Співачка Віра Кекелія зізналася, хто врятував її шлюб

Співачка Віра Кекелія, фото - ососбистий архів співачки

У телепроєкті ЖВЛ Віра Кекелія викликає знаменитостей на відверту розмову. Їй теж є про що розказати: як ледь не розлучилася з чоловіком і змогла розібратися з проблемами в сім’ї тільки після того, як у їхній парі з’явився третій… 

Під час тривоги залишаюся з дітьми

– Віро, коли в 2020 році ви дебютували в якості ведучої проєкту про життя знаменитостей ЖВЛ, сину Івану було три місяці. Зараз стартує новий сезон, і у вас знову на руках малюк – шестимісячний Матвій. Як суміщаєте роботу й материнство?

– З першою дитиною я, звісно, боялася виходити на роботу – не уявляла, як зможу все поєднувати. Але тепер, маючи досвід материнства, знаю, коли можна з мамою домовитися, щоб з дітьми посиділа, а коли – з подружкою. І розумію, що все можливо. Треба просто залишити дитині молочка, підготувати все, що їй може знадобитися, – і йти зі спокійною душею на зйомки. Серце не на місці тільки з однієї причини – ми живемо в дуже неспокійні часи. Тож коли оголошується тривога, прошу на якийсь час відкласти зйомки, щоб до відбою залишатися поряд зі своїми хлопцями.

– Хто з подружок на підстраховці? Дівчата з "Жіночого Кварталу"?

– Ні, це люди, які не мають жодного відношення до телебачення.

– Тобто ви телефонуєте і каже: "Терміново потрібна твоя допомога!" І хтось все кидає, щоб мерщій прибігти до вас?

– Буває й так. (Сміється) Звичайно, найбільше я покладаюся на свою маму, яка живе в Харкові й приїздить на тиждень-два, якщо в мене велике завантаження по роботі. От, наприклад, минулий тиждень був досить вільний, до того ж у Романа (чоловік Віри – музикант Роман Дуда. – Прим. авт.) відпустка, тому маму я відпустила. Інколи замість неї допомагає тато – він великий молодець.

До подружок звертаюся у більш екстрених ситуаціях. Одна, скажімо, живе неподалік,  зараз не працює, до того ж дуже легка на підйом – готова прилетіти в будь-який момент. Якось я поїхала на зйомки, а Матвій вдома влаштував мамі істерику, бо не хотів їсти з пляшечки. Що робити? Телефоную подрузі, вона каже: "Зараз буду – ось тільки голову досушу!" Їду додому, забираю їх з малим і разом повертаємося на канал – я працюю, вони мене чекають, а мама зі старшим сином залишається вдома.

– Часто берете Матвія на роботу?

– Намагаюся так все організувати, щоб було не часто. Бо на дві-три години – це ще нічого, майже весь цей час дитина спить. А от коли Матвійчикові довелося одного разу довгенько чекати в гримерці, мені це не дуже сподобалося. Він втомився від надмірної уваги оточуючих – усім же хочеться з ним побавитися! Після цього був надзвичайно перезбуджений і примхливий. 

– Старший син легко відпускає маму на роботу?

– Завжди йду дуже тихо, "по-англійськи" – не прощаючись, тоді він спокійніше переживає мою  відсутність. Немає мами? Ну, то й добре, продовжую гратися. Але якщо бачить, що збираюся на роботу, уникнути істерики вдається рідко. Тоді я кажу, що так не можна, бо зараз прийдуть сусіди. Знаю, що психологи не рекомендують лякати дітей чужими людьми, але для Вані це поки що єдиний аргумент.

"Пташка" з Азовсталі – це крутіше, ніж Елтон Джон

– У новому сезоні ЖВЛ, який стартує 27 лютого на телеканалі "1+1 Україна", у вас змінився співведучий. Швидко знайшли спільну мову з Тимуром Мірошниченко?

– Ми познайомилися, здається, у 2012 році – я тоді у складі гурту "А.Р.М.І.А." брала участь у Нацвідборі на Євробачення, а він там працював. Коли дізналася, що буду вести програму саме з Тимур, подумала: о, клас – свій чувак! (Сміється) До того ж у нас обох по двоє дітей, буде про що поговорити. Так і вийшло.

– У шоу-бізнесі зараз немає такої движухи, як до війни. Та й вподобання глядачів за останній рік змінилися. Кого запрошуватимете до розмови в студію? Про що будете говорити?

– Є багато артистів, які проявили сміливість у ці непрості часи. До того ж,

 ми розповідатимемо і про нових героїв нашого часу, які зараз виборюють перемогу, – волонтерів, лікарів, військових. Вони теж зірки – кожен на своєму місці, і про них усі повинні знати. Це важливо і для нас, і для них. Колись ми у "Кварталі" заспівали пісню "Пташка", присвячену "Пташці" з Азовсталі Катерині Поліщук. За тиждень отримую повідомлення від адресата "Пташка". Думаю, та ні, такого не може бути, це точно не вона! Читаю: "Віро, дякую вам і дівчатам! Ви так зворушливо заспівали цю пісню! Я плачу, в мене аж мурашки по шкірі". Після цього я й сама розплакалася. І знаєте, була така щаслива, що мені написала сама "Пташка", наче це був Елтон Джон.

До речі, актори, співаки і телеведучі цікаві тепер з точки зору нових реалій, бо всі переоцінили своє життя. Багато хто відкривається з іншого боку. Особисто я не очікувала від декого з хлопців з шоу-бізнесу, що вони підуть добровольцями. Захоплююся Денисом Христовим – ведучим, який евакуює людей з гарячих точок. Те, що він робить, – це неймовірно! Адже ми всі боїмося, але є люди, котрі проявляють надсміливість.  

– Як пройшла ваша переоцінка цінностей? Які висновки для себе зробили?

– Раніше я дуже багато чого боялася: що про мене подумають, варто мені це робити чи ні… Дуже скептично відносилась до пісень, які ми писали. Думала: та кому воно треба, кому це сподобається? І взагалі – я не настільки талановита, щоб таке співати. Зараз такого в мене немає. Хочу виконати пісню – випускаю її і не очікую ні похвали, ні хейту. Ще жалкую, що ми мало подорожували сім’єю. Та й сваритися можна було б менше, бо причини часто були дріб’язковими.

Разом ми сильніші і зможемо набагато більше

– Це страшно – виношувати й народжувати в таких непростих обставинах? Якби можна було вибирати, перенесли б це на інший час?

– Ні в якому випадку! Діти – потужний поштовх для батьків, вони приносять в сім’ю надзвичайно позитивну енергію. Мені здається, наш Матвійко допоміг розібратися в багатьох сімейних проблемах, у тому числі – і в конфліктах.

– А те, що ви з Романом кілька місяців жили окремо, коли поїхали до Грузії, сприяло налагодженню стосунків?

– Однозначно. Ми обоє спробували, як це – жити без коханої людини. Уявили, що так вже й буде. І зрозуміли, що нам одне одного не вистачає, що разом ми сильніші і можемо досягти набагато більше.

– Ви вирішили народжувати в іншій країні, хоча на момент від’їзду ситуація в Києві була досить спокійна. Чим було зумовлене це рішення?

– Воно далося мені непросто. Я досить активна людина, не звикла сидіти на одному місці. В нас завжди було багато роз’їздів, концертів. Пам’ятаю, під час першої вагітності працювала до дев’ятого місяця, і зупинив мене тільки карантин. А тут війна поставила все на паузу вже на третьому місяці. До того ж додалися постійні переживання. В якийсь момент я почала відчувати себе так, наче мене закували. А в  Грузії, де в нас є родичі, могла жити вільно і спокійно. Ще одним аргументом на користь від’їзду стало те, що тільки так я могла вмовити батьків тимчасово виїхати з Харкова,  де було дуже гаряче, – під приводом того, що мені потрібна допомога. Рада, що змогла їх звідти висмикнути: коли ми зустрілися, вони були пригнічені, схудлі і не посміхалися. Ось так я і наважилася вирушити до Грузії. Щоправда, це вже було майже впритик перед пологами. Тому під час посадки на літак у Польщі виникла проблема – бортпровідниця не розуміла, чи можна мене пускати на борт, і кудись  телефонувала, щоб отримати "добро".  Дорога була нелегка, але я впоралася. 

– Чим займалися до народження Матвія?

– Спочатку всі звикали до того, що ми в Тбілісі, що там тихо, спокійно й безпечно. Бо летить літак, а ми всі аж присідаємо зі страху. Хтось багажник авто гучно закрив – зіщулилися, бо здалося, що то вибух. Потім такі: та ну ні, не може бути, ми ж не вдома! На реабілітацію знадобилося майже два місяці – відчула по собі, що стала спокійніша, та й батьки ожили – хоч посміхатися почали. Увесь цей час ми багато гуляли – там розкішні парки! Дивишся на цю красу й думаєш: господи, це ж так круто – просто жити й нічого не боятися!

Хай там що – ми повертаємось!

– Як наважилися повернутися з раю в пекло?

– Матвійчику було півтора місяці, коли ми зібралися додому. Мені вже дуже хотілося побачити Ромчика, а йому – дітей. Мама занудьгувала за батьківщиною, казала: "Я сплю й бачу, як ступаю ногою на рідну землю". Тож порадилися і вирішили, що хай там як – будемо  повертатися.

– Де комфортніше народжувати – в Україні чи в Грузії?

– Мені пощастило і з першими пологами, і з другими – в обох випадках це була приватна клініка (в Грузії державних немає). Все пройшло якось так легко, що  нічого й не помітила. Поряд була дружина брата, тому можна сказати, що в мене й цього разу були партнерські пологи. (Сміється)

До речі, що мені сподобалося в Грузії – вагітних нічим не залякують, як полюбляють у нас – і тут у тебе проблема, і там усе погано. Грузинські лікарі кажуть: "Все буде добре! А як інакше!?"

– Що, окрім ЖВЛ, значиться зараз у вашому робочому графіку?

– "Єдиний Квартал", якому я дуже вдячна (так само, як і каналу 1+1 за ЖВЛ).  Зараз дуже важко знімати телепроекти, але студія "Квартал 95", попри все, не зупиняється. Причому робить це не тільки для українців – щоб підтримати їх, підняти настрій, але й для нас, артистів, – щоб ми були хоч якось задіяні. Аби не ці два телепроєкти, було в взагалі сумно.

Так, є купа благодійних виступів, але це не ті великі сцени з гарним звуком, до яких ми звикли. А люди скучили за концертами, їм хочеться відволікатися від жаху, в якому живемо. Свіжий приклад – 14 лютого ми виступали в оранжереї на ВДНГ. Це був захід, присвячений Дню закоханих, на нього продавалися квитки і навіть був дрес-код. Так от потрапити туди змогли не всі бажаючі – квитків не вистачило. А скільки позитивних відгуків ми почули після виступу!.. Було надзвичайно приємно. Хочеться вірити, що наше мирне життя найближчим часом повернеться, і такі концерти стануть звичайною справою.