У місцевих громад просто відсутні фінансові ресурси для здійснення своїх повноважень

За останні 6 років термін «децентралізація» міцно закріпився в темниках українських реформаторів. Фактично, він став позитивним брендом, який використовують у своїх кампаніях практично всі політичні сили й течії. PR-консультант Іван Толкачов роз'яснив, що ж не так з децентралізацією в Україні

Головною суттю децентралізації є передача повноважень на рівень об'єднаних територіальних громад. Щоб не "Київ" і не "область", а самі місцеві мешканці вирішували, як і куди розвивати їх населений пункт. Відмінний посил, який не може викликати критики.

Але, насправді, за досить привабливим фасадом ховається величезна системна проблема. У місцевих громад просто відсутні фінансові ресурси для здійснення своїх повноважень.

За ідеєю, коли визначалася територія об'єднаних громад, одним з найважливіших принципів "спроможності" - була можливість громади самостійно розв'язувати свої проблеми (в тому числі й фінансові). Але не сталося. Громадам не вистачає власних коштів, і значна частина грошей спускається з "центру" як бюджетна субвенція. У середньому, дотація становить від 30 до 50% незалежно від галузі або розміру громади.

Наприклад, у бюджеті за 2019 рік в глибоко аграрної Великокучугурівської ОТГ Чернівецької області (бюджет 77,5 млн грн за 14 тис. жителів) субвенції становлять 30%. А в бюджеті індустріального Кам'янського Дніпропетровської області (2,8 млрд грн і 240 тис. жителів) на субвенції припадає 42%. В громадах Донецької та Луганської області (навіть там, де не було бойових дій) ситуація ще гірша. Частка субвенцій місцевого бюджету може становити 60-65%.

Щасливим винятком із цього правила є Київ і найбільші міста. У них з місцевими фінансами повний порядок. І саме бажанням отримати прибуткове місто пояснюється високий розпал виборчої боротьби в них. До речі, створення чергової партії мерів і постійні конфлікти градоначальників з президентом – теж слід трактувати як наслідок цієї фінансової свободи. Правда, президент воліє називати різкі заяви мерів "сепаратизмом, який вони прикривають децентралізацією". Але це вже політика.

Отже, повернемося до місцевих бюджетів. Основними джерелами власних фінансів є податок на доходи фізичних осіб, єдиний податок та податок на прибуток. Іноді їх сукупна частка може становити до 90% всіх власних коштів. Але проблема в тому, що всі значні підприємства зареєстровані або в обласному центрі, або в Києві. Там же вони й платять податки. Місцевим громадам, залишаються відходи виробництва і дірка від бублика. Та й підприємств, що стабільно працюють (особливо великих промислових) не так вже й багато. Розраховувати ж на приватних підприємців, особливо в глибинці, не доводиться. Тепер щодо податку на доходи фізосіб. У регіонах зарплати трохи відрізняються від мінімальних. Тому і фінансовий результат оподаткування не вартий заздрості. І в жодному разі – тільки 60% зібраних коштів залишається в ОТГ. Решта відправляється "нагору", щоб потім повернутися у вигляді субвенції.

У сільськогосподарських регіонах важливим джерелом наповнення бюджету є плата за землю. Розмір інших податків і зборів настільки незначний, що не завжди покриває витрати на їх адміністрування.

В результаті маємо стабільну ситуацію, коли повноваження і відповідальність вже передані на рівень ОТГ. А питання передачі ресурсів тільки обіцяють розглянути. Але чомусь це рішення з року в рік відкладається. Як підсумок – формально незалежне у своїх рішеннях місцеве самоврядування перебуває під жорстким контролем з боку "центру". Адже, "хто дівчину вечеряє, той її й танцює".

Всі президенти і практично всі уряди обіцяли й обіцяють позитивні зрушення. Але хто ж випустить зі своїх рук контроль за ресурсом, а значить людьми, а отже – голосами виборців і надією на новий термін.