ініціативи, бо тварини – це теж частина нашої країни. Пухнаста, добра, вірна (навіть вірніша за деяких людей) частина країни. І вони так само, як і люди, страждають від війни.

За мене все скажуть мої вчинки

– Скільки б не допомагали Збройним Силам, але однак якась мадам напише під вашим постом в Instagram: "Чому не на фронті?". Після цього не опускаються руки?

– Ні. По-перше, мені у мене нема часу таке читати. По-друге, більшість людей – ті, кому потрібно знати, в курсі, що я і "Квартал" насправді робимо для перемоги. Але є в нас така категорія населення, яка буквально "живе" в соцмережах і вишукує скрізь зраду. Лізти в чийсь віртуальний світ, щось доводити я не збираюся. Кому доводити?  Та й чому я маю це робити? За мене все скажуть мої вчинки. Тож не звертаю на хейт уваги. Скільки людей – стільки і думок.

– Варя стала суперфіналісткою "Голосу. Діти", знялася в серіалі "Тато рулить". Три роки тому вона говорила, що хоче стати актрисою і співачкою. Наміри не змінилися?

– Не змінилися. Зараз вона вивчає польську мову, бо вже знайшла у Польщі університет культури, до якого хоче вступати. До речі, у мене є мрія — відкрити в Києві навчальний заклад, в якому будуть навчати різним професіям. Це щось на зразок університету, але навчатися будуть діти з першого по одинадцятий клас. Тобто вони з самого початку будуть зосереджені на певній професії. Сподіваюся, нам вдасться відкрити таку школу.

– Для Серафими участь у березневому концерті "Єдиного Кварталу" була дебютом чи раніше вже виступала на сцені? Сподобалось їй, хоче ще?

– Маленькою вона колись виступала. Правда, не на сцені "Кварталу" – коли займалася вокалом, у них був звітний концерт, і донька там виконувала свою улюблену пісню Dance Monkey. Англійською!

– Це складна композиція!

– Ооо, це дійсно жесть! Там таке було на концерті, всі глядачі падали просто від виступу Серафими! Я бачу, що вона – творча людина, тому будемо намагатися якось розвивати її здібності.

– Головна мрія у всіх українців одна – перемога. Які ще мрії є в Євгена Кошового? 

– Перемога – поняття глобальне. Я хочу, щоб це сталося якнайскоріше. Щоб усі повернулися додому. Щоб відбудувалися наші міста. Щоб діти, яких вивезли насильно з України, повернулися до своїх батьків… А все інше – потім