Тарас Цимбалюк: Зараз такий час, що тільки ризикуючи можна чогось досягти

Актор Тарас Цимбалюк, фото - с особистого архіву актора

Він добре відомий завдяки своїм ролям у фільмі "Чорний ворон" і серіалах "Кріпосна" та "Спіймати Кайдаша". Коли почалася війна, Тарас Цимбалюк разом зі своїм другом актором Євгеном Олійником поставили антрепризну виставу "Емігранти".

– Тарасе, судячи з вашого прізвища, можна припустити, що хтось з ваших предків був музикою і свого часу грав на цимбалах. Чи знаєте ви історію походження цього прізвища і взагалі як добре знаєте історію свого роду?

– Звісно, я знаю що є такий музичний інструмент, який називається цимбали, і очевидно, що це слово стало основою для формування нашого прізвища. А ще я можу сказати, що наше прізвище походить з Вінницької області, там у селі Скоморошки свого часу проживало близько сотні Цимбалюків. І коли зараз ходиш там по кладовищу, то можна побачите дуже часто це прізвище на хрестах. На жаль, я можу прослідити наш рід тільки з того села, але припускаю, що прізвище з’явилося набагато раніше.

– Як відноситесь до свого "зіркового статусу" і надмірної уваги ЗМІ?

– Абсолютно нормально. Нейтрально до цього ставлюся, бо це все сталося поступово і плавно. Я крок за кроком все це приймав і звик до цього. Не бачу в цьому нічого поганого, але не вважаю, що цим потрібно якось хизуватися чи вихвалятись.

– Які питання журналістів вас більше всього дратують?

Питання, які повторюються. Це підкреслює те, що людина практично не готується до своїх інтерв’ю, недостатньо відповідально відноситься до своїх обов’язків і тим самим "підставляє" інших представників цієї професії.

– У вас майже 150 тисяч фолловерів в Instagram. Багато хто з них пише вам листи, коментарі під вашими світлинами. Ці дописи для вас щось значать? Ви читаєте їх, відповідаєте?

– Так, я читаю майже все, що пишуть мені люди. Відповідаю на коментарі, якщо вони доречні, або якщо можу комусь допомогти. Зараз іде війна і дуже багатьом потрібна допомога, тож якщо ми можемо разом дістати гуманітарку або надати людям ще якусь допомогу, намагаємось це робити. Через той же інстаграм можна вирішувати багато питань і зробити багато добрих справ. Ясно що там маса і вульгарщини, і безпардонності. Хтось намагається тебе образити, хтось матюки пише. Це все є. Є невиховані, недалекі люди. Люди, які явно не в собі, які не вміють тримати себе в руках. Без цього нікуди. Але більшість з них адекватні, і кожен новий проект додає мені нову аудиторію. Вона більшою мірою залишається зі мною, і я всім цим людям щиро дякую.

– Судячи зі світлин на ваших сторінках у соцмережах, ви й зараз підтримуєте гарну фізичну форму і продовжуєте тренуватись. Хоча дехто вважає, що "фізкультура" під час війни недоречна. Чи стикались ви з проявом таких настроїв і що можете відповісти подібним "критикам"?

– Подібні критичні зауваження, що "фізкультура недоречна під час війни", "навіщо ви займаєтесь спортом" і "як можна посміхатися під час війни", я чую досить часто. Є у деяких людей такі недолугі, недалекі думки. Мені взагалі хтось писав: "Ти можеш продати свою машину, продати все, що маєш, та віддати гроші на армію". Але, чесно кажучи, я навіть не бачу сенсу відповідати на подібні закидання, бо люди, які пишуть такі коментарі, є представниками примітивного масмаркетингу зі своїм вузьким поглядом на ситуацію. Тому на подібні випади, я реагую цілком нормально і спокійно. Я не хочу витрачати свій час, свій ресурс і розповідати чому я займаюсь спортом і чому я на цих "критикантів" дивлюсь просто як на дуже низькопробних представників людства.

– В одному з інтерв’ю ви казали, що під час навчання підробляли, де могли, і навіть працювали певний час кальянником. Опанували ще якісь професії у процесі підготовки до ролі?

– Звичайно, для кожної ролі я вивчаю щось нове. У "Кріпосній" я був на кузні, робив цвяхи, підкови. У серіалі "Спіймати Кайдаша" копирсався в машинах безпосередньо у кадрі. Кожна роль знайомить з якоюсь новою професією, це новий відрізок життя, який тягне за собою в якісь мірі і нове ремесло.

– В описі до серіалу "Кріпосна" вказано, що ваш герой, Назар, добра, але дуже закрита людина, він звик не показувати нікому, що відчуває. У вас багато спільного з Назаром?

– Треба розуміти, що Назар – це раб. Мені дуже важко було зіграти раба, будучі вільною людиною, маючи менталітет та мислення вільної людини. А Назар виріс у рабському оточенні і на жаль це кріпацтво завжди йшло за ним. Найважче було зіграти саме це. Але він людяний. Він любить правду. Це саме ті речі, які я дуже ціную в людях. І в цьому ми з ним схожі.

– Восени минулого року відбулася прем’єра комедійного детективного серіалу "Полкан", в якому ви зіграли одну з ролей. Що можете розказати про цей проект?

– Зйомки серіалу "Полкан" закінчили буквально перед  повномасштабним вторгненням. Це стовідсотково український сітком, який дуже круто знятий найкращим на мій погляд українським оператором Сергієм Ревуцьким. Вже з погляду на цей факт для мене буда велика честь працювати у цьому проєкті. Прекрасний сценарій, чудова команда і тому в своєму жанрі цей серіал по праву займає достойне місце. Я з радістю погодився прийняти участь у його зйомках ще й тому, що мені запропонували цікаву роль. Мій герой, поліцейський Денис, самозакоханий хлопець, зі своєю правдою, зі своїми якимось приколами, вадами. Тому там було що грати, було в що перевтілюватись. Серіал на Новому каналі мав непогані рейтинги і продюсери обіцяли другий сезон. Побачимо, що там далі буде.

– Незважаючи на війну, в Україні починає оживати кіноіндустрія?

– В принципі так, зараз зйомки трішки активізувалися. Всі ми добре розуміємо, чому все це було досить тривалий час на паузі. Але телеканали зараз відходять від телемарафону, бо якщо дивитись і читати тільки одні новини, можна зійти з розуму. Тому потрібен нормальний розважальний контент. Так було завжди. Навіть під час другої світової війни, у цей один з найстрашніший періодів історії для людства, у багатьох країнах продовжували знімати фільми. І не тільки про війну. Достатньо згадати, що у 1945 році тріумфатором премії "Оскар" стала музична комедія "Йти своїм шляхом", яка отримала сім нагород у найпрестижніших номінаціях. Але звісно, що у нас зараз знімають дуже мало. Якщо до повномасштабного вторгнення у нас у Києві одночасно знімалось приблизно 50-70 проєктів, то зараз запускається, знімається до 10 проєктів. І це вже величезний плюс, бо зрозуміло, що кіно в такий складний для країни час – абсолютно прикладний вид витрат грошей. Особисто я зараз задіяний у 6-серійному серіалі-антології "Ті, що залишились", фільмування якого розпочато у березня. Це спільний україно-шведський проєкт, якій вже, до речі, проданий в багато країн Європи. Він розповідає про різних людей, яких війна застала в Україні. Дуже достойний, глибокий і людяний матеріал. Оскільки це ко-продукція, то на нього виділили достатньо грошей, тому можу чесно сказати, що знімають якісно. Я граю пересічного українця, який одного разу прокинувся і зрозумів, що почалася війна.

– Ще до того, як ви знову почали зніматись у кіно, разом з Євгеном Олійником зробили антрепризну виставу "Емігранти", яка мала безперечний успіх у глядачів. Рішення поставити нову виставу, коли в країні іде війна, може на перший погляд здатися авантюрою. Були побоювання, що люди не прийдуть у зали, або те, що вони побачать на сцені, їм не сподобається?

– Ми з самого початку планували цю виставу як благодійну, щоб мати змогу допомагати армії, щоб самим заробляти гроші і щоб бути в мистецтві. Це три основні причини, чому ми вирішили поставити її. Ніяких побоювань не було і немає. Бо планувати зараз свій завтрашній день – це у певній мірі авантюра для кожного українця. Всі зараз почали жити сьогоднішніми днем, всі почали ризикувати. Тому наша спроба поставити цю виставу також є певною авантюрою. Ніхто не знає, що буде завтра-післязавтра, куди буде той чи інший приліт, на яких гастролях нас може чекати пуста зала і таке інше. З іншого боку зараз ризикувати варто. Зараз такий час, що тільки ризикуючи можна чогось досягти.

– І ви, і Євген Олійник – досить молоді люди. Ви народилися через півтора десятка років після того, як Мирослав Мрожек написав свою п’єсу "Емігранти". Тобто для вас та епоха досить далека і невідома. Тож чому обрали саме цю п’єсу для постановки?

– Насправді п’єса Мрожека нам була цікава виключно як "скелет". Ми практично повністю її переробили. Тобто наша вистава – це класична адаптація п’єси під реалії сучасності, під реалії нашого сьогодення. Таким чином ми фактично стерли "екватор", який віддаляє нас від класичного Мрожека і його архаїчного бачення ситуації. Ми знали, які зараз треба підкреслити теми, аби люди у залі стали з нами ближчими. В результаті і ми задоволені, і глядачі з нами на одній хвилі. Це ще один приємний бонус цієї вистави.

– Зараз дуже часто у ЗМІ використовується термін "культурний фронт". Що особисто для вас значить цей вислів і чи відчуваєте себе "бійцем" цього фронту?

– Мистецький фронт, звичайно, дуже важливий. Ми представники того складу культурного фронту,  які повинні найближчим часом, коли настане перемога, довести всьому світові, чому вони нам повинні допомагати. Ні в кого не має бути сумніву, чи за Україну варто битися. Український кінематограф повинен показати всім велич та відвагу українського народу. Щоб глядачі десь в Європі або США, дивлячись український фільм, усвідомлювали, через що нам довелось пройти, які трагедії пережити, якою ціною ми здолали ворога.

БІОГРАФІЧНА ДОВІДКА

Тарас Цимбалюк народився 16 грудня 1989 року в місті Корсунь-Шевченківський Черкаської області.

2013 року закінчив Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. І. К. Карпенка-Карого

У 2011 році співпрацював з Молодим театром. З 2013 грає на сцені Київського академічного театру "Сузір’я".

Вперше на екранах з’явився в 2011 році, зігравши другорядну роль в українському містичному серіалі "Щоденники темного". Найбільш відомий за ролями у фільмі "Чорний ворон" та серіалах "Останній яничар", "СуперКопи", "Кріпосна", "Кава з кардамоном" та "Спіймати Кайдаша"