Хореограф Олена Шоптенко – про флешмоби у Відні, свій «Оскар» і життя за кордоном

Хореограф Олена Шоптенко, фото - з особистого архіву

Більшість українців дізналися, хто така Олена Шоптенко, завдяки проєкту "Танці з зірками": дворазова чемпіонка світу з бальних танців не звикла здаватися. Не здалася вона й в екстремальних, здавалося б, умовах, – під час війни…    

Мамо, це бомба?

–  Олено, рішення їхати за кордон прийняли швидко чи довго зважували всі "за" і "проти"?

– Те, що сталося 24 лютого, було несподіванкою навіть попри те, що всі ми жили в очікуванні нападу. Вранці мене розбудив дзвінок друга, який живе біля Борисполя. Він сказав, що аеропорт бомблять, потрібно швидко збиратися, забирати дитину і їхати подалі. Тоді мені здавалося, що це просто сон, і я знову лягла спати. Однак відкрила очі за кілька секунд і вирішила, що про всяк випадок треба підготуватися. Заправила машину, простоявши в черзі майже чотири години. Вдома порадилися, як діяти далі, і прийняли рішення поки що залишитися – ми жили за містом і думали, що там безпечніше, ніж у Києві. Але за 30 км від Гостомеля виявилося не надто безпечно. Коли наступного дня вкладала дитину вдень спати, десь неподалік залунали вибухи. Будинок ходив ходором. Син прокинуся: "Мамо, що це – бомба?" Ніколи не забуду свого відчуття в ту мить… Тоді мене ніби перемкнуло. За півтори години ми вже були в машині з двома спортивними костюмами в сумці і найнеобхіднішими речами і вирушили на Західну Україну. Я не хотіла, щоб мій син переживав цей жах.

Ми їхали довго. Дуже довго! Дорога, яку зазвичай долаємо за дев’ять годин, того разу забрала майже 28 годин! Але переночували в Яремче і вирішили, що треба виїжджати за кордон. У нас було кілька варіантів. Франція – там, в Каннах, вже сім років живе найкраща подруга. Багато друзів в інших країнах. Однак я вибрала Австрію, а точніше –  Грац, де вже 25 років проживають двоюрідні сестри. Вони давно запрошували в гості, проте завжди не було часу. Ніколи не могла подумати, що приведе мене до них така страшна причина…

–  Швидко адаптувалися на новому місці?

–  Насправді ми й досі – вже рік! – не адаптувалися. Син пішов у дитсадок, але не прижився там – мови не розуміє поки що, з вихователькою розмовляє жестами, не розуміє обмежень – досить дивних, якщо чесно. Тепер шукаємо інший, з більш професійним педагогом.

Тут виникає дуже багато проблем. Перш за все, через незнання мови та місцевих законів. Англійською я розмовляю вільно, а німецьку, дякувати мамі, колись давно вчила на курсах. Тоді дивувалася – навіщо вона мені, а тепер німецька стала в нагоді – потихеньку почала згадувати її і згодом здала екзамен на рівень В1 (А1 і А2 навіть не довелося вивчати). Є й інші нюанси. Скажімо, тут всі документи надходять по пошті, а я не надавала цьому значення. Потім несподівано виявилось, що прозівала якісь важливі папери. Або квитанцію на сплату за електроенергію, яка вже протермінована, тому треба платити штраф. Ще один момент – в Австрії усні домовленості не мають значення, все треба прописувати хоча б в електронних листах. Через це, наприклад, на ТБ не згадали в анонсі флешмобу моїх партнерів попри нашу домовленність –  студію Панченко, яка мені допомагала. 

Найважливіший проєкт у житті

–  Як з’явилася ідея флешмобу?

–  Перші дні в Австрії – це емоційна яма і відчай. Так, ми з сином були в безпеці, в дуже красивому місці. Однак мене не надихав ліс, біля якого ми жили. Я не могла сидіти, склавши руки, – було дике, непереборне бажання допомагати своїй країні. Але яким чином? Що я можу зробити? Спочатку подумала про те, що в Німеччині якраз йде шоу "Танці з зірками", і що це найлогічніший для мене шлях – виступати там з фандрейзингом і збирати кошти на допомогу українцям. Досить довго тривали перемовини з продюсерами проєкту через головний офіс ВВС. Але, на жаль, німці вирішили, що для шоу це не дуже гарна ідея. Тоді я подумала: якщо не виходить в Німеччині, спробую щось зробити в Австрії. Вірніше, все це проходило паралельно – перемовини з німцями і робота над презентацією танцювального флешмобу в Відні.

–  У вас були якісь професійні контакти?

–  Жодного! Для початку я поспілкувалася з колегами-українцями, які працювали в Австрії і пам’ятали мене. Вони поділилися контактами, і згодом мені вдалось вийти на місцеву телерадіокомпанію ORF. Звичайно ж, перш за все її керівництво зацікавило те, що я була партнеркою Володимира Олександровича (у 2006 році пара Олена Шоптенко і Володимир Зеленський перемогли на шоу каналу 1+1 "Танці з зірками". – Прим. авт.). Але спекулювати на цьому не хотілося. Коли мене запросили в ток-шоу, я говорила про те, що хочу зробити проєкт в підтримку своєї країни, і подякувала австрійцям, що надають прихисток моїм землякам.

Після цього інтерв’ю на ідею провести флешмоб відгукнулося декілька регіонів. Але ніяк не вдавалося визначитися з датою. Я писала листи до посольства, однак справа не зрушувалась з місця. Все ускладнювалось ще й тим, що я жила майже за 200 кілометрів від Відня і не могла оперативно вирішувати нагальні питання. Тому прийняла рішення перебиратися до столиці. По суті, їхала з дитиною в нікуди. Але мені допомогла одна жінка, співробітниця каналу ORF – вона так перейнялась моєю історією, що дала контакти людей, які за мінімальну плату здали мені житло. Це було дуже зворушливо!

З того моменту справи пішли. Я налагодила зв’язок з посольством, з громадською організацією "Мрія" і Товариством української молоді в Австрії. Спільними зусиллями ми просувалися до нашої мети. На жаль, організувати все до призначеної дати – в травні – не встигли, бо нам відмовили в залі для проведення репетицій. Згодом в роботу активно включився перший секретар посла України в Австрії Володимир Коломієць та активіст Андрій Каріоті, і буквально за два тижні ми все підготували. Зібралася чудова команда хореографів та знімальна група під керівництвом моєї улюбленої режисерки Катерини Тюриної, яка якраз опинилася в цей час в Празі. Вона в свою чергу зібрала операторів з усієї Європи! Коли люди горять однією ідеєю, вони творять дива! Мені дуже пощастило працювати в такій команді!

– Для флешмобу потрібно було багато людей. Як їх набирали?

–  Через соцмережі і телеграм-канали – там є групи українців, що виїхали до Австрії. Але найбільше людей прийшло через мій Instagram. До речі, до того моменту я не писала, в якій саме країні знаходжуся. Тих, хто виїхав за кордон задля безпеки дітей, вважали зрадниками. Це було дивно. Та й взагалі перший час було зовсім не до соцмереж.

–  Скільки часу знадобилося на репетиції?

–  Чотири дні. Віденський університет спорту надав для цього спортивний зал. На перше заняття прийшло майже 160 людей! Це було щось неймовірне! Я побачила цих жінок і дітей і зрозуміла, наскільки важлива моя місія. Зізнаюсь, коли починала історію з флешмобом, думала: кому я зараз потрібна зі своїми танцями? Але тепер точно знаю: потрібна! Адже я можу навчити людей володіти тілом, а мова тіла – вона універсальна, її розуміють всі. Таким чином я даю всім можливість висловити свою позицію та накопичений біль. Коли ми вийшли на Штефанс-плац у Відні, показали через танець, чим живемо – зобразили герб України, слово "воля", серце... І подякували австрійцям за прихисток.

Я вкотре переконалася, що українці неймовірні. 182 людини, більшість з яких ніколи не танцювали, за чотири дні в єдиному пориві створили таку красу! Мені здається, це найважливіший проєкт в моєму житті. Весь час я працювала і удосконалювала свою майстерність саме заради цього. Було ще приємніше побачити частини відео нашої роботи у привітанні Президента з Новим роком.

"Лікую" українців танцями

– Ваша творча діяльність зараз повністю зосереджена у Відні чи працюєте дистанційно в Києві?

–Я викладаю в Університеті культури на кафедрі бальної хореографії, у цьому році вже буде четвертий випуск, тому проводжу заняття онлайн. Для мене це дуже важливо, бо студенти на початку війни були надзвичайно демотивовані. А я хочу показати на своєму прикладі, що з допомогою мистецтва можна доносити важливі меседжі, що наші "танцюльки", як дехто їх називає, мають велике значення. Ось вам одна недавня історія. До мене підійшла жінка, донька якої приймала участь у флешмобі, і дякувала просто зі сльозами на очах. Виявляється, вони врятувалися з Маріуполя. Пережили там такий стрес, що 14-річна дівчинка замкнулася в собі – перестала розмовляти, нікуди не виходила з дому. А після того, як у неї виник конфлікт з підлітками – російськими, до речі (вони почали її дратувати і бити пакетами, імітуючи вибухи бомб), стало ще гірше. Після флешмобу вона ожила – побачила багато українців, почала спілкуватися з ними, цікавитися зовнішнім світом. І подібне я чула від багатьох жінок. Тож танці – це свого роду терапія.

– Ви організували ще один флешмоб…

–  На День незалежності України. Разом з Громадською організацією "Мрія" влаштували концерт за участі Молодіжного академічного симфонічного оркестру "Слобожанський" (він виступав саме в Польщі, і його змогли привезти до Відня). І влаштували флешмоб, присвячений українській жінці, навколо чотириметрової ляльки- мотанки. Дуже символічна постановка вийшла!   

Завдяки цим флешмобам я зрозуміла, що можу робити ще одну корисну справу – давати безкоштовні майстер-класи для тимчасово переселених українців. Таким чином допомагаю їм абстрагуватися від проблем, які навалилися на них у чужій країні. Поки було тепло, проводила заняття на свіжому повітрі. Потім перейшли в зал.

– Більшість українок за кордоном намагається знайти роботу. Ви такий варіант не розглядаєте?

– Розглядаю і вже зробила певні кроки в цьому напрямку –  розіслала свої резюме в місцеві Університети культури. Звісно, доведеться сертифікувати свої дипломи, але якщо зможу влаштуватися на викладацьку роботу, ми змогли б налагодити обмін студентами. Відень – культурний центр Європи, тут можна набути надзвичайного досвіду.

Націлилася на Берлін

–  Що далі? Напевно ж все повно нових ідей?

–  Зараз ми готуємо спільний проєкт з посольством України в Німеччині – схожий на ті, що були у Відні. Сподіваюся, отримаємо в Берліні потужну підтримку, і в нас все вийде. 

–  Додому ще не готові повертатися?

–  Дуже хочу! Але заради сина поки що залишаюся у Відні. З іншого боку чітко розумію, що не просто так потрапила в осередок європейської культури. Мабуть, тут я сьогодні корисніша для своєї країни.

Багато хто думає, що ті, хто виїхав закордон, проводять час у кав’ярнях і музеях. Так от я не була ще в жодному музеї! Хіба що в Музеї історії мистецтва, де танцювала віденський вальс під "Щедрика". Це був соціальний проект до Різдва.  До речі, відео, яке ми там зняли, потрапило на центральний телеканал під час різдвяної програми, ще раз нагадуючи про війну в Україні через культуру. А так я навіть міста толком не бачила! Бо якщо не займаюся проектами, займаюся сином. Втомилася неймовірно! Сподіваюся, коли повернемося додому, нас не будуть засуджувати за те, що виїхали за кордон заради дітей, що нашому суспільству вистачить мудрості не зробити з нас вигнанців.

– Так, сподіваємось. А поки що всі говорять про те, що ви долучились до "Оскара". Цього року статуетку за кращу оригінальну пісню отримав індійський фільм RRR, і танцювальну постановку до пісні робили саме ви з Максимом Леоновим –  у Києві, в 2021 році. Якось вам відгукнулася ця перемога?

–  Я горджусь тим, що в цьому фільмі є наш Маріїнський палац, що в ньому знімалися наші танцюристи. Це була масова сцена – 50 пар. Нам з Максом довелося вивчати вальс 30-х років минулого сторіччя, щоб максимально правдоподібно поставити танець для цієї сцени. Крім того, ми готували сцену основного негативного персонажа – в нього був танцювальний батл з основним позитивним героєм. Тепер мене всі вітають з моїм першим "Оскаром". Безумовно, це приємно чути. Але я адекватно оцінюю ситуацію і всім пояснюю: хореографію саме під номіновану пісню ставили індійські спеціалісти, які приїхали до Києва. Нас попросили підготувати для неї кілька варіантів рухів. Ми це зробили, індійці з наших напрацювань взяли те, що вважали за потрібним. Тобто причетність до фільму я відчуваю, до танцю під оскароносний саундтрек – мінімальну.

Що мене засмутило – так це те, що скрізь на постерах фільму наш Маріїнський палац, а про Україну на церемонії не сказали жодного слова. Втім, для такого цинічного заходу, як "Оскар", це, нажаль, нормально…