Головна Статті Інтерв'ю 2023 Зірка «Скаженого весілля» Арам Арзуманян: у Москві на мене показували пальцем, називали звіром і розбили голову
commentss Інтерв'ю Всі новини

Зірка «Скаженого весілля» Арам Арзуманян: у Москві на мене показували пальцем, називали звіром і розбили голову

Чим тільки не довелося йому займатися в житті! Арам Арзуманян робив євроремонти, працював на залізничній станції, був продавцем у власному магазині. Але одного разу дозволив собі трішечки прибрехати – і отримав шанс стати актором

31 березня 2023, 09:55 comments1111
Поділіться публікацією:
Зірка «Скаженого весілля» Арам Арзуманян: у Москві на мене показували пальцем, називали звіром і розбили голову

Арам Арзуманян, фото - з особистого архіву

Вірменин, який розмовляє на чисто українській мові і вважає себе українським націоналістом, це вже нонсенс. Але Арам Арзуманян сам по собі нонсенс. В кіно він буквально увірвався завдяки повному метру "Скажене весілля", а тепер радує глядачів у серіалі "Скажені сусіди"

Робот з подряпаним носом

– Кажуть, для вас зйомки в серіалі "Скажені сусіди" (ТЕТ) були найцікавішими. Що запам’яталося найбільше?

– Якщо говорити про другий сезон, який знімався під час війни, то найбільше запамятався день, коли під час зйомок над головами летіли ракети. Звичайно ж, усі відразу побігли до бомбосховища. Якщо маємо на увазі сцени, це бійка мого Ашота з героєм Юри Горбунова. Нам її поставили каскадери, і вже за пів години ми були готові зніматися. Вийшов такий смішний, колоритний епізод, круто доповнений костюмами: Юра був типу супергероєм, а я такий класичний шпигун в капелюсі, довгому піджаку і червоних макасах…

picture

– Ашот і Ольга (Інна Приходько) часто міняють образи. Напевно, не у всіх вам було комфортно?

– У мене був один прикид – костюм робота, зроблений з вентиляційний труб. Він сковував рухи, тому я в ньому не міг повернутися! А на голові – шолом із 19-літрової пластикової баклаги для води. Коли по сюжету герой Суржикова допитує Ашота в поліцейському відділку, він різко знімає цю баклагу, а потом так само різко вдягає мені знову на голову. І поки її туди-сюди – подряпав мені пластиком ніс, губи… Дімі стало незручно, але ми ж пацани, актори, а це все "іздєржкі проізводства". (Сміється)

– А коли Ашот отримав тортом в обличчя? Теж, певно, некомфортно. 

– Цей епізод мені допомогла зіграти дуже велика відповідальність. Я розумів: якщо не зроблю з першого дубля, зйомка сильно затягнеться – треба ж буде одяг чистити, поправляти грим… Але ж що робити з рефлексами? Коли ти знаєш, що зараз тобі щось прилетить, обов’язково моргаєш, смикаєшся – організм спрацьовує настільки швидко, що не можеш його контролювати. І от стою, а переді мною художник-постановник, який має в мене тортом кидати. Бачу, він розмахується… В цей момент я себе максимально "вимкнув". Потім – чвак! І тиша. Всі мовчать, бо пишеться звук. А далі наш звукорежисер такий: "Оце був ляп!" І всі почали сміятися. Юра Горбунов підходить: "Арам, це супер! Я б так не зміг". А коли так каже заслужений артист України, це найвища похвала.

Я взагалі люблю складні сцени. Наприклад, машиною в кадрі керую сам – їжджу без усіляких там платфорт. Інна мені вже довіряє. (Сміється)

– У вас дуже артистична донька. Продюсери не пропонували їй роль Гаяне, вашой серіальної доньки?

– Ще коли задумувався персонаж Гаяне, Інна мені казала: "А чому Анаїт не попробують? Вона ж така харизматична!" Але мені таких пропозицій від керівників проєкту не надходило. Мабуть, Анаїт було б важкувато грати з реальним батьком – в неї немає достатньої підготовки, однак впевнений, що вона впоралась би. Але наша Кірочка Саяпіна, яку затвердили на роль Гаяне, просто прекрасна. Дуже талановита актриса – найкраща на цьому проєкті.

З окупантами не співпрацюю

– Коли ми домовлялися про інтервю, ви сказали, що вам "телефонує русня". Й досі пропонують співпрацю?

– Уявіть собі! Це трапилося якраз на зйомках "Скажених сусідів", у листопаді –  прийшло повідомлення від кастинг-директорки якоїсь "Платформи Окко" (я тільки про такі заправки чув): "Мы хотим узнать, свободны ли у вас эти даты, чтобы понимать, сможете ли у нас сняться". Я пишу: "А хто ви? Це Росія? Я з Росією не працюю". У відповідь: "Ну, это точно не Украина – съемки в Москве". Кажу: "Тоді я вам уже відповів". Вона: "Я вас не понимаю!" Ще раз пишу: "Я з окупантами не працюю". Вона знов повторила, що "нє панімаєт мєня", і на цьому наше спілкування припинилося. Мене це все настільки обурило! Ви реально сліпі?! Чи такі нахабні? Як можете писати щось подібне в нинішній ситуації? Після цього мене ще більше відвернуло від усього російсько-паспортного.

– Москалі постійно говорять про жахливі утиски російськомовного населення в Україні. А вірменин в Україні зазнавав коли-небудь утисків?

Ніколи! Хіба хтось напідпитку щось міг ляпнути, та й то давно. Я був трохи інший – так. Але не своїм, чужинцем мене не вважали ніколи. От у Москві було багато неприємних моментів. Я там жив два роки, саме в той час, коли люди такої зовнішності, як у мене, навіть на вулицю боялися виходити. Стоїш у черзі, а на тебе пальцем показують: "Звєрь!" В метро косо дивляться… А я реально ще дитина, 17 років, стою з книгою в руках… Відчував такий негатив… Думав, за що? Давай поспілкуємось і відразу буде видно, що я в сто разів цивілізованіший і розумніший за тебе.

– Одні інтернет-джерела пишуть, що ви народилися в Києві, інші – що сімя переїхала до України, коли вам було сім років. Як же все було направді?

– Народився я в Азербайджані, у місті Варташен, яке зараз називається Огуз. Після міжнаціональних "хвилювань" у 1988 році ми переїхали до Вірменії, згодом – в Краснодарський край. Потім знову була Вірменія. З 1992 року жили у Мелітопольському районі.

– Як до Москви потрапити?

– До нас приїхали родичі, і почалися розмови про те, що я от такий розумний, а в Москві в мене буде більше можливостей. А у нас же знаєте, як: якщо старші щось сказали, то це вже таке правило-правило. Ну, думаю, ладно. Щойно здав випускні екзамени і поїхав.

– На навчання?

– Спочатку я там робив євроремонти, як і всі мої родичі. (Сміється) Потім вирішив, що треба ж ще й вчитися, тому вступив до університету – здобував освіту менеджера. Не знаю, що це таке, бо не розумів цього й не любив. Але знову ж – старші родичі радили йти на економіста чи управлінця, я послухав. Навіть один семестр закінчив – на "відмінно". Десь було навіть фото, як увечері готуюсь до екзамену прямо посеред того  євроремонту – сиджу в пилюці з підручником в руках. Але наука моя тривала недовго. Якось мені настукали по "башті" скінхеди. Батько сказав, щоб повертався додому, бо він за мене переживає. Я спочатку відмовлявся – це життя, з ким не буває, буду акуратнішим. З іншого боку, як акуратнішим, якщо й так нікого не чіпав? Просто йшов з метро додому, мене побили – розсікли брову, кров хлеще... Потім з тіткою пішли в поліклініку, а там жіночки в черзі: "Ну что, зверь! Получил?!" Ось таке відношення було там завжди. Максимальний прояв фашизму! Після того я повернувся в Мелітополь.

picture

Комплекси? А що це таке?

– Як студент Університету залізничного транспорту отримав епізодичну роль в серіалі "Повернення Мухтара"?

Я працював помічником начальника залізничної станції: відповідав за безпеку руху поїздів, розробляв маршрути. Але мені поставили умову: треба поступати або в технікум, або у виш. Вибрав університет, заочне навчання. Робота була не пильна, як-то кажуть, у вільний час я сидів у телефоні. Оскільки в мене було КВНівське минуле, вирішив пошукати сайти з кастингами – а раптом щось вигорит? Випадково натрапив на проби в "Повернення Мухтара". Правда, довелося набрехати, що живу в Києві, на Святошино (не вірив, що на проби можуть покликати хлопця з села під Мелітополем). Завжди сповідував принцип: дайте мені шанс, і я ним скористаюся. Так і вийшло: приїхав на кастинг, мене затвердили. Згодом кинув роботу. По-перше, коли отримав диплом, почалися скорочення. Я розумів, що на мене це не розповсюджується (підприємство платило за моє навчання, тому апріорі не могло скоротити), а от хтось, кому потрібно годувати сім’ю, залишиться без роботи. По-друге, цю роботу не любив, і без проблем написав заяву на звільнення.

В мене зявилися ролі в кіно, доводилося курсувати між Києвом та Мелітополем. Якийсь час поїздив туди-сюди, але стало важкувато, тому ми з родиною вирішили переїхати до столиці.

– Ролі були епізодичними – на такі гонорари не прогодуєш сім’ю…

– Так, але в нас з дружиною була сезонна робота – свій продуктовий магазин у курортній Кирилівці. Мене там всі знали і називали "красавчик-продавець". (Сміється) Завжди були постійні клієнти. Я тоді ще не був відомий як актор, але був відомий як "красавчик-продавець". Зі мною всі любили фоткаться!

– На одному з сайтів з акторськими анкетами ви себе характеризуєте так: "Красавчик! Мегахаризматичный, спортивный, очень смешной, великолепный артист, максимально уникальный типаж". Зрозуміло, що писали з гумором. А якщо серйозно: завжди були впевненим у собі? Чоловіки невисокого зросту зазвичай дуже комплексують.

– Я не знаю, що таке комплекси. Реально не знаю. Ніколи не комплексував. Хіба, може, якось підсвідомо, та й то це працювало, як двигун, який мене підштовхував чогось досягати в житті… Скажу вам більше: зі зростом 156 сантиметрів я став дворазовим чемпіоном України з пауерліфтингу, потрапив до збірної, віджимав від грудей штангу вагою 155 кілограмів і був сильніший від більшості високих хлопців. А коли я на сцені, даю такий об’єм, що зріст ніхто вже й не помічає. Ну, і харизма працює.

Крім того, що я маленький, я ще дуже волохатий. Тому мені інколи пишуть в соцмережах: "Ти не комплексуєш?", "Побрийся!", порівнюють мене з горилою. Чому я маю комплексувати, якщо мені й так комфортно? Не бачу в цьому ніякого негативу. Так, я унікальний, це моя фішка. Кожен з нас унікальний. Тож навіщо боротися з собою? Коли тоді жити? Я все сприймаю з гумором. А горили, якщо вже на те пішло, мені дуже подобаються. (Сміється) 

Одружився на дівчині з очима-діамантами

– Під одним зі спільних фото з дружиною в Instagram ви написали, що досі дивуєтесь, як вона на вас повелась. Цікаво, як ви познайомились?

– Оооо! Це вийшло випадково. Я в складі збірної України з пауерліфтингу готувався до Чемпіонату Європи. Щоб презентабельно виглядати – все-таки свою країну представляю, поїхав з товаришем у Мелітополь купляти спортивний костюм. Нічого не знайшов, іду без настрою. І випадково, краєм ока, помічаю на зупинці мініатюрну дівчину з кучерявим волосся. Навіть її обличчя толком не бачив, але це вже було все – не міг відвести від неї погляду! Зупинився і кричу по-вірменськи: "Вірменка?" Вона робить вигляд, що не чує, і відвертається. Я моментально до неї телепортувався і так відразу: "Покажи руку!" Налякав бідну дівчинку… Вона не показала, але я однак побачив, що обручки немає, і продовжив її штурмувати: "Ваше серце ніким не зайняте?" Вона сміється. Кажу: "Значить, буде зайняте мною!" Далі сказав, що мене звати Арам, вона відповіла, що знає (мене в Мелітополі багато хто знав) і таки зізналася, що вона – Крістіна. Але номер телефона не дала. Мені це дуже сподобалося – я консервативний у подібних питаннях. З іншого боку, це стало викликом для мене – кажу: "Окей, через дві години тобі зателефоную!"

Обдзвонив усі місцеві вузи, гуртки – шукав дівчину Крістіну. Запізнився хвилин на 13. Вона саме з подружкою сиділа і пліткувала – як зазвичай дівчата: "Ой, познайомилась тут з одним, обіцяв набрати…" І тут якраз я телефоную: "Це дівчинка – очі-діаманти?" (Сміється) Так і почали спілкуватися. Коли покликав перший раз погуляти, вона сказала, що не може – бо ж пліткувати почнуть, що зустрічаємось. "Окей, – кажу, – то бери батька, утрьох гулятимемо". 

Я зараз це як згадаю… Дійсно, як вона на мене повелася? Я жив одним днем. Спортсмен, хуліган. Навіть нормального одягу не було, щоб на побачення ходити: в шафі – два спортивні костюми, сорочка голубого кольору, якісь штани і пасок з бляхою – великий скорпіон в камені… Мені здавалося, що я крутий в тому прикиді, а насправді виглядав, як клоун. Коли одружилися, Крістіна згадувала: "Ну ти в такому на побачення приїжджав!.." Але я зразу сказав, що наміри в мене серйозні. Не розумію оці безкінечні побачення типу "подивимось, підходимо ми одне одному чи ні". Невизначеності в чоловічому характері не має бути. Я закохався з першого погляду і знав, що без Крістіни не зможу. Потім навязав їй думку, що й вона без мене не зможе. (Сміється) До речі, я все робив за традиціями: засватав її, а через рік відгуляли весілля. Так вже більше десяти років і живемо разом.

picture

 Актор, електрик і співак

– В 2021 році ви записали пісню "Прогиб" і зняли на неї кліп. Перед цим були пісня "Вірус" і "Дахліна". Для вас це розвага чи маєте намір робити вокальну карєру?

– Це був просто жарт. Наприклад, "Дахліна" (до речі, це слово вигадане, воно нічого не означає) написав за кілька хвилин, не маючи таланту музиканта, але маючи талант артиста. Кажу композитору Армену Костандяну, який співпрацює з відомими співаками (наприклад, Джамалою): "Давай провернемо таку аферу!" Саме був коронавірус, кудись треба дівати свій креатив, от ми й придумали для нього вихід. Потім мені писали: "Ой, це так круто! Нам такого не вистачає на українській естраді!" А я думаю: та ладно – це ж по приколу робилося! Хоча тему пісні (по сюжету хлопець закохується у спортсменку) взяв не просто так: хотілося щось зробити про атлетів і загалом про спортсменів, бо в нас про дуже багатьох з них, відомих і титулованих, ніхто не знає. Після цього написав ще пісні – про чувака, який закохується у фехтувальницю (навіть думав запропонувати знятися в кліпі Олі Харлан), в дівчинку, яка синхронним плаванням займається. Правда, писав тоді російською, але якщо надумаю робити кліп, перекладу українською. А от "Дахліна" вже є в україномовному варіанті і звучить у "Скажених сусідах".

– Тобто в планах все ж є – продовжувати співати?

– Якщо чесно, не знаю. Багато хто мені радить співати. Але мені здається, це буде  така собі історія – на любителя. А мені хочеться зайняти певну нішу – підтримувати спорт. Після участі в "Танцях з зірками" прийшла в голову ідея серіалу про те, як тренер з важкої атлетики стає тренером з бальних танців. Навіть сценарій написав, який перед початком повномасштабного вторгнення пропонував декільком каналам. Але мені сказали, що спортивні теми – це не цікаво. Що ж тоді цікаво, питаю? Серіали про ментів? І от у лютому минулого року нарешті знайшов однодумців – продюсерок, яким моя ідея сподобалась. Але ми вирішили робити не серіал, а повний метр, причому в колаборації з Казахстаном. Я вже тоді зрозумів, що це буде комедія – у наших країн навіть кольори прапорів чимось схожі, можна зіграти на тому, що важкоатлет переплутав збірні і виступив не за ту, що треба. Та там можна стільки всього придумати!.. А чому саме колаборація з Казахстаном? Щоб було більше простору для прокату.

– Ви говорили, що зараз у вас просто капець з вільним часом. Чим зайняті?

– Я задіяний у виставі "Па раша", ще одну скоро почнемо репетирувати. Але найбільше часу забирає ремонт. Поки не було роботи, вирішили з дружиною, що нам треба зробити "перестановку стін". (Сміється) Син з донькою ростуть, потрібна дитяча кімната. Тому зараз з батьком (вони з мамою ще на початку лютого минулого року приїхали до нас у Київ, та так і залишилися) робимо ремонт.

– Самі справляєтесь?

– Коли треба було ламати стіну, викликали спеціалістів – у нас немає потрібних інструментів. Хлопці мене впізнали, пофоткались, пообіцяли зробити все чотко і, власне, так і зробили. А все інше ми самі: я вже став електриком, підлогу кладу… Згадую свій минулий досвід, який через стільки років знадобився.




Читайте Comments.ua в Google News
Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту і натисніть Ctrl+Enter.
comments

Обговорення

comments

Новини партнерів


Новини

Підписуйтесь на повідомлення, щоб бути в курсі останніх новин!