Олег Іваниця: Я пішов в ЗСУ, щоб люди могли спокійно відпочивати в кав’ярнях

Актор Олег Іваниця, фото - канал ICTV

Поки глядачі спостерігають за героєм Олега Іваниці в серіалі "Дільничний з ДВРЗ" на ICTV2, актор в цей момент боронить батьківщину на сході країни. А в свій вихідний, який трапляється дуже рідко, із задоволенням занурюється в мирне життя – навіть якщо це відбувається дистанційно, по телефону, коли дає інтерв’ю "Коментарям"…

На щастя, я не труханув 

– Олеже, де ви зараз знаходитесь?

– На Сході. У нашого підрозділу такий режим: виходимо на "нуль", якийсь час  знаходимось там, потім нас міняють, щоб ми могли відновитися. Саме зараз я на такому відновленні, тому маю можливість спілкуватися. Триває воно по-різному: можуть викликати на наступний день, а можуть три-п’ять днів дати на перепочинок.

– Як проводити цей час?

– Миємось, голимось, шукаємо перукарню, магазини, щоб підкупити купу необхідних речей – газові балони, пилки, сокири и т.п.

– Людині, яка й лопату, напевно, не часто в руках тримала, наважитись приєднатися до військових, взяти до рук зброю було складно? Треба мати певний склад характеру чи мотивацію?

– Мотивація важливіша. Коли ти розумієш, що існує реальна проблема – наша країна може приєднатися до мордору, вмикається якийсь режим – ти хочеш зробити все для того, аби цього не сталося.

– Ви ще до 24 лютого поновили військовий квиток, щоб записатися до тероборони. А "где вы были восемь лет", як люблять повторювати москалі і ватники? До повномасштабного вторгнення ніколи не було таких поривів – поїхати на схід?

– Це моя помилка, і більшості з нас помилка – ми дуже довго вважали, що все це далеко і нас не зачепить, що воно якось втрясеться. Так, якось допомагали хлопцям, які боронили країну на сході, – грошима, наприклад. Але тієї допомоги було недостатньо. Треба було вже тоді активніше займатися і військовою підготовкою, і долучатися до бойових дій. Але те, що після повномасштабного вторгнення величезна кількість людей стала на захист країни, це точно наш плюс.

– У вас не було сумнівів стосовно того, йти до ЗСУ чи ні? Рідні не відмовляли?

– Ні, не відмовляли. Пам’ятаю, в січні зустрічався з товаришем, і його першим питанням було: "Ну, і які в тебе плани на війну?" Я сказав: "Сподіваюсь, що не трухану й піду воювати". Слава Богу, не труханув…

– Але ж могли труханути вже потім, у найвідповідальніший момент.

– Звичайно! Такі думки мене постійно турбували. Через це завжди відмовлявся від командних посад. Поки ти не опинишся на "нулі", не знаєш, як себе поведеш у такій ситуації. Якщо ти солдат – це одне. А якщо командир відділення чи взводний? Раптом в той момент, коли потрібно приймати рішення й керувати людьми, впадеш у ступор? Я не можу взяти на себе таку відповідальність. 

– Вам вже пропонували командні посади?

– Так. Може, тому що я завжди намагався поводити себе адекватно, діяти раціонально, думати не тільки про себе, а й про побратимчиків. Але командувати мають люди, в яких є хоч якийсь військовий досвід.

Будьмо знайомі: "Дієз"!

– З чого почалася ваша служба?

– З військкомату нас відвезли на пункт збору, видали зброю і поставили завдання: ось ваша вулиця, ви її патрулюєте. Потім перевели на нашу постійну точку, де був блокпост і бойова позиція – на випадок, якщо кацапи туди прорвуться. Паралельно з патрулюванням у нас була військова підготовка, тренувальні й бойові виходи. 

– Вправно стріляєте?

– Вже досить вправно. Напевно, у чоловіків є якась підсвідома, інстинктивна штука: ти береш до рук зброю і відчуваєш незрозумілу, але приємну вібрацію. Коли отримав свій перший "калашматік", він був важкуватий, але я розумієш, що цій зброї тут місце.

– Ваш позивний – "Дієз". Для вас це якась символічна назва? Чому обрали саме такий?

– По-перше, я люблю музику. А по-друге, були певні прагматичні міркування: позивний має бути чітким, коротким, зрозумілим, звучним і щоб не дублював позивні побратимчиків. Якщо в підрозділі є "Кум", "Шум", "Бум", по рації можна переплутати. Мені здалося, що "Дієз" не схожий на інших. Бо в нас на початку було два "Дизеля" і два "Шамана". Це не дуже добре.

– Кажуть, попри весь жах війна затягує, тому хлопці повертаються на передову. Вам це знайоме?

– Люди різні. Але я бачу по деяких побратимчиках, які все життя були цивільними, – на передовій вони відчувають, що це їхнє. Комусь там не дуже комфортно, але в нього є почуття обов’язку. Я, напевно, знаходжусь десь тут посередині: не бачу себе військовим в мирний час, але однозначно буду тренуватися – ходитиму на військові збори, щоб тримати себе в тонусі. Бо навіть після нашої перемоги наш сусід заспокоїться ненадовго, мені здається.

Взагалі я людина свободолюбива – мені не дуже в кайф, коли мною командують. Але коли зараз стоїмо в строю, чітко й злагоджено діємо, відчуваю певне задоволення. Може, тому що пощастило з командуванням. У нас зараз офігенний ротний – постійно з’являється на позиціях, допомагає, ризикує разом з нами. Це викликає повагу.

– Ви розраховували на те, що ваша військова "кар’єра" сягне аж на схід?

– Спочатку навіть не думав про це – була задача тримати порядок у столиці. Коли орки відступили, нас закинули спочатку на північ, а звідти вже на схід. В мене не було такого: я буду захищати Київ і тільки Київ. Ні, я захищаю свою землю.

– Як звикали до нових умов життя – там, де гучно і небезпечно для життя?

– На диво, це сталося швидко. Може, перших півдня хвилювався, коли зрозумів, як це – десь над тобою свистить куля. А далі зібрався і ніякого супермандражу не було. Напевно, те, наскільки швидко ти адаптуєшся, залежить від середовища. В кожному колективі є тошнотік, який постійно ниє: "Нам тут задниця, ми всі помремо, командуванню на нас наплювати…" Але більшість – врівноважені люди, які завжди підтримають.

Скажену собаку треба знищити

– Коли вам вперше було дуже страшно?

– Так, щоб дуже страшно, не було. Перша ніч виявилася складною. Напевно, противник побачив, що відбулася ротація, тому нас активно валили і намагалися підійти ближче. А потім ти призвичаюєшся: обстріл – падаєш, підбираються ближче – відповідаєш. Це стає рутиною. Насправді вона трохи деструктивна, бо звикаєш, починаєш нехтувати безпекою… Але намагаєшся не втрачати пильність і пам’ятати, що навіть випадкова куля може бути вирішальною.

– Були ситуації, коли подумки прощалися з життям?

– Ні. Життя таке прекрасне!

– Зараз ви кулеметник?

– У тому числі. Останні кілька місяців я був у розрахунку СПГ, але поки що ми його навіть на позицію не брали. По документах я, здається, старший стрілець.

– Важко переступити цю межу – змусити себе стріляти в іншу людину?

– Буває, накриває: думаєш, що вони теж люди, а ти забираєш життя... Але таке трапляється дуже рідко. Знаєте, з чим би я це порівняв? Якщо в тебе у дворі бігає скажена собака, ти зробиш все, щоб її знищити, бо вона небезпечна для твоєї сім’ї. От і тут так само.

– Друзів на цій війні не втрачали?

– Дякувати Богу – ні.

– Коли сидите в холодному мокрому окопі, по коліна в болоті, і згадуєте дім, які картинки малює уява – сонечко у вікні, чашка кави, кіт на руки лізе, душ?

– У нас вже там весна насправді! Там просто прекрасно! Все підсихає. І таке сонечко!.. Від цього морально набагато легше. Я в такі моменти розумію, чому в древніх релігіях поклонялися сонцю. Бо ти просидів зиму в печері, вийшов надвір, а воно тебе гріє на халяву. (Сміється) А про що мріється в "печері"? Про все те, що ви перерахували. Насправді вдягнені ми нормально. Такого, щоб дуже мерзли, не було. Але ось згадав одну ситуацію про холод. На початку року, пам’ятаю, трохи потепліло, і ми вдяглися по демісезонному. Потім різко похолодало – почали мерзнути. І от ти стоїш на посту, дрижиш, але думаєш: ну, там же якийсь кацапчик своєю ср...ою теж примерзає до броні… Ех, давай, морозець, давай!

– Війна змінює людей. Ви сьогодні і ви рік тому – це дві великі різниці?

– Певні зміни є: я став витривалішим, краще переношу дискомфорт. Але такого, щоб, наприклад, озвірів, став жорстоким – ні. Прагматичніший – так. Повторюсь: якщо рідним загрожує якась істота, її потрібно знищити. Це не злість і не ненависть. Це холодне виважене рішення.

– Не стали сентиментальнішим?

– О, це є! І тут парадокс: з одного боку ти наче трохи сухіший у певних думках і бажаннях, а з іншого – сентиментальніший. Інколи доводиться стримувати сльозу, коли бачиш щось таке, від чого серце болить. Наприклад, прифронтове місто, в якому йдуть діти. Ти одразу уявляєш, як живуть діти в безпечніших містах, і через що проходять у прифронтових. І відбувається такий собі емоційний зсув.   

Одні стосунки відновив, інші налагодив

– Останнім часом часто чує фразу "таких на фронт треба відправляти!" – про тих, хто в клубах зависає, газує на авто під час тривоги – словом, дратує людей. Передова – наче виправна колонія. Варто до збройних сил брати всіх підряд чи тільки тих, хто мотивований?

– Це дуже деструктивна політика. Якщо брати їх на механічні роботи – копати траншеї чи щось носити – тоді ок. Але відправляти через силу на фронт не потрібно. Та й потреби в цьому, мені здається, немає. У нас достатньо добровольців, які ефективніші і мотивованіші.

– Нещодавно всі обговорювали Тараса Цимбалюка, який отримав повістку і навіть сходив до воєнкомату, але каже, що тут може бути набагато кориснішим, збираючи гроші на ЗСУ, ніж на фронті. Женя Галич навпаки вважає, що аби Тарас взяв до рук зброю, він ще більше мотивував би українців. Хто правий?

– Я не звинувачую тих, хто не йде воювати. Хіба тих, які до повномасштабного вторгнення хвалилися: "Раптом що – я піду на фронт!", а коли почалася війна, сидять собі тихенько, або й взагалі виїхали з країни. Якщо людина чесно каже, що психологічно не готова брати до рук зброю, їй страшно, вона відчуває, що не зможе, нехай приносить користь якимось іншим способом – волонтерить, збирає кошти на ЗСУ. Той, хто боїться, у критичній ситуації не прикриє товариша. Хоча… Існує велика ймовірність, що саме боягуз, опинившись в окопі, почне діяти розумно й безстрашно, а людина смілива злякається і впаде в ступор.

– Є в шоу-бизнесі чоловіки, які встигли за кілька днів до війни прошмигнути за кордон і не повернулися. У вашому розумінні – це зрада?

– Досить давно я вирішив, що нікого не потрібно засуджувати. Коли когось критикуєш, автоматично "ростеш" у своїх очах. Але це не дуже хороший шлях. Якщо людина за кордоном збирає гроші на ЗСУ, відправляє хлопцям якісь потрібні речі, це не зрада.

– Вам зараз цікаво, що там відбувається у мирному житті – які рейтинги "Дільничного з ДВРЗ", чи проходять зараз якість кастинги в кіно? Чи перемога понад усе?

– Звичайно, я сумую за мирним життям. Однак не можу сказати, що дуже мене цікавлять якісь тенденції цього життя. Хоча коли ми перебували на півночі країни, нас відпускали раз на місяць у звільнення. І це було величезне задоволення – повернутися в мирне місто, побачити мирних людей, мати змогу зайти в кав’ярню і вибрати каву – лате чи капучіно, прийняти душ… Прості речі! Але ти починаєш цінувати їх набагато більше. А взагалі сам вигляд мирного міста – це вже щастя.

– Багато суперечок наразі виникає з приводу того, як повинні жити ті, хто знаходиться в більш-менш безпечних місцях. Мають вони право купляти нові гарні сукні, відпочивати в кав’ярнях і їздити в Буковель – тобто насолоджуватися життям, бути щасливими? Чи навпаки – всі радощі будуть після війни, а зараз ніяких веселощів, працюємо і донатимо на ЗСУ?

– Люди мають бути щасливими! Серед хлопців теж дехто каже: "Приїжджаєш у місто – а там наче і війни немає…" Але ж ми йшли в армію для того, щоб наші міста були мирними! Коли я бачу таку картину, відчуваю, що це і завдяки моїм зусиллям люди можуть спокійно ходити по вулицях, сидіти в ресторанах. І мені це дуже приємно.

– Під час війни ви одружилися. Чому вирішили зробити це саме зараз?

– Під час війни в мене відновилися стосунки, які на певний час припинялися. І в якийсь момент дуже захотілося, щоб у цих стосунках все було по-справжньому. Тому в одне з моїх звільнень ми одружилися. І я ні секунди про це не пошкодував. Звісно, весілля не було – відсвяткували втрьох: ми і мама.

– Після розлучення з першою дружиною у вас були непрості стосунки з донькою. Вдалося їх налагодити?

– Так, ми зараз спілкуємось, і я від цього щасливий. Ось скоро дитя мені перешле сюди газові балони, бо з ними тут трохи проблематично.

В мені щось зламалося…

– Зараз в ефірі каналу ICTV2 третій сезон "Дільничного з ДВРЗ", до якого долучилися й ви. Це було гармонійне влиття в колектив, що здружився?

– Багатьох людей, які працюють над цим проєктом, я знав, мені було приємно з ними знову зустрітися на знімальному майданчику. Та й взагалі приємно працювати на такому серіалі. На той час я вже років п’ять як повністю перейшов на українську мову. І коли запускалися якісь притомні україномовні проєкти, дуже цим тішився. Міг навіть зробити поступки по гонорару, бо розумію, що україномовний продукт дуже нам потрібний. Тому радий, що мав змогу долучитися до "Дільничного…".

– Який епізод на зйомках запам’ятався найбільше?

– Мені подобалося зніматися в ресторані, коли по сценарію до мого героя-бандита приходили прохачі. Часом локація дуже сильно допомагає. І ось якраз там мені було дуже комфортно.

– Після того, як ви пішли з "Дизель Шоу", вам часто в коментарях в Instagram писали: "Поверніться на проєкт, вас там дуже не вистачає", "Без вас "Дизель шоу" стало зовсім не таким, як раніше". Не шкодували за проєктом?

– Ні, це було абсолютно правильне рішення. Інакше я б кожного разу, виходячи на сцену, згадував про Марину (Поплавську, яка загинула в автокатастрофі. – Прим. авт.). Напевно, це занадто емоційна реакція, але я точно не зміг би знаходитися в тому середовищі, де ми колись були всі разом. Щось в мені зламалося…

Зрештою, після цього я зміг повноцінно зайнятися акторською діяльністю. Естрада – цікава і, безумовно, потрібна штука. Люди приходять на концерти і сміються, а значить, вони в цей момент щасливі. Але кіно й театр мені набагато цікавіші. Вони трохи чесніші, бо на естраді ти маєш трохи передавлювати, додавати, умовно кажучи, клоунади. А на сцені чи знімальному майданчику це не потрібно.

– Ви не тільки актор, але й сценарист. Те, що зараз переживаєте, вплине на теми й сюжети ваших майбутніх сценаріїв? Може, це будуть якісь більш глибші, серйозніші історії? Чи на воєнну тематику…