Зірка «Кріпосної» Анна Сагайдачна: Якщо вмієш щось робити своїми руками, не пропадеш навіть під час війни

Актриса Анна Сагайдачна, фото - instagram.com/annasagaidachnaya

Чому вона постійно плаче? Скільки часу потрібно тренуватися, щоб заявити свою кандидатуру на міжнародний чемпіонат з танців? Чому пече смаколики ночами?  Про це Анна Сагайдачна розповіла "Коментарям" в ексклюзивному інтерв’ю.

Табу на романи

–  Аню, режисери постійно змушують ваших героїнь страждати –  у новому серіалі каналу СТБ "Справедливість" вам теж дісталася драматична роль.

–  Я заявила себе як драматична героїня на початку кар’єри – це пішло ще з "Червоної королеви". Якщо чесно, вже втомилася плакати на зйомках, мрію про щось кардинально інше. Точно знаю, що можу зіграти широкий діапазон ролей. Наприклад, хочеться спробувати себе в ролі жінки-вамп. Або в комедії. Було вже навіть кілька проб в комедійні проекти. Причому режисери на пробах мені говорили: "Аня, а знаєте, що ви хороша комедійна акторка?" Приємно це чути. Я й у житті позитивна, весела людина. Хоча у глядача, певно, складається враження, що якщо плачу в кіно, то й у житті теж.

–  Жінка-вамп і ваші великі блакитні очі якось не дуже поєднуються.

–  Так, здається, що можна зробити з худенької блакитноокої білявки? Насправді гримери знають, що з брюнетки зробити милу беззахисну дівчинку важко – брюнетки по своїй природі яскравіші. А на таких, як я, можна намалювати все, що завгодно –  як на полотні. Мене дуже змінює грим. Дівчата, з якими вже рік тренуюсь в студії танцю, думали, що ніколи не бачили мене в кіно, бо не впізнають у гримі на екрані.

–  По сюжету у вашої героїні забирають дитину, і Надія бореться за те, щоб її повернути. Тема болюча, особливо для молодої мами. Які сцени в серіалі давалися найважче?

–  Сцени з дитиною – вони найбільше мені резонували. А взагалі у такій глибоко драматичній ролі складно абсолютно все.

–  У кожного актора траплялися ролі, після яких він кардинально змінював відношення до якихось речей, свої погляди. Після "Справедливості" у вас відбулася переоцінка цінностей?

–  Ні. Робота не впливає на моє особисте життя. Інакше не витримала б психіка. Неможливо постійно переживати на знімальному майданчику чиюсь смерть, зраду, згвалтування і так далі – і потім продовжувати страждати через це вдома! Я була Надею до тих пір, поки знаходилась на зйомках. Але щойно закінчувалась робоча зміна, починалось моє особисте життя.

Хоча так було не завжди. Років п’ять на початку кар’єри працювала по такій схемі, коли життя моїх героїнь неймовірно впливало на моє. Неймовірно! І на здоров’я, і на стосунки з оточуючими.

– У чому це проявлялось?

– Не можна переносити стосунки з партнером за межі знімального майданчика – я маю на увазі романи, які зав’язуються між героями. Зазвичай вони дуже драматично закінчуються. Тепер для мене це абсолютне табу. Бо пережила подібне дуже-дуже давно, коли була надто молода і тільки починала свій шлях.

 Зізнаюся, віртуозно перемикатися з образу на реальне життя часом буває важко. Якщо бачу в графіку, що в мене буде надскладний день, коли я постійно плачу на майданчику, багато тексту й дуже важких сцен (я їх називаю днями на виживання), можу заздалегідь накопичувати сили: ні з ким не розмовляти, не відповідати на дзвінки. А ще мені потрібне усамітнення – так я відновлююсь. Причому воно корисне і перед зйомками – щоб набратися сил, і після, коли ти ще на адреналіні і тебе просто "несе".

–  Як усамітнитись, коли в тебе маленька дитина?

–  Але ж у нас є ще й тато! (Сміється) Коли чоловік бачить, що після зйомок я дуже втомлена (він це прекрасно розуміє, бо теж кіношник), бере на себе вкладання сина спати. А я в цей час сама залишаюся внизу. Ніч, в домі тиша… Можу увімкнути якийсь серіал на пів годинки, який йде фоном. Випити чаю. Так я стабілізуюсь. Якщо ви думаєте, що для усамітнення мені потрібно зачинитися в кімнаті на півдня чи зняти номер в готелі, то ні. (Сміється)

Хоч у підвалі, аби тепло й безпечно

–  Яким було ваше 24 лютого? Швидко вдалося оговтатися і більше-менш холоднокровно міркувати, що треба першочергово зробити, а що потім?

–  Не можу сказати, що я впала в паніку – досить тверезо сприймала те, що відбувалося. Хоча це я зараз так кажу. Звісно ж хвилювалася. Мене видавало моє тіло – трусилися руки, нудило так, наче отруїлася, й лихоманило. Я так завжди реагую на стрес, а тут все було, як-то кажуть, в кубі. Спокійніше стало, коли зібралася вся сім’я – до нас приєдналися батьки. Гуртом легше переживати такі речі.

–  І ви одразу всі разом поїхали подалі від Києва?

–  Ні. Вирішили трохи почекати, щоб зорієнтуватися, яка ситуація. Вона щогодини загострювалася. Зрештою стало зрозуміло, що найближчим часом це не скінчиться, тож треба їхати в більш безпечне місце. Але куди? Всі тікали на Західну Україну. Ми не побачили в цьому сенсу. Там такі космічні ціни, що дехто вже за тиждень додому повернувся! Ну, на якийсь час вистачить грошей, а що далі? Тому поїхали в Черкаську область, і, я вважаю, вчинили дуже правильно.

–  Ви мешкаєте в приватному будинку,  тож син звик до простору. І раптом опиняєтесь у квартирі, та ще й великою родиною. Як пережили цей період?

–  На щастя, я не прив’язуюсь до місця. Для мене головне, щоб дитина була неголодна і в теплі. Інше мене не цікавить. Чесно кажучи, навіть не розраховувала на ті умови, які нам запропонували. Їхала з абсолютною готовністю жити ледь не в підвалі, аби там було тепло й безпечно, і щоб можна було вийти купити десь продукти. Натомість поселилася в прекрасній трикімнатній квартирі, де поруч ринок, на якому продається все домашнє. Через місяць я взагалі сказала, що можу тут жити. (Сміється) В мене навіть почали з’являтися бізнес-ідеї на випадок, якщо застрягнемо в цьому містечку надовго. Сіла й розмірковую: що я вмію? Зніматися в кіно. Але кіна немає. (Сміється) Що далі? Смачно готую. О, це вже щось! Почала придивлятися, які там є кав’ярні, яким, наприклад, могла б пропонувати кондитерські вироби. По суті, це я й зробила, але трохи пізніше і в Києві – відкрила крафтове виробництво солодощів. В мене є замовлення, багато постійних клієнтів.

Смаколики нарозхват

–  Спочатку смаколиків скуштували ваші підписники?

–  Звичайно, почалося з них. А потім потроху розповсюджувалася інформація, замовлень ставало більше. Спеціально якоїсь реклами не робила.

–  Пам’ятаєте найперше замовлення?

–  Ой, я на це досить спокійно реагую. Продати зефір – це все-таки не роль у повному метрі отримати. (Сміється) Якби різко почала цим займатися, то, певно, було б "о боже, в мене його замовляють!" Але я дуже давно готую, тому це стало логічним продовженням кулінарного хобі. А першими були паски. Ми якраз повернулися перед Великоднем до Києва, і чомусь подумала: однак я багато пасочок завжди печу, чому б не приготувати трохи більше – на продаж? Спекла, в мене їх одразу розкупили.

–  Цього року теж пектимете?

–  Насправді хотіла трішечки відпочити, бо рецепт у мене складний, вимагає багато часу й сил. Але вже багато хто запитує, чи буду пекти. Тож, мабуть, доведеться.
Це дуже добре, коли людина вміє щось робити руками. Взяти хоч би нашу ситуацію: кіно рік не знімалося, театри довго були закриті. Виграли ті, хто ще на чомусь знався – нарощував вії, робив манікюр-педикюр. Не даремно ж наш бабусі казали: "Треба мати професію, де ти працюєш руками. Так ти завжди матимеш шматок хліба". Знаю багатьох дівчаток, які пішли на курси, щоб чомусь навчитися.

–  Довелося розширювати своє виробництво, докупляти якісь кухонні девайси?

–  На щастя, перед війною я придбала крутий професійний кухонний комбайн. Чому це щастя? Бо річ дуже дорога! Зараз вони коштують від 50 тис. гривень! Тож працювати в мене є на чому. Докупила лише різних дрібниць типу формочок для випікання.

–  Багато часу забирає бізнес? Доводиться ночами на кухні чаклувати?

–  Звичайно! Я намагаюся робити всі замовлення максимально швидко, і за це мене теж цінують. Вам потрібен на завтра зефір, мармелад чи печиво? Зроблю! Все свіже, бо наперед нічого не готую. Хіба що мармелад, бо за технічними характеристиками йому потрібно підсохнути – чим довше він лежить, тим смачнішим і пружнішим стає. А от печиво, наприклад, інколи навіть теплим відправляю.

–  Якщо почнуться зйомки, доведеться зменшити кількість замовлень?
–  Подивимось. Але дуже б цього не хотілося.

Війна – війною, а танці за розкладом

–  Ще одне ваше хобі – танці на пілоні – переростає в щось більше серйозне: нещодавно ви стали срібною призеркою на чемпіонаті України. Скільки часу знадобилося, щоб досягти такого результату?

–  Я давно хотіла зайнятися танцями – саме танцями на пілоні, але то зйомки, то маленька дитина... І от нарешті перед самим початком повномасштабного вторгнення знайшла недалеко від дому Студію пілонних танців, яка мені припала до душі. Потім почалася війна, ми поїхали з міста, а студія закрилася. Коли повернулися до Києва, написала своїй тренерці (вона ж – власниця закладу), чи не планує відновити роботу. Виявилося, що багато дівчат про це просить. І студія знову запрацювала! Не тому, що хтось хотів на ній заробляти гроші, –  про це просили клієнти. Бо танці для нас, як психотерапія. Не даремно ж психологи кажусь, що позбавитися стресу або оптимізувати себе допомагають рутинні справи. Так от для нас це теж свого роду приємна рутинна справа: ти йдеш танцювати щодня чи через день… Тож з весни я поновила тренування і, як бачите, дуже старалася.

Насправді, це був міжнародний чемпіонат, але оскільки з-за кордону до нас зараз ніхто не приїздить, участь у ньому брали одні українки.

–  Після таких інтенсивних тренувань схудли, мабуть, ще більше?

–  Навпаки – набрала півтора кілограма, хоча цього непомітно, бо це м’язова маса.

–  Чоловік вболівав за вас на змаганнях?

–  На жаль, у нас в сім’ї тоді всі захворіли – крім мене. Я вистояла, мабуть, виключно тому, що дала собі установку: "Я не захворію, бо в мене чемпіонат!" 

–  Тепер ви можете ще й танцями заробляти: влаштовувати якісь виступи, а може навіть організувати виставу.

–  У мене є мрія: зіграти в мюзиклі. Маю на увазі не той, що в кіно, а театральний, щось на зразок того, що робить Раду Поклітару або Олена Коляденко. Але це має бути повноцінний мюзикл, де є і танці, і вокал. А ще знаю, що багато полденсерів хотіли б організувати Театр пол денсу. Геніальна ідея!

–  Ви живете під одним дахом з продюсером – Євген (чоловік актриси – Євген Третяк. – Прим. авт.) напевно ж міг би посприяти постановці мюзиклу, аби не війна.

–  Ви правильно сказали – "аби не війна". От коли наступить мир і спокій, можна буде обговорювати з ним це питання і будувати якісь плани. А поки що вболіваємо за наших бійців, молимось за Україну і живемо сьогоднішнім днем. 

 

Читайте Comments.ua в Google News