Євген Олійник: Під час гастролей "Емігрантів" "божі люди" вкрали у нас весь реквізит

Актор Євген Олійник, фото - з особистого архіву актора

З початком повномасштабного російського вторгнення багатьом артистам та діячам культури в Україні довелося освоювати нові професії та сфери діяльності. Залишившись без роботи в кіно, хтось зайнявся комерцією, хтось пішов в офіціанти, хтось зайнявся викладанням, хтось почав таксувати, а хтось відкрив у собі справжній талант масажиста. Євген Олійник разом зі своїм другом Тарасом Цимбалюком поставив виставу "Емігранти", яку публіка сприйняла "на ура". Після цього Євген створив другу виставу – драму про кохання "Основний інстинкт", в якій задіяні українські зірки першої величини. Історією свого успіху він поділився у відвертому інтерв'ю нашому виданню.

- Женю, чому ти, актор, вирішив стати театральним продюсером?

– Напевно, за потреби. Кіно після початку повномасштабного вторгнення у нас знімати перестали. Потрібно було чимось займатись у нових реаліях, якось заробляти на життя. Йти в офіціанти не було бажання. Хотілося все-таки залишитись у сфері, в якій ти щось вмієш і щось знаєш. Певний досвід у продюсуванні я мав. Ще до карантину було дві вистави, щоправда, без участі "зірок", прокатом яких я як продюсер займався. Але тоді епідемія ковіду та карантин "обвалили" мій бізнес у самому зародку. Потім почав багато зніматися, і ні на що   інше вже не було часу. Однак коли постало питання, що робити далі, подумав: а чому б не спробувати? Потрібно було якось заробляти на життя, на їжу та по можливості ще й допомагати ЗСУ. Тому що до цього часу я вже займався волонтерством, але всі довоєнні запаси та заначки були витрачені, і треба було шукати нові джерела надходження грошей.

Спочатку відкрив кіношколу – залучив режисерів, операторів, орендував майданчик, запустив рекламу, і зараз усі бажаючі потрапити у світ кіно займаються з викладачами. А потім подумав: а чому б не зробити виставу? Вирішив підняти актуальну тему, і ми з Тарасом Цимбалюком зробили "Емігрантів". Хотілося донести глядачам у комедійній формі, що не все за кордоном так добре, як нам здається. Що можна і вдома жити, будувати майбутнє, насолоджуватися спілкуванням з близькими, розвиватися тощо. Вистава, дякувати Богу, виявилася успішною, квитки досить непогано продавалися, з'явилися гроші – вистачало і мені, і Тарасу, і нашій команді, і на допомогу армії.

- З якими труднощами зіткнувся на новій ниві?

– Як це зазвичай буває у будь-які лихі часи, зіткнувся зі звичайним "кидаловим". Взагалі бути театральним продюсером в Україні дуже важко, бо часто, коли ти з кимось домовляєшся про оренду майданчиків, тебе одразу ж намагаються "кинути", обдурити, "підставити". Тобто всі хочуть у той чи інший спосіб вкрасти в тебе гроші. І якщо в перші місяці війни країна була якось об'єднана у своєму бажанні протистояти агресору, всі намагалися один одному допомагати, то чим далі, тим більше люди починають думати про себе, про свої заробітки. Прагнення забезпечити себе дуже загострюється під час війни, і тому ми спостерігаємо випадки, коли в деяких людей їхні моральні принципи йдуть у нікуди. І тебе намагаються "кинути" буквально на кожному розі. Дуже важко працювати, про щось домовлятися. Але я борюся із цим. Це, напевно, найбільша на сьогоднішній день проблема, яка заважає повноцінній роботі. Потрібно не дати себе обдурити, не дати вкрасти у себе та у команди гроші.

– Зараз, коли основна маса колег сидить без роботи, ти, як продюсер маєш можливість залучити практично будь-яких відомих акторів до роботи у своїх спектаклях і експлуатувати їх по максимуму. Вибору вони однак не мають. Не боїшся перетворитися на такого "Карабаса-Барабаса", який смикає за ниточки ляльок і змушує їх робити, що йому хочеться?

– Ні, не боюся. З тієї простої причини, що я ніколи не ставив собі за мету — експлуатувати акторів, вичавлювати їх до останньої краплі. Та в мене це б і не вийшло. Якщо подивитися на мою другу виставу, там практично всі зірки, причому першої величини. Але актори, тим більше такого рівня, досить сильні особи, не готові прогинатися під будь-кого. Але найголовніше, у мене є розуміння того факту, що актори, які працюють у виставі, мають цю виставу любити. Я не використовую метод батога, коли наймаю людей для роботи в антрепризах. Я не намагаюся їх загнати в якісь жорсткі рамки. Ми команда, і мені дуже хочеться, щоб актори, які працюють у мене, любили те, що вони роблять. Тому всіляко намагаюся  максимально покращити умови співпраці, щоб усім було комфортно. І відбирав під час кастингів тих, хто хоче працювати. Не тих, хто міг мені обійтися дешевше, а тих, у кого від постановки, від ідеї горіли очі. Мені хочеться, щоб у всіх зайнятих у спектаклі було відчуття, що ми робимо це в кайф. "Карабасом-Барабасом" бути не хочу. "Карабас-Барабаси" — вони швидше у стаціонарних театрах мешкають, коли акторам нікуди йти, і вони повністю потрапляють у залежність від керівництва. А в антрепризах ми не маємо якогось трудового договору на два-три роки. Якщо в актора є час та бажання – він у нас працює. Немає — він іде, і я заміняю його іншим актором. Вся робота оплачується одноразово. Моя мета – створити максимально демократичну систему, де актори працюють у задоволення. У нашій команді я не господар над рабами, я – капітан шхуни. Я визначаю напрямок і стежу за курсом, але в команді тільки ті, хто хоче бути на борту, хто готовий бачити в мені капітана, вірити мені і виконувати мої команди.

- І все-таки, з ким ти вважаєш за краще працювати як продюсер, кому готовий надати місце в команді твоєї шхуни? Це все твої друзі?

– Так, я волію працювати з людьми, яких добре знаю, з якими дружу. У принципі, в цьому плані мене можна навіть вважати корумпованим продюсером. (Сміється) Якщо говорити про "Емігрантів", то з Тарасом Цимбалюком ми дуже добре спілкувалися та потоваришували під час зйомок серіалу "Ангели". Тому я і запропонував йому зробити спільно цю виставу. Окрім цього, нам не потрібно було притиратися один до одного на сцені. А це дуже багато означає для якісної роботи та для економії часу.

Для другої вистави ми вже разом підбирали акторів, знову ж таки добре знаючи їх як людей та їхні професійні якості. Давайте будемо чесними -  в наш непростий нестабільний час цей бізнес дуже хиткий, дуже складний. Тому мені потрібні люди, в яких я певен чисто по-людськи, яких я не просто знаю, а знаю з хорошого боку. Але в мене в команді не лише мої друзі. З Анною Саліванчук я взагалі не був знайомий до участі у цьому проекті. Її порекомендував Тарас, я з нею познайомився і зрозумів, що вона нам підійде. Загалом у мене дуже багато знайомих артистів: когось знаю особисто, когось через фейсбук, але запрошую і обираю тих, хто на мій суб'єктивний погляд за типажем, за виконанням більше підійде. Це дуже важливо, оскільки успіх вистави, зокрема, залежить і від попадання артиста в роль.  Тому як би я добре не дружив із якимось 60-річним шановним актором, я ніколи не візьму його грати молодого ловеласа лише тому, що ми приятелі. Основний критерій — попадання на роль і ніяк інакше. Тільки так можна сподіватися на успіх вистави.

– З "Емігрантами" ти об'їздив багато міст, тепер ось зробив ще одну виставу. Як вважаєш, що зараз потрібно глядачам, публіці?

– Моя суб'єктивна думка така, що глядачеві потрібно "видихати" у театрі. Тому потрібні комедії, гарні мелодрами про кохання з хепі-ендом. Війна йде вже дуже довго, вся країна напружує сили, щоб наблизити перемогу,   і ця похмура страшна тінь війни нависає над кожним. Театри зараз мають бути заточені на те, щоб глядачі хоча б на кілька годин забували про погане: сміялися, аплодували, захоплювалися, але не йшли в депресію та трагедію.

- Які моменти запам'яталися з показів "Емігрантів"?

– Їх було багато. Особливо запам'ятався один випадок. У місці, де ми зберігали   реквізит та декорації, приміщення поруч орендує якась церква, щось на кшталт "Свідків Єгови". Завозимо ми туди свій реквізит, а двері не зачиняємо, оскільки знаємо, що в церкві хоч і збирається досить строката та різношерста публіка, але з певними релігійними принципами. Їх там чоловік по триста збирається, всі хрестяться, моляться, отримують якісь пайки і таке інше. Повертаємося за кілька годин, а у нас усе вкрали! Очевидно, прихожани цієї церкви сповідують принцип "Бог – дав, Бог – взяв". І, побачивши незачинені двері, потихеньку під одягом винесли весь наш реквізит. А у нас вистава за дві години. Приїжджаємо до місцевого БК, де маємо грати виставу, і розповідаємо, що ось така у нас сумна ситуація, "божі люди" стирили у нас усе – є лише два актори Олійник та Цимбалюк. Виставу скасовувати не хочемо – давайте збирати, що є. Частину реквізиту знайшли, а частину – ні. І, незважаючи на те, що багато чого не вистачало, на адреналіні, на акторській майстерності ми настільки зібрано відпрацювали, ми так виплутувалися із ситуацій, коли не було потрібного реквізиту, так імпровізували, що після вистави нам зала хвилин п'ять аплодувала стоячи. Ось така сильна була енергетика на сцені. Після цього ми ще раз переконалися, що головне на сцені – це не декорації та реквізит, а актори. Так було і так буде завжди. А якщо декорації найбільше запам'ятовуються – ось це вже справжня біда. Це провал вистави.

  – Ти у соцмережах заявив, що з гастрольного туру "Емігрантів" 120 тисяч гривень було передано на потреби ЗСУ. Це гроші, які глядачі жертвували чи частину прибутку від вистави? І чи є якісь підтвердження, окрім твоїх слів, що ці гроші справді пішли армійцям?

- Ні, це не пожертвування. Це мої особисті гроші, які я переказував пацанам на фронт, на ЗСУ, щось сам купував і передавав на передову. Я маю підтвердження – рахунки, виписки з карт: кому переказував, коли, куди, що на ці гроші купувалося. Приблизно 80% витрат можна офіційно підтвердити, тому що все проводилося рахунками, чеками, переказами. Частину сум підтвердити не зможу, оскільки щось купувалося за готівку. Але це точно не пожертвування. Я не маю жодного відношення ні до донатів, ні до якихось зборів грошей. Я з перших днів війни зрозумів, що цим займатись не буду. Моє завдання як продюсера, як людини, яка займається комерцією на даному етапі, заробляти гроші та частину цих грошей віддавати тим, хто потребує допомоги. Якщо мене просять підтвердити, що я справді віддаю певні суми на ЗСУ – не питання. Але, повторю, це моя особиста ініціатива.  Точніше, наша з Тарасом.   І дякую йому за те, що він грає в цьому   спектаклі.

Там не лише з "Емігрантів", частина грошей пішла з кіношколи. І це не разова акція, що я взяв та віддав 120 тисяч.   Суми йшли різні: на ремонт машини, на купівлю броників та амуніції тощо. Там сумарно більше набереться, ніж 120 тисяч. Можна при необхідності зібрати всі документи, що підтверджують. Але потреби не бачу. Не бачу сенсу робити десятки скринів чеків та витрачати на цей час.   Так, люди, які збирають донати, повинні звітувати, куди все зібране йде. Але я нічого не збираю і тому звітувати не повинен. Це особисті гроші, і я маю право розпоряджатися ними на свій розсуд. Я знаю, що завжди знайдеться хтось, хто почне сумніватись. Не вважаю за необхідне з піною біля рота комусь доводити, що я такий добрий. Люди з мого оточення, люди, яким доходить ця допомога, вони й так знають, що куди йде, тому вони сумніватися не будуть. Їхня думка мені важливіша. Є й непрямі докази – грамоти та подяки від ЗСУ, а їх не роздають просто так. У мене вдома кілька штук.

 

Читайте Comments.ua в Google News