Зірка «Жіночого Кварталу» Ірина Сопонару: Гучного весілля не буде!

Актриса Ірина Сопонару, фото - Студія "Квартал 95"

Ірина Сопонару вже неодноразово пробувала себе в ролі дружини: була другою половинкою Володимира Зеленського і Бориса Джонсона (в концертних номерах "Єдиного Кварталу") та героя Юрія Ткача (в ситкомі "Одного разу під Полтавою"). На черзі – зміна сімейного статусу в реальному житті.

З Байденом не тусувалися

– Під час повномасштабної війни "Жіночий Квартал" об’єднався з "Вечірнім Кварталом" і тепер ви виступаєте "Єдиним Кварталом". Але квитки на концерти не продаєте – в зал запрошуєте військових, медиків, волонтерів. З якими емоціями виступаєте перед такими людьми? І як військові реагують на ваші номери і жарти?

– Військові завжди дуже тепло реагують на наші виступи. Їхня реакція на наші номери одразу відкидає всі запитання, чи потрібен зараз гумор. Навіть дуже потрібен! Хлопці – Женя Кошовий, Саша Пікалов, які постійно їздять з виступами для наших захисників близько до передової, розказують, що військові навіть в окопах і бліндажах в інтернеті дивляться наші концерти.  Тому нам завжди дуже приємно виступати перед нашими героями і героїнями, хочеться підняти їм настрій. Ще не було такого концерту, щоб ми всі – актори – не розплакалися від надлишку емоцій. Впевнена, так само буде і на зйомках нового концерту "Єдиного Кварталу", до яких зараз готуємося і який телеглядачі зможуть побачити в ефірі в середині травня.

Я така стала чутлива останнім часом… Ось нещодавно виступали у військовому госпіталі. І в фіналі концерту військові підходять, щоб з нами сфотографуватися, а я плачу і нічого не можу з собою зробити. Було так незручно! Вони тримаються, посміхаються, а я нюні розпускаю замість того, щоб їх підбадьорити.

– Скоро стартує благодійний тур "Жіночого Кварталу" містами України. Це будуть перші від початку повномасштабної війни концерти суто вашого проекту, на які зможуть потрапити всі, хто купить квитки. Скучили вже за таким форматом концертів?

– Дуже скучила! Навіть не уявляю, як воно буде. Ці концерти – як з іншого життя, яке ти пам’ятаєш, немов сон. Чесно зізнаюся, дуже хвилююся перед цим туром. Чи скучили прихильники за нами так, як ми за ними? Хоча в соцмережах мені часто пишуть люди, запитують, коли приїдемо до них з концертом, цікавляться: "А коли ви в Ужгороді будете? А в Мукачево?". І ось нарешті ми їдемо! Приходьте! Будемо дуже раді вас бачити! Перший концерт вже 15 травня в Києві, а далі – Одеса, Біла Церква, Кам’янське, Дніпро. До речі, концерти також будуть благодійні – частина коштів піде на ЗСУ.

– Нещодавно потрапив на очі ваш пост в Instagram про благодійний концерт "Ліги Сміху" в Маямі. Під ним – пости вдячності за те, що робите добру справу, компліменти. Але були серед них і такі: "Може, краще приїхали б у Бахмут? Вся "Ліга сміху" в Маямі воює", "А у нас все патриоты за границей. Там лучше страдать", "Ей вообще наплевать, что там в Херсоне или в Харькове". Не ображають такі "наїзди"?

– Звичайно, ображають. Мені неприємно таке читати. Тим більше, що це був концерт в рамках благодійного туру "Ліги Сміху" у США – всі гроші від квитків та аукціону пішли на модульні будиночки для українців, чиє житло зруйновано. Ми, артисти, за ці концерти гонорарів не отримували. Жили в Штатах у дуже скромних умовах, щоб зекономити. В Україні ми б таких грошей не зібрали на благодійних концертах, як там! Але ж люди не бачать цей бік нашої роботи. Вони сприймають гастролі, як можливість розважитися – наче ми в тій Америці на віллі з Байденом тусувалися. Ні, у нас у всіх війна, у всіх немає настрою, нас ніщо не тішить. Тебе хоч на Місяць зараз відправ – ніяких особливих емоцій не буде. Так, зафіксуєш, що на Місяці гарно. Але однак буде не до цього – всі чекають на перемогу, життя стоїть на паузі. 

І за деяких колег, яким теж "прилітає" звідусіль від критиків, також буває неприємно...  Вони організовують благодійні концерти за кордоном, передають гроші на ЗСУ. Я не вірю, що хтось може поїхати нібито в благодійний тур і не віддали потім на благодійність кошти. Але якщо подібне буває, горіти таким людям у пеклі в окремому котлі!

– Ви оголосили збір для відбудови Чернігівського центру соціально-психологічної реабілітації дітей. Як просувається справа?

– Повільно. Поки мені вдалося зібрати всього 500 тис грн. Нещодавно спілкувалася з директором центру і зрозуміла, що це крапля в морі. Усе витратять на облаштування кімнат, бо треба міняти і електропроводку, і труби… Моїх 500 тис – це так, на три труби, грубо кажучи. Сподіваюся, скоро повернуся туди з більш солідною сумою. Хоча, зізнаюся, я офігіла, коли й цю зібрала. Щоб збір йшов швидше, треба постійно влаштовувати якісь активності. Чого тільки для цього не вигадувала: то ми з акторами "Одного разу під Полтавою" зустріч з прихильниками влаштували, то з дівчатами працювали в якості барменів. Ще мій коханий донатив. Постійно думаю, де б взяти грошей на цей центр…

Плакати можна, розклеюватись – ні

– Ваш коханий – британець, рідна сестра живе в Лондоні. Ви також минулого року поїхали туди на декілька місяців, але повернулися. Чому? Могли б жити на дві країни, поки все не владнається…

– Бо мені тут краще. Там я взагалі сходила з розуму, читаючи новини про Україну й щось собі фантазуючи. А вдома й стіни лікують. Звичайно, повертатися було страшно. З іншого боку, так, як у нас тут зараз, теж можна жити. Хотілося б інакше, але поки що можна потерпіти.

Різ теж не згоден міняти місце проживання. Він приїхав до Києва ще до нашого знайомства, дуже любить це місто. Його батьки, коли ми влітку минулого року поверталися в Україну, дуже переживали: не розуміли, навіщо їхати туди, де йде війна. В мене не було на це раціональної відповіді. Це просто мій дім – і все!

– Як ви проводили час, коли були у Великобританії?

– Як і всі українці: ходила на мітинги на Даунінґ-стріт, мов на роботу. Друг Різа придумав організувати мітинг під будинком, в якому живе Поліна – падчерка сергія лаврова: молода 24-річна дівчина, а квартира в неї за 4,4 млн фунтів. На цьому мітингу нас було чоловік 15, ми вийшли з плакатами, обклеїли будинок наліпками, що там відмиваються криваві гроші путіна і тому подібне. Вже наступного дня новина про мітинг була на перших шпальтах усіх британських газет! А згодом Поліну видворили з Великобританії! Можливо і без нашої акції це рано чи пізно сталося б, але сталося саме тоді, і посприяли цьому ми. Я це до чого розповідаю, щоб люди розуміли, що навіть маленька дія має значення і може призвести до важливих змін! Коли на запитання блогеру: "Чого ти в Instagram не пишеш про війну – в тебе ж багато підписників і зарубіжної аудиторії?", людина відповідає: "Ой, а що це змінить?", я відповідаю: "Змінить! Якщо не ми, то хто?" Обов’язок кожного українця за кордоном – говорити про війну, бо іноземці про неї забувають. Це цілком зрозуміло – вони ж не були в цьому пеклі. А ми проходимо це вже більше року, тому маємо нести інформацію в маси. Сьогодні в кожного з нас має бути громадянська позиція. У кого її немає, значить, він за москалів.

– Що допомагає вам триматися, коли в роботі випадає перерва і з’являється час подумати про весь той жах, який зараз відбувається?

– Коли мені тривожно, то не допомагає нічого. Просто переживаєш усі ці емоції, даєш їм вихід, інколи плачеш. А потім приходиш до висновку, що поплакати можна, а розклеюватися – ні. Якщо хлопці й дівчата на передовій не здаються, ми й поготів не повинні. Треба тримати позитивний настрій! Як? Мені допомагає спорт, котик, робота – коли її багато, дурні думки в голову не лізуть.  

– Багатьох жінок від депресії рятує приготування їжі, кондитерських виробів. А дехто з ваших колег під час війни навіть зробив на цьому невеликий бізнес. Ви не викладаєте в соцмережі свої сніданки-вечері. Не дуже любите готувати?

– Готую, хоча не кайфую від цього. Хоча сніданки люблю! Щось таке смачне і гарне приготувати, а потім лягти знову в ліжко й поїсти. (Сміється) Але викладати такі фото в соцмережі мені не хочеться. Краще вже поділитися посиланням на якийсь збір коштів. З іншого боку, це, мабуть, не зовсім правильно – треба контент розбавляти чимось особистим.

Один бюджет на двох

– Саме під час війни ви запустили свій YouTube-канал Сопонару TV. Чому вибрали саме такий формат – дорослі розмови з дітьми про те, що таке кохання, хабарі, волонтери, пластичні операції?

– Я давно хотіла своє шоу. Під час війни виникла думка зробити щось світле й оптимістичне. Вирішила, що це має бути проєкт з участю дітей – вони мене люблять, мені подобається з ними спілкуватися… До того ж хотілося показати людям, які в нас класні діти, що з таким підростаючим поколінням у нас точно буде прекрасне майбутнє.

– Як проводили кастинг юних учасників? Чи це, можливо, діти ваших знайомих?

– В першому випуску дійсно задіяла дітей знайомих. А далі з’явилися бажаючі знятися в моєму проєкті. Кастингу як такого не проводжу. Основна вимога – щоб дитина говорила українською мовою.

– Ви розповідали, що фінансував цей канал благодійник, якому пообіцяли віддати вкладені гроші, якщо будуть прибутки, а якщо не буде – то так все й залишиться. Вже почали розраховуватися? 

– Цей проєкт некомерційний. Я робила його для душі. Тоді саме повернулася в Україну, роботи не було, а мені потрібно було реалізувати свій творчий потенціал. Але це така нішева історія. Мільйонних переглядів у мене немає, відповідно, і хороших новин для мого благодійника – теж.

– Наскільки для вас важливо бути незалежною матеріально?

– Важливо! Дуже важливо! З усіма колишніми в мене були чудові стосунки, але ніколи такого, що мої гроші – це мої, а твої гроші – це наші. Коли після повномасштабного вторгнення всі джерела заробітку зникли, було страшно. Я себе втішала тим, що це нормально – не заробляти, бо в нас війна. До того ж, для чого мені зараз гроші? Щоб бальну сукню купити? В мене все є, а якщо щось буде дуже потрібно, в крайньому випадку, можу попросити на це гроші у Різа. Знаю, що він дасть свою карту і скаже: "Ні в чому собі не відмовляй". Зізнаюся, в мене таке вперше в житті. З одного боку, колись мені хотілося, щоб так було – чоловік, який забезпечує сім’ю. З іншого, коли твоє щастя залежить від чийогось рішення, це обмежує твою свободу. Але виявилося, дуже приємно, коли коханий закриває фінансові питання, поки в тебе немає оплачуваної роботи.

– З Різом ви вже майже два роки разом. У вас спільний сімейний бюджет?

– Я зараз нічого не приношу в сімейний бюджет. Є якісь невеличкі стихійні доходи, але Різ на них не претендує. (Сміється) Тому останній рік саме його бюджет став спільним. 

Чекаю на пропозицію

– Ви познайомилися в кафе. Тобто ось так з актрисою, зіркою можна запросто познайомитися в громадському місці? Чи він вас зумів чимось заінтригувати?

– Як бачите, можна! Я тоді прийшла з дівчатами в кафе, в якому можна танцювати. З Різом у нас вийшла коротка розмова. Це не було кохання з першого погляду. І не можу сказати, що він за 5 хвилин зміг мене заінтригувати. А от після першого побачення вже точно знала, чи хочу бачитися з ним і далі. За місяць вже розуміла, що можу з ним жити. Хоча стосунки не дуже швидко розвивалися. Я не форсувала події – хотілося, щоб усе було природньо. Тому якийсь час ми просто зустрічалися – у нас був такий класичний "канфєтно-букетний період".

– В одному з інтерв’ю ви говорили, що морально готові до весілля, але хочете щоб це було справжнє свято, тому відкладаєте все до кінця війни. Яким його собі уявляєте – великим, гучним, з великою кількістю гостей чи камерним?

– Не те, щоб я відкладала… Просто відкладати ще немає чого – пропозиції я поки що не отримала. (Сміється) Чи уявляла, як це буде? Ні. Але не впевнена, що хочу великого весілля – на 150 гостей, з якими не встигну навіть поспілкуватися. Я більше схиляюся до думки, що це має бути камерна історія, приватна атмосфера – близькі люди, які нам дійсно бажають всього найкращого. 

– У вашому житті останнім часом надзвичайно багато британського: сестра живе у Великобританії, колишній бойфренд був з Великобританії і теперішній коханий теж. Навіть кіт Мафін – і той британець. Може, в минулому житті ви теж жили десь у графстві Суррей у старовинному замку?

– Ой, я якось і сама про це подумала. Але це ж не те, щоб я собі спеціально щось шукала! Хоча всі випадковості – вони не випадкові. Це вже просто смішно! Ну, камон! Які шанси, що все так співпаде стільки разів? Може, в минулому житті я щось натворила в Англії і мене туди заманюють, щоб притягти до відповідальності… (Сміється)

– У Великобританії відчуваєте себе, як вдома?

– Дуже люблю цю країну, але як вдома себе там не відчуваю. Пам’ятаю, раніше, коли поверталася з подорожі, кожного разу казала батькам: "Яка класна країна! Я б там хотіла жити!" Зараз дивлюся на це інакше: якийсь час пожила б за кордоном, але однак повернулася б до Києва – в найкраще місто на землі!

– Уявляєте себе в пафосній аристократичній британській атмосфері?

– Легко! Хоча… Стільки в аристократичних британських родинах різних моментів є – правил, заборон… Хто знає, що відбувається по той бік життя, якого ми не бачимо.

– Зараз у всіх українців головна мрія – перемога. Що зробите після перемоги в першу чергу?

– Точно знаю, що плакатиму. Це буде такий катарсис – сльози радості. Коли ЗСУ звільняли Херсон, я зустрічалася з подругою. Так вийшло, що досить довго не заглядала в телефон. І коли нарешті почитала новини, ми кричали й стрибали по кухні від радості, як діти. Напевно, так само буду себе поводити і якщо почую новину про перемогу. А ще в мене є пляшка шампанського з надписом "До перемоги". Мабуть, я її відкоркую й буду обливатися ігристим. А далі – видихну й почну жити звичним життям.  І обов’ково з "Єдиним Кварталом" поїдемо у великий переможний тур Україною – спочатку з виступами до наших військових, щоб подякувати їм, а потім з концертами до наших прихильників – щоб разом порадіти нашій перемозі.