Собачий вальс і єднання в ненависті

Одна з тем, яку найчастіше обговорювали протягом останніх днів в інтернеті, змушує замислитись над механікою людської взаємодії й переглянути територію порозуміння, яка раніше називалась “загальнолюдськими ціннотами”, а тепер більше нагадує континент загальнолюдських слабин.

В основі цієї топової (принаймні для блогсфери) новини – випадкова концентрація уваги на події, яка могла б і розчинитися серед інших банерів кшталту “внук поласував бабусею” або “економічні мародери запроваджують геноцид незахищених народів”.

Такий собі митець Гільєрмо Варгас “Абакук” влаштував у одній із галерей Нікарагуа перформенс, який нібито мало чим поступається щоденній праці гицля. Протягом кількох днів він “експонував” зловленого на вулиці бездомного пса. Інформацію витлумачили таким чином, ніби цей арт-бармалей не давав тварині ані їжі, ані води, аж поки собака здох на очах шанувальників сучасного мистецтва. Повідомлення ілюстрували справді жахливі світлини з виснаженим собакою. Найпікантніша деталь полягає в тому, що Варгасу нібито запропонували відтворити вбивчий “проект” на цьогорічному бієнале в Гондурасі. Відтак блогери багатьох країн активно взялися підписувати петицію проти художника-шкуродера. Кількість небайдужих сягнула більш як мільйона осіб.

Попри те, що інформація про перформенс Варгаса вельми неоднозначна, обурення людське розлилось безкраїм морем-океаном. І навіть подальші уточнення, що собака нібито не постраждав, і поводилися з ним насправді гуманніше, ніж на вулиці, мало що прояснили.

Камінь покотився згори – і поки обростав лавиною вербального шаленства, справжня доля пса й справжні наміри митця мало кого цікавили. Всі прагнули дати собаці м’яса, а недорікуватому художнику – щонайменше, по морді.

Іноді співчуття людське – гірше глупоти. Варгас, витівка якого (навіть у випадку містифікованої загибелі пса від голоду і спраги) позбавлена що мистецького, що ідейного виправдання, легко і переконливо довів: знущання над твариною викликає більший емоційний відгук, аніж щоденне приниження людьми представників свого виду і їхнє щонайбрутальніше взаємознищення. Це зрозуміло: насильство поміж людьми, безмежно поширюване ЗМІ та сучасним мистецтвом, виробило якщо не імунітет, то принаймні механічний захист сприйняття. Кожна нова історія про садиста-маніяка, кривавого різника й пожирача плоті потрапляє у відповідний фільтр, після якого залишається вже не трагедія, а лише нагадування про давно знану ницість людської природи. Ще в більшому масштабі (наприклад, геополітичному) насильство взагалі просочується крізь сито “загальнолюдських ціннот”, як чисте повітря: супердержава може розчавити впертий народ, перетворити його на бездержавного злидаря планети Земля, знищити одними лише “миротворчими зусиллями” тощо.

Інший – і вельми показовий – наслідок цієї акції, що відбулась насправді не в Центральній Америці, а в медіапросторі, набагато прикріший. Сучасні медіа не лише торгують новинами – вони спонукають людей відчути лікті ближнього. Сенс будь-якого повідомлення з’ясовується лише на рівні масового, узагальненого сприйняття. Якщо подія не здобулася на спільний емоційний знаменник для всієї аудиторії – її не було або ж вона не така важлива. Зазвичай ми тішимо себе, що – попри усі щоденні жахіття й катастрофи – єдиним універсальним мірилом інформації залишається людяність, і саме вона убезпечує нас від остаточної моральної деградації. Втім, занадто часто, як у випадку з “перформенсом” Варгаса, об’єднавчим чинником для захисників тварин став не жаль, не співчуття до буцімто замордованої собаки, а саме ненависть до художника. Не прояв людяності, а жага до знищення чергового покидька. Можливо, це і є нова механіка творення загальнолюдського порозуміння, адже ненависть – набагато ефективніша спонука до усвідомлення людьми ідентичності, ніж особистісне переживання чужих страждань.

І ще про один собачий вальс, який – свідомо чи ні – виконав чужими руками Гільєрмо Варгас. Ненависть як умова емоційного відгуку стає запорукою успішної медійної діяльності. Й умова ця стає важливішою, ніж вичерпність інформації, – ця норма з кожним роком – дедалі примарніша, наче виснажений денним світлом упир. Адже доступність інформації не підвищує бажання її перевіряти, масштабність обговорення проблеми не спонукає до того, щоб дізнатися про неї більше. Споживачеві потрібні емоції, а не факти. Більше того, якщо факти руйнують емоційний шал спільноти – ними з легкістю нехтують.

Людина-споживач свідомо відмовляється від права дізнатися більше правди про навколишній світ – натомість воліє зжерти усі можливі враження про неї. За таких обставин саме питання, чи була собака, і якщо так – то де вона закопана, безглузде. Якщо існує мільйон підписів проти художника-шкуродера і десятки тисяч коментарів запліднили медіапростір цією подією – це означає, що пес справді загинув мученицькою смертю. Навіть якщо цього не було.