Ведучий «Свободи слова» на ICTV Вадим Карпʼяк – про побачення онлайн, повістку до воєнкомату і ціну перемоги

Телеведучий Вадим Карп'як, фото - канал ICTV

Вже майже рік Вадим Карп’як веде розмовну студію марафону "Єдині новини". Для нього змінився не тільки робочий графік – сталися зміни й у сімейному житті.

Найважливіший дзвінок у житті

– Вадиме, зараз живете сам у будинку? 

– Я живу не один. Моя дружина родом з Херсону, і коли зʼявилась така можливість, її тато й інші родичі приїхали до мене. 

– Раніше ви розповідали, що маєте побачення з дружиною в онлайні і зустрічаєтеся за келихом вина. За цей час з’явилися ще якісь традиції? 

– Кожного ранку – дзвінок. У будній день, коли кохана везе дітей до школи, з машини обовʼязково мені телефонують. Щоранку о 10:15 бажають мені гарного дня, розповідають свої новини, і я передаю їм найкращі побажання на день. 

– То зранку вас у цей час ніхто не турбує по роботі? 

– Так. (Сміється) Намагаюся всі справи переносити. Навіть якщо має бути важливий дзвінок – тільки після 10:30. Єдине – телемарафон. Буває, мій ефір припадає на цей час. Тоді стараюся їм сам передзвонювати, у перерві, коли ефірне мовлення змінюється новинними включеннями. 

– Коли востаннє бачилися з рідними? 

– З дружиною і дітьми побачився тільки перед Новим роком. Вперше за понад півроку ми зустрілися всі разом і провели кілька днів у Карпатах. Тому побачення з сімʼєю було моїм подарунком до свят.

 Мотивую дітей… котом

– Діти вже рік живуть у Великобританії. За цей час не стали більш "європеїзованими"? Їхні моральні і матеріальні цінності не змінилися?

– Мені складно відповісти на це запитання. Щоб скласти уявлення про те, як змінилися їхні орієнтири, треба прожити з дітьми триваліший час, ніж тиждень. На мій погляд, критично нічого не змінилося. Але це, очевидно, тому, що діти й до відʼїзду були достатньо європейськими. Принаймні ми з коханою тішимо себе, що такими їх виховуємо. Я не бачу різниці між європейськими чи якимось іншими принципами виховання хорошої людини.

– Коли стане безпечно жити в Україні – не відомо. Тож коли сімʼя повернеться – теж. Як відреагуєте, якщо з часом син з донькою скажуть: "У нас тут друзі, своє життя, нам подобається. Ми не хочемо додому"?

– Все залежить від того, як дітей налаштовують батьки. Ми зі своїми з самого початку домовилися: усе це тимчасово. Діти так все і сприймають все, що відбувається з ними на Оксфордщині, як я кажу. Їм там добре, комфортно. Їх прийняла чудова сімʼя Гокінсів. Але Марта і Орест знають, що в них є свій дім, і поки що дуже хочуть повернутися. Донька постійно мені каже: "Я хочу в свою кімнату! На своє ліжечко і до своїх іграшок!" Тим більше, в неї є стимул: ми пообіцяли, що після повернення розселимо їх з Орестом – у кожного буде окрема кімната. А ще я погодився купити кота – раніше діти просили, але я був проти. Це додаткова мотивація.

 Морально я готовий до того, що якщо їхнє повернення затягнеться, почнуть звикати до життя у Великій Британії і втрачатимуть звʼязок з батьківщиною. Але ми з дружиною робимо все, щоб цього не сталося. Я передаю туди українські  книжки, ми постійно спілкуємося, діти в курсі того, що відбувається в країні і на війні. Безперечно, вплив оточення – в першу чергу, культурного – я помічаю. Наприклад, Орест вже ліпше розбирається у футболі, ніж я, бо вони в школі постійно грають, а під час Чемпіонат світу влаштувати свій чемпіонат – між класами. А ще звернув увагу, що деякі топоніми він вимовляє протяжно – так, як це роблять британці: "ми поїдемо в Лондоооон", "вчора були в Оксфордіііі". (Сміється)

 Завалимо кацапів – і діти повернуться додому

– Великобританію ви обрали спеціально – аби діти удосконалили свою англійську? Чи їхали до своїх знайомих?

– Основною нашою мотивацією було те, що діти повинні отримувати гарну освіту, однак вдома це зараз неможливо. Будемо відверті: дистанційне навчання в українських школах на дуже низькому рівні. Оскільки Орест і Марта  вчили англійську, ми розуміли, що у Великій Британії їм буде простіше влитися в навчальний процес, аніж у Франції, наприклад. Зараз у них чудова школа – державна, але дуже хороша. Звісно, їм складно. Тим більше, що півтижня всі уроки викладають українською, а півтижня – французькою. Це стрес для дітей – доводиться сходу вчити ще одну мову. Але, як казав Фрейд, все наше життя – це травми, які нас формують. Сина й доньку сформує саме ця травма. (Сміється)

 Щодо сімʼї, в якій живуть діти і дружина, – її допомогла знайти Таніна знайома. Нам дуже пощастило в цьому плані, бо Гокінси приблизно нашого віку, в них теж хлопчик і дівчинка, тільки трішечки менші за наших. 

– Цього року Україна відзначала свята за старим календарем, проте надалі дати святкувань зміняться. Підтримуєте ідею переходу на новий календар?

– Загалом я за те, щоб Україна переходила на григоріанський календар, або, як ще кажуть, новоюліанський календар. Чому? Бо треба синхронізуватися зі світом. Навіть із релігійної точки зору зараз усе нелогічно. Коли піст має закінчитися на Різдво, але ми, порушуючи усі його канони, як фестиваль святкуємо Новий рік. Тоді як у європейській традиції закінчують постити, зустрічають Різдво, святкують Новий рік і тоді вже ніякі релігійні обмеження не турбують. 

– Коли святкували Різдво цьогоріч? 

– У нашій сімʼї не було можливості разом відзначити Різдво 25 грудня. Але планую, що згодом, коли рідні повернуться додому, будемо переходити на новий календар свят. 

– Як будете пояснювати дітям, що святкувати треба по-новому?

– Надалі їм буде легше пояснювати, оскільки цього року Різдво вони вже святкували по-новому. Зараз ходять до британської школи, і їхні свята проходили разом з усією Європою. Тому наступного року у них вже буде повтор європейського святкування. Сподіваюся, до того часу ми кацапів завалимо, і мої діти зможуть повернутися додому.

На роботі жив три місяці

– Повернутися у свій будинок у Бучі ви змогли за півтора місяці від початку війни. Весь цей час жили на роботі…

– Та навіть довше – до кінці травня! Спочатку Буча була в окупації, потім кацапів вигнали, але там не було ні газу, ні води, ні світла, ні опалення. Складнувато жити в таких умовах і паралельно працювати…

– Коли 24 лютого їхали на роботу, з собою прихопили достатньо речей?

– Які речі!? Таню і дітей я з самого ранку відправив до свого батька в Коломию, а сам поїхав на роботу. І планував увечері повернутися. Тобто все, що було на мені, залишилося зі мною до кінця травня.

– За той час ви обросли новими речами?

– Не дуже. Телеканал – дуже зручне місце для такого зависання, бо там є все, починаючи з душових, мила, шампунів і рушників. Навіть гардероб! Проблема виникла лише з білизною – магазини позакривалися, купити ніде. Щось трохи знайшли наші адміністратори на каналі, але та білизна була разів у три більша, ніж мені треба. Довелося її підганяти з допомогою "невидимок". Згодом таки вдалося придбати комплекти потрібного розміру.

– У будинку в Бучі на господарстві лишився батько вашої дружини, який перед війною приїхав погостювати з Херсона. Пережив там всю окупацію?

– 11 березня він зміг звідти виїхати гуманітарним коридором. І теж оселився зі мною на каналі. Але пережити до того встиг – ого-го!

– Після цього мали змогу моніторити, що відбувається з вашим будинком?

– Снаряд у будинок прилетів, коли там ще був тесть – він дивом залишився живий. Якийсь час мені вдавалося раз на день виходити на зв’язок із сусідом, який доповідав, що все добре. А потім зв’язок зник. Пам’ятаю, якось я у Facebook обмовився, що не знаю нічого про долю своєї хати. І раптом у приватні повідомлення пише незнайомий користувач: мовляв, не переживайте, ваш будинок стоїть! Досі не знаю, хто це був. Якийсь таємний доброчинець. Переконався у цьому 3 квітня, коли оголосили про звільнення Бучі і я поїхав туди зі знімальною групою.

– Боялися того, що там побачите?

– Страху не було. Головне, сім’я в безпеці. А будинок… Ну, зруйнований, то зруйнований. Збудуємо новий.

 У мене є підстави для оптимізму

– Ви працюєте з величезною кількістю інформації, і здебільшого вона невесела. Навчилися абстрагуватися?

– В моїй роботі найстрашніше, якщо ти перестанеш співчувати. Так, це дуже складно – пропускати через себе всі інформативні потоки: їх дуже багато, вони хаотичні, місцями страшні, а місцями смішні – все, як у житті. Інколи мене питають, як я даю цьому раду. Певно, тут відіграє свою роль психотип людини. У мене досить високий рівень адаптивності. Я можу тримати себе в руках. Бо розумію свою відповідальність перед глядачами. Справа в тому, що телебачення мультиплікує емоцію – помножує її. Якщо ведучий буде в ефірі наганяти паніку, вона передаватиметься в рази сильніше. Якщо буде заспокоювати з екрану телевізора, у глядачів заспокоєння посилюватиметься. Моє завдання – триматися золотої середини: не присипляти пильність людей, але і не вганяти їх у страх. Це має бути рівна спокійна впевненість. А щоб нести її маси, треба самому так почуватися.  

– Тобто ви спокійні, бо впевнені, що все буде добре попри перспективи, якими нас лякають – мовляв, ворог знову піде у наступ, "ми всі помремо"?

– Так розганяється паніка. Справа в тому, що багато хто в новинах шукає підтвердження своїх упереджень. Для них інформація – це спосіб не дізнатися правду, а підтвердити свої побоювання. Якщо людина переконана, що капець, завтра все завалиться, вона шукатиме в новинах інформацію про те, що все завалиться. Якщо ж налаштована позитивно, буде акцентувати увагу на позитивних моментах і ігнорувати загрози.  

 Я вивчаю дуже багато джерел, які стосуються нинішньої ситуації, у тому числі російських – треба розуміти, що і в нашого ворога відбувається. На основі всього цього роблю висновок, що не все погано у нашому домі. Так, буде складно, нам важно дається перемога. Але в тому, що вона буде, не сумніваюся. Глобально ми вже перемогли. Тепер питання часу і ціни, яку ми за це заплатимо, щоб зафіксувати перемогу юридично.

– А що потім? Страшно уявити, як відновлювати все те, що знищили орки.

– Наші партнери, які дають зброю і фінансово підтримують, після перемоги не залишать нас сам на сам з цими проблемами. Вони керуються моральними цінностями, а саме – гуманізмом. Зараз захищають наші життя, потім допомагатимуть відбудовуватися. Якщо тема гуманізму для когось звучить непереконливо, тоді є раціональний розрахунок: це економічно невигідно –вкладати стільки коштів у захист України і потім дозволити їй розвалитися. Якби хотіли віддати нас на розтерзання Росії, віддали б з самого початку і вклали гроші в оборонну лінію десь на кордоні Польщі й України. Але ми довели, що є частиною Європи і цивілізованого світу, ми свої, а своїх треба захищати. На нас завжди дивилися зверхньо в економічному плані. Так, економіку нам треба розвивати. Але об’єктивно – у нас найбоєздатніша армія Європи, яка навалює Росії. Тому повторюсь – у майбутнє я дивлюсь з оптимізмом.

Ніяких планів! Живу сьогодні і зараз

– І все ж на випадок, якщо Київ знову спробують взяти за три дні, перестрахувалися – зробити запаси продуктів, облаштували підвал?

– Підвал – ні, а от запаси є. Але я вважаю, що навіть якщо раптом ворог вирішить рухатися в бік столиці (виключати цього не можна – росіяни достатньо дурні, щоб робити найдурніші речі), ця спроба не буде успішною.

– Зараз дуже актуальна тема мобілізації. Напевно, кожен чоловік призивного віку уявляв собі цей момент – як йому вручають повістку. А ви його уявляли?

– Ні. Зранку 24 лютого я для себе вирішив: зараз їду на канал, але якщо роботи немає, піду у військомат. Однак виявилося, що робота є – довелося терміново збирати всю випускову групу, щоб розпочати марафон новин, який і досі в ефірі. Але якщо мені вручать повістку… Хоча ні, напевно, не вручать, бо в мене троє дітей – окрім Ореста і Марти є ще 14-річний син від першого шлюбу. І, здається, є якась бронь для працівників телекомпній. І все ж якщо отримаю повістку, піду захищати батьківщину. В армії я не служив – у цей момент якраз вчився у виші. Як стріляє автомат -- уявлення маю. Усьому іншому навчуся – не святі горшки ліплять.

– Які плани писали на цей рік? 

– Не пишу і ніколи не писав. Якщо мене чогось війна і навчила – хоча дуже складно про це говорити в нинішніх умовах – то це те, що не треба відкладати життя на потім. Якщо надумав щось робити – роби. Вирішив комусь допомогти – не вагайся.  Хочеш щось скуштувати – куштуй. Хочеш подзвонити коханій – бери телефон і набирай. Хочеш перерахувати кошти на армію – не відкладай до зарплати. Тут і зараз хоча б 10 гривень, але задонать. Не чекай, коли для цього буде хороший момент. Бо він завжди тут і тепер. 

– Проста істина, яка відкрилась тільки зараз…

– Ми всі це знали і раніше, але тільки зараз це відчули. Усі знають, що життя закінчується і все обмежується в часі. Але в звичайних умовах не усвідомлюємо це і живемо так, наче маємо попереду вічність. Війна повернула нас до відчуття, що життя може обірватися дуже раптово. І завтра можемо бути у зовсім інших обставинах. Тому не витрачайте шанси і можливості, якщо вони у вас є.