Наталія Мосейчук: За перший рік мого YouTube-каналу найскладнішим було інтерв'ю з Будановим

Телеведуча Наталія Мосейчук, фото - канал 1+1

Рівно рік тому Наталія Мосейчук, ведуча ТСН на телеканалі 1+1, разом з командою "Право на владу" відкрила авторський YouTube-канал. В роботу над ним вона викладається на двісті відсотків, поєднуючи з роботою на "Єдиному марафоні" новин.

Мені нічого не пробачать

– Переважна більшість працюючих жінок у суботу прибирають, перуть, прасують, готують щось смачненьке – словом, роблять все те, на що не вистачало часу в будні дні. З чого почався ваш вихідний? 

– У мене вихідні по суботах і неділях бувають дуже рідко. Зазвичай у ці дні записую свою YouTube-програму. Але сьогодні я вільна, бо програму підготували раніше. Хоча вільна досить умовно. Вже й не пам’ятаю, коли могла спокійно погуляти десь на природі чи проїхатися по магазинах. Останнє я і раніше робила тільки за необхідності. Шопінг – моє прокляття. Так завжди було. Навряд чи війна щось змінить. Як і мої вихідні. Вони для натхнення. Я надихаюся, коли багато готую, роблю дім світлим та чистим. 

Життя і побут в мене завжди відбувається паралельно з переглядом новин, читанням оглядових і аналітичних статей (як правило, вони виходять саме по вихідних) – боюся пропустити щось важливе. Вихідні в мене – це, перш за все, час для підвищення кваліфікації. Якщо лікарі роблять це раз на рік, я – щодня. Потрібно постійно тримати руку на пульсі! Ви ж знаєте – у нас завжди упереджено ставляться до жінок: до компетенцій, знань… Чоловікам можна все пробачити, нам – нічого! І над цим дуже важливо працювати, цього нарешті потрібно позбавлятися суспільству. Але поки що цей процес триває. Тому якщо я щось пропускаю, в мене розвивається комплекс неповноцінності. Плюс глядачі, читачі й підписники можуть запідозрити в тому, що не володію матеріалом. Це завжди мінус перегляди, мінус увага. Глядач такого не пробачає. А коли ти заходиш у таку річку, як YouTube, в тебе не може бути ніяких прогалин – ти повинна у всьому розбиратися. Якщо не знаєш – так глядачам і кажи: тут я не в курсі, тому давайте розбиратися разом. YouTube – це дуже чесна платформа, тут нещирість видно одразу. 

У мене був один прикрий випадок… Якось я обмовилась під час запису програми, що благодатний вогонь сходить у мечеті аль-Акса. Чому так сказала?!. Це питання до підсвідомості. Вже після програми не могла зрозуміти, чому в голові крутиться аль-Акса, а не Храм Гробу Господнього. І коли зрозуміла, аж у грудях похолонуло…  Наче навмисно, тоді в мене був ще один ефір, який закінчився о першій ночі. Додому прийшла вже ніяка, телефоную своєму редактору  і пошепки, бо сім’я вже спала, кажу: "Вибачте, будь ласка, я обмовилася під час запису". А на наступний день записала відео, ми опублікували його у моїх соцмережах, де вибачились за помилку. Тож боюся помилитися. 

– Тобто ви обрізаєте кущі, прибираєте в будинку, готуєте обід, а в кишені – телефон, з якого слухаєте  важливі інтерв’ю? 

– Завжди! Не буває такого, щоб я варила борщ чи, скажімо, мила вікно без навушника у вусі. А другим вухом у цей час слухаю свою родину. (Сміється) 

– Що вас може змусити вийняти цей навушник?

– Хвороба дитини – це моє слабке місце. Або якщо з батьками щось трапляється… Проблеми зі здоров’ям дуже сильно вибивають з колії. Навіть якщо кіт чи собака захворіють, я так само зосереджуюсь тільки на них. 

– Ви встигаєте приділити увагу соціальним освітнім проектам. Школі Супергероїв зокрема – там вас називають хрещеною мамою. Зараз у цьому напрямку проводиться якась робота?

– Цьогоріч плануємо відкрити дві нових Школи Супергероїв – у Києві (в Інституті раку) і у Львові. Вже навесні, і це дуже тішить. На початку 2022 року Школа здобула омріяний статус державної: отримала нарешті фінансування з бюджету, вчителям платять зарплату, в них іде стаж. Це був довгий процес, який тривав 5 років і закінчився перед війною. Ми доводили, як важливо навчати в лікарнях. І тепер можна сказати, що встигли… Бо повномасштабна війна дуже сильно проявила необхідність навчання маленьких пацієнтів. Для багатьох із них лікарні стали прихистком. Паралельно з лікуванням медичним вони отримують лікування знаннями – від вчителів Шкіл Супергероїв, психологів. Особливо дякую команді Охматдит в Києві, командам в Харкові, Дніпрі, Житомирі.

 Цей освітній напрямок виокремився в самостійний і потужний. Нас просять відкривати нові й нові школи. Необхідність очевидна – всі це розуміють. Тому ми запустили онлайн-курс "Знати, як допомогти" на платформі EdEra – він для вчителів і батьків, розповідає про те, як надати психологічну підтримку дітям, як вистояти самому, як протидіяти посттравматичному синдрому.

Виходжу за межі і отримую на горіхи

– Одна моя знайома каже, що не сприймала вас, поки не побачила, як під час інтерв’ю на YouTube-каналі ви посміхаєтесь. Це не ображає – такі зауваження, хейт? Стільки років працювати, вкладати душу в роботу, потрапити в ТОП-100 найвпливовіших жінок, мати безліч телевізійних нагород, а тут таке іноді пишуть …

– Не ображає. Якщо це конструктивні зауваження, то вони цікаві й корисні. Телеведучі – завжди заручники власного образу. Вони працюють в запропонованих умовах: є формат, і вони йому повинні відповідати. Я ж завжди намагалася вийти за межі формату, і за це отримувала на горіхи: мене обговорювали телекритики, колеги, та й глядачам це інколи не дуже подобалося. Ну як це так – в програмі новин вона проявляє емоції! А я собі дозволяла емоційні прояви та коментарі і в ТСН, і в програмі "Право на владу". Експерти вважали що так робити не можна. Бо ведучий –  модератор. Навіть під випусками на YouTube-каналі часто читаю в коментарях: "Вона говорить не менше, ніж її герой! Що це таке? Вона постійно їх перебиває!" Люди не можуть звикнути до розмови на рівних, коли ведуча не бере інтерв’ю, а розмовляє зі співрозмовником. Це мій канал, я туди запрошую тих, хто мені цікавий, і закликаю їх до співдумання, як каже директор Інституту мовознавства пан Гриценко. У цій бесіді ми перебуваємо в пошуку істини. 

– Ви часто повторюєте, що у вас комплекс відмінниці – все, що робите, має бути на найвищому рівні. Переживали, коли запускали YouTube-канал? Адже ніхто не міг гарантувати, що він збиратиме сотні тисяч переглядів.

– Мої переживання тривали кілька років, бо не наважувалася на цей формат. Мені здавалося, що я не ютюбівський персонаж. Раніше там були люди молодшого віку, які, так би мовити, бавилися з цим жанром. Там було мало глибоких аналітичних речей, вся інформація з нальотом іронічності. Війна відкрила можливість робити інтерв’ю про життя, про непрості речі. І я зрозуміла, що теж хочу говорити про це з людьми. Бо вже пережила перший місяць повномасштабного вторгнення, втомилася боятися, нервувати, осліпла від перегляду стрічок з новинами, адже повинна знати, куди прилетіло, де розстріляли, знайшли, загубили і так далі. Я вже більше не могла в себе це вбирати – чашка була налита по вінця. Отож треба було щось робити. До того ж, у цих новинах я не завжди знаходила відповіді на деякі запитання. Хотілося поговорити з людьми, які теж про це думають і, можливо, мають додаткову інформацію. Так я наважилася увійти в YouTube. 

Зараз я за день можу зібрати 100 тис. Потім ще за два дні дотягнути до 600 тис., а іноді й до мільйона. Бо ми з нашого неквапливого розміреного життя потрапили в іншу реальність – я б сказала, з другої швидкості перемкнулися на п’яту. 

Поляки обрали мене, тому залишалося зробити свою роботу

– У вас було багато героїв. Збоку здається, що найскладніше було організувати інтерв’ю з Анджеєм Дудою і братами Байрактарами. Як насправді?

– В організації інтерв’ю з Дудою допомагали мої колеги по ТСН. Вони вийшли з такою ініціативою. Це польський президент обрав два ЗМІ з України, яким він хотів би дати інтерв’ю, – агентство "Укрінформ" і 1+1. У нього був запит на конкретну людину, яка представлятиме канал, – прозвучало моє прізвище. Виявляється, закордонні партнери знають наших ведучих, ретельно вивчають наш інформаційний простір, в курсі, хто і як в ньому працює. Спочатку мене здивував вибір поляків, хоча було, звісно, приємно. А потім залишилося тільки зробити свою роботу. 

Стосовно Байрактарів, там схожа ситуація – вони запросили до Туреччини Наталію Мосейчук, щоб дати їй інтерв’ю. Я вирушила туди з командою. Півдня розмовляли без камер. Знайомились. Пан Халюк, пан Сельчук та їхні команди  розповіли мені, з яких рівнів піднімався їх бізнес, про батька Оздеміра Байрактара – засновника напрямку. Згодом показали, в яку авіаційну імперію виросло маленьке підприємство. І я сказала, що це точно має бути не просто інтерв’ю – ми повинні зняти фільм!

 Ці люди заслуговують на те, щоб про них знали в Україні. Це наші найвідважніші партнери на початку повномасштабного вторгнення. Вони рішуче – враховуючи їхні політичні зв’язки – допомагали нам з перших тижнів війни. З міркувань безпеки я не можу зараз розповісти про масштаби цієї допомоги, про які від них дізналася – можливо, колись пізніше зможу їх озвучити. Але повірте – це щось неймовірне. 

Робота над фільмом тривала два дні: один день я провела в офісі компанії "Байкар", а другий – на полігоні, де випробовували безпілотник. 

– Чому Байрактари запропонували це інтерв’ю? Чим вони керувалися? 

– Очевидно, хотіли засвідчити свою позицію щодо України. Для них дуже важливо показати, на чиєму вони боці. Причому зробити це так, щоб не виникало дипломатичних порожнин, ніяких "але" чи "за умови, якщо". Вони дуже відверті в своїй підтримці нашої країни. Брати Байрактари багато разів повторювали, що гроші для них – ніщо. А ще сказали, що за їхньою релігією завжди потрібно бути на стороні тих, на кого здійснюються гоніння. Та й батько вчив бути з тими, кого гноблять. "В даному випадку гоніння здійснюється на Україну, – кажуть вони. – Це несправедливо. Тому ми з вами". 

Дехто вважає, що Байрактари зробили собі чудову піар-акцію, передавши безкоштовно нам безпілотники, – мовляв, тепер їх у них купляє весь світ. Ні, це не піар, і буму продажів немає. Але є ажіотаж навколо цієї родини саме через їх вчинок. Бо безкоштовно вони нам передали немало безпілотників – і коли литовці збирали на "Байрактар" для України, і поляки. І нашому Головному управлінню розвідки після нашого візиту – два літальних апарати. Для них це громадянська позиція. Так само, як відправляти фури з допомогою в ті регіони Туреччини, що постраждали від землетрусу, вкладати гроші у виховання і освіту дітей, аби повернути країні її велич. 

Я не можу передати свої почуття від спілкування з цими людьми. Це наче доторкнутися до чогось справжнього і гідного.

– З ким було найскладніше робити інтерв’ю? Можна припустити, що це був гуру ГУРу, як пожартував "Вечірній Квартал", – Кирило Буданов. 

– Інтерв’ю з Будановим – це щось схоже на капоейра. Ви бачили, як виглядає це бойове мистецтво з елементами танцю? (Сміється) Після того, як я записала програму, а колеги змонтували, подумала, що це була така собі капоейра. Бо ти себе обмежуєш в питаннях певний час, а потім розумієш: якщо й далі так продовжуватиметься, ніякої нової інформації не почуєш. Далі собі кажеш: так, перед тобою професіонал, ти питаєш те, що тобі цікаво, а він відповідає так, як вважає за потрібне. Звичайно, усвідомлюєш, що певні питання не варто ставити, бо відповіді однак не буде. Але були й такі, коли ризикувала почути фрази "зараз це не на часі" або "я це коментувати не буду". Однак від Кирила Анатолійовича вони не прозвучали. Він був максимально відвертий і філігранно підходив до усіх формулювань.

– Перед зйомкою вам давали якісь установки: про це не говоримо, про те не питаєте?

– Ні. Я вам навіть більше скажу: ми дуже хотіли, щоб Буданов переглянув готовий матеріал – про всяк випадок. Але він сказав: "Ну, це ж я давав інтерв’ю, для чого я буду його дивитися і витрачати час?" Бо людина відповідає за те, що говорить, – у нього вищий рівень самоконтролю. 

До речі, дуже рідко мої співрозмовники и не просять інтерв’ю на узгодження – на так звану авторизацію. У Анджея Дуди вона була. А у президента Зеленського не було.

– Буданов часто давав лаконічні відповіді, а ви підсипали й підсипали йому нових запитань. В якийсь момент здалося, що якщо розмова й далі йтиме такими темпами, не буде про що говорити. Але ви витримали цей марафон. Цікаво, скільки у вас було запитань і скільки часу витратили на підготовку до інтерв’ю?

– Підготовка до спілкування з такими людьми може тривати місяцями. У мене в телефоні є спеціальна папка. Читаю, скажімо, новину, а там якась недосказаність, з цього приводу виникають питання… Я їх занотовую в папку, щоб не забути! Тож коли безпосередньо перед інтерв’ю з Будановим відкрила цю папку, зрозуміла: готувалася  до нього майже п’ять місяців! 

До таких людей, як Буданов чи голова СБУ Василь Малюк, в мене буває по 120 запитань. Якщо ми обмежені в часі, я в одному запитанні поєдную кілька. До речі, під час інтерв’ю з Василем Васильовичем були моменти, які ми свідомо не поставили в ефір – спрацювала внутрішня цензура. Нехай полежать до перемоги. 

– З кимось із ваших співрозмовників ви стали друзями? 

– Нехай мене вибачають всі ті, з ким я перетиналася по роботі, але в мене немає такого поняття – "залишитися друзями". Це вимога моєї  професії: я завжди повинна тримати з ними дистанцію, щоб не було якоїсь закоханості і трепету перед ними.  

З іншого боку, коли я беру інтерв’ю, завжди прагну не тільки виконати свою місію, а й зробити це так, аби мій співрозмовник отримав задоволення. Адже для людей, які приходять на такі зустрічі, це доторкання до іншої – телевізійної – сфери. Я зацікавлена в тому, щоб після нашої бесіди вони відчували себе так, наче побували на зйомках фільму, отримали новий досвід, позитивні емоції. Та й взагалі – щоб це закарбувалося в їхній пам’яті.

– Здається, Буданов був єдиним вашим співрозмовником, котрий після зйомки прямо в кадрі запитав: "А ви задоволені інтерв’ю?" Зазвичай так кажуть, коли хочуть сподобатися, але це точно не про нього. Чи це було запитання професіонала, який хоче, щоб будь-які його дії були на найвищому рівні?

– Ви абсолютно точно підмітили: він запросив (не попросив!) оцінку своєї роботи. Кирило Анатолійович не часто давав подібні інтерв’ю. На нашій спільній пам’яті воно було першим великим інтерв’ю. Очевидно, в нього спрацювала професійна цікавість: чи він впорався з цією ділянкою роботи, яка не притаманна його роду діяльності? 

Знаєте, я просто не можу уявити, як в його голові зберігається і переплітається вся та інформація, носієм якої він являється. Для мене він просто кіборг…

Не боюся, коли мені погрожують дати сокирою голові

– У березні минулого року в "Єдиних новинах" (Наталія з перших днів війни працює і тут. – Прим. авт.) ви сказали, що дружини російських окупантів повинні  розуміти, що овдовіють, тому мають знайти собі чорні хустки. Після цього в Росії вас оголосити в міжнародний розшук, телеграм-канали оприлюднили персональні дані, а сім’я почала отримувати погрози – навіть вашій мамі телефонували. Це вперше вам погрожували?

– У таких масштабах вперше. Хоча ще до війни мене періодично згадували в країні-агресорі – Скабєєва, наприклад, називала "нарваною". Мене ще тоді питали: "Наташо, так ви будете щось відповідати їй?" А що я відповім? Для мене характеристика цієї особи вкладається в одне слово: ошуканка! У Гаазького трибуналу, очевидно, список характеристик буде більшим. 

– Страшно було? 

– Неприємно. 

– Навіть коли погрожували, що підстережуть біля дверей дому і дадуть сокирою по голові, не злякалися? 

– Сокирою по голові мені обіцяли і наші люди – ще раніше, бо хтось вважав, що я "не того привела до влади", не того запросила в студію, не з тим розмовляю, не так поставила питання. Претензії були різні! Тому в мене вже є емоційний захист від таких залякувань. До того ж мені одразу зателефонував голова прикордонної служби, сказав, що по мені працюють росіяни, і заспокоїв: "Вони вже і мені розсилали ті самі погрози, і прикордонникам, і їхнім сім’ям". Потім було ще кілька дзвінків від співробітників наших спецслужб, які повідомили про погрози на мою адресу. Чесно кажучи, більше в цій ситуація переживала служба безпеки каналу 1+1, ніж я.

– На початку війни ваш молодший син три тижні провів з бабусею за кордоном,  потім вони повернулися. А коли ви з чоловіком поїхали з дому? (Старший син Наталі навчається за кордоном. – Прим. авт.) 

– 24 числа в мене був ефір "Права на владу". Ось тільки недавно колеги нагадали про це, бо я про той день пам’ятала тільки одне: коли рано вранці поруч з нами щось гупнуло (ми живемо неподалік Ірпеня і Бучі), а над будинком почало літати. Вірніше, "Право на владу" було 23-го і закінчилось майже опівночі. Коли приїхала додому, спати відразу не лягла. Почала дивитися стрічку новин – чи є цитування нашого ефіру, читала про те, що має збиратися Рада Національної безпеки і оборони України. Десь після четвертої ранку почула вибухи… Тоді я відкрила Facebook і написала: "Війна".

Вдень зателефонували зі служби безпеки каналу – сказали, що на роботу їхати не варто, і порадили виїжджати на Західну Україну. 

– Потім було в кого дізнатися, що з вашим будинком? 

– Ой, це трохи смішна історія. За кілька днів мені зателефонував генерал Нацгвардії Фацевич, ми поговорили, як справи, далі він питає: "Ви не проти, якщо ми у вас там трохи постріляємо?" Я кажу: "Яке "не проти"? Хоч усе там розбомбіть, тільки виженіть цю наволоч!" Потім ми побачили в YouTube знаменитий танковий бій у Дмитрівці і зрозуміли, що таке "трохи постріляємо" і як насправді росіянам давалося оце "мы сами отошли от Киева". Як вони "отошли", в нас видно за парканом – і досі  там стоять десять іржавих танків, які зупинила місцева тероборона. 

– Потім ви повернулись, подивилися, що сталося з будинком, і сказали "дякуємо, що грошима"?

– Насправді в нас не було радості, що наш будинок вистояв, що всередині все ціле. Ми їхали додому по Житомирській трасі і, починаючи від села Небелиця, надивилися такого… Обгорілі хати й машини на дорозі… Все, що зроблено дбайливими руками, розбите… Твої потрощені дах і паркан на цьому фоні – дрібниці! Єдине, було бридко від однієї думки, що в будинок заходили ці мерзотники.

Ми, звісно, все потім відмили. Але болить душа за тих людей, які залишилися взагалі без нічого. Нещодавно я їхала славнозвісною Яблуньською вулицею в Бучі, а там майже біля кожного понівеченого обійстя стоять величезні стоси будматеріалів. На вулиці вже сіріло, тому не змогла зняти це на відео. А хотілося викласти в соцмережі і написати: "Дивіться, російські мерзотники! Ви побили, а ми відроджуємося! З попелу відроджуємося!.." 

Ця українська жага жити, вижити – наочний приклад нескореності. З усіх сторін стукають молотки, дзижчать пилки… Слухаєш – і сльози застилають очі! Ти пишаєшся цими людьми, бо вони не сіли плакати над обгорілими цеглинами, а взялися відбудовуватися. Сподіваюся, наше справжнє відродження почнеться саме з цього.