Лідія Таран попрацювала у Франції екскурсоводом

Лідія Таран, фото - канал "1+1"

– Лідо, чому саме Франція? 

– Ми з донькою взагалі не планували виїжджати за кордон. Спочатку з Києва вирушили в Кам’янець-Подільський. Там переночували, оцінили ситуацію. Я подумала: оскільки ми на авто, у нас є бензин і нас запрошують друзі-французи, треба рухатися далі й звільняти місце для тих, кому потрібніше. Вірю, що і за тисячі кілометрів від дому можу бути помічною для України, для нашого інформаційного фронту зокрема. 

Тепер ми живемо в будинку французької родини. У нас з Василиною окремі кімнати, хороші умови. Я отримую фінансову допомогу на доньку. Могла б і сама отримувати стипендію – як студентка (так,  вступила до французького вишу!), але оскільки я студентка 40+, претендувати на неї не можу. Єдиний мінус – аби дістатись на навчання чи роботу, потрібна електричка. А коли французи виходять на страйки, відстоюючи свої зарплати й право на пенсію – це проблематично, бо зупиняються всі потяги. В нас, в Україні, під час війни так не зупиняються, як тут зупиняють їх люди, котрі вимагають для себе кращих умов роботи. Ніяк не можемо до цього звикнути.

– Мовне питання не стало для вас проблемою? 

– Ми з донькою розуміємо майже все – якщо тільки французи навмисно не намагаються говорити надто складно. Але ще не можемо їм  швидко відповідати. Інколи мене питають, чи комфортно жити у Франції. Комфортно може бути тільки вдома, в гостях завжди щось напружує, бо тебе оточують люди з іншою ментальністю, до того ж є нюанси в побуті. Однак, враховуючи те, що зараз всім українцям дискомфортно, назвала б наше з Василиною життя більш-менш комфортним. Хоча інколи, звичайно, накриває туга.

– Щоб розвіяти її, гуляєте містом?

– Розповсюджена думка: потрапивши за кордон, українці постійно відвідують музеї, їздять на екскурсії. Чесно кажучи, в мене на це немає часу. Тому що навчаюся в університеті на магістратурі, в мене є материнські обов’язки й робота на "1+1" – я працюю спецкором для ТСН, намагаюся охопити інформаційно не тільки Францію, а ще й країни Бенілюксу. Також співпрацюю з мерією міста Нансі, розповідаю французькою про війну в Україні на міських заходах, спілкуюся з місцевими ЗМІ. Окрім цього дистанційно займаюся проєктом "Здійсни мрію". Не полишаю в ньому кураторство – разом з командою продовжуємо дарувати радість українським діткам. Вони зараз мріють про мир і перемогу та дуже чекають нашої підтримки – емоційної і психологічної. Коли можу, допомагаю з передачею гуманітарної допомоги в Україну. 

Але коли до нас у гості на новорічні свята приїжджала мама (мені хотілося, щоб вона хоч трохи пожила у світлі й теплі), зробила виняток. Як багато жінок її покоління, мама мріяла побувати в Парижі, тож після Нового року ми втрьох сіли на потяг і вирушили в невелику подорож. Заради мами, не заради себе. Звичайно ж, показали їй туристичний Париж. Відвідали Версаль, адже це не тільки палац, а й дуже красивий парк, а вона в нас поціновувачка гарних пейзажів. Ще вона захотіла побувати на цвинтарі Монпарнас, де похований Петлюра. Зводили її в бар "Одеса", тому що вимагала всього українського. А от до ресторану "Оранта" не дійшли… Загалом ходили багато, мама все порівнювала: як тут, як у нас вдома. 

– Їй сподобалось? 

– Звичайно, це був контраст між тими умовами, в яких зараз живе в Україні, й тими, в які потрапила. Мабуть, і досі оговтується від побаченого. Вона була з нами недовго, лише на різдвяні свята. І після них негайно завимагала повертати її додому, на дачу. Вмовити її залишитись надовше нам не вдалось, бо в гостях добре, а вдома краще… 

– А ви повертатися поки що не плануєте? 

– Я приїжджала на кілька днів до Києва, щоб полагодити у квартирі вікна і двері, пошкоджені обстрілами, взяти техніку для роботи та побачитись з мамою і братом (нині він захищає Україну). Зустрічалася також з кумою, Марічкою Падалко. Зізнаюся, думала про те, чи не лишитися вдома назовсім. Але безпека доньки – передусім, а вірогідність повторних прильотів у наш житловий комплекс, розташований поруч із заводом, залишається. Вже кілька разів туди влучали російські ракети. На жаль, без жертв не обійшлося...

Читайте Comments.ua в Google News