Одержимість Нобелем

Останніми десятиліттями нобелівський комітет нагадує Сауронове око, яке “випасає” геніїв із найвіддаленіших кутків світу. Своїх перших лауреатів африканські країни, арабський світ та острови Карибського басейну отримали порівняно недавно. Втім, це лише пожвавлює дискусії та підозри стосовно політичних мотивів, якими керуються шведські академіки в процесі визначення чергового лауреата.

Що вагоміша премія – то частіше лунають голоси невдоволення. І щорічні волання про те, що Нобеля знову дали якійсь “сірятині” (а саме так характеризував більшість лауреатів Жан-Поль Сартр), ніяк не впливають ані на статус, ані на розголос довкола цієї відзнаки. Зрештою, як слушно зауважив нещодавно в одному з інтерв’ю Іван Драч, насправді нікого не цікавить таємна кухня комітету, кулуарні домовленості та нашіптування, процедура зважування сторонніх мотивацій та суто творчих звитяг, – Нобель залишається не лише мірилом особистісного успіху, але й значним PR-ресурсом, здатним вплинути на імідж країни.

Більшість відповідей на запитання, чому Україна досі не здобулася на письменника-нобеліанта, ґрунтуються на постулаті про упередженість Шведської академії. Наприклад, Володимир Даниленко в книжці “Лісоруб у пустелі” глаголить: “Через непослідовну внутрішню і зовнішню політику Україні поки що Нобелівська премія не світить”. Мовляв, попрямувала Польща до ЄС і НАТО – відразу шведські академіки “помітили” Віславу Шимборську. Заїкнулась Туреччина про євроінтеграцію – покликали до стокгольмської ратуші Охрана Памука.

Про вирішальне значення політичного чинника у процесі визначення лауреатів нібито свідчить і весь попередній досвід наближення вітчизняних літераторів до премії. Варто нагадати, що найбільше шансів на Нобеля мали Іван Франко, Володимир Винниченко та Василь Стус. Перший втілював для тогочасної Європи 35-мільйонний знедолений народ, – і саме на цьому акцентував у тексті подання доктор філософії Йосип Застирець. А вже Винниченку премію не дали через те, що українська ж діаспора подбала, аби повісити на нього усю провину за повернення українців до нового, радянського ярма. Що ж стосується Василя Стуса, то прихильність Нобелівського комітету до радянських дисидентів загальновідома.

Також на Нобеля висували Тичину, Бажана, Гончара. Були й карикатурні випадки самовисування – в такий спосіб намагалися привернути до себе увагу Тодось Осьмачка, а в новому часі – сучасний поет Роман Скиба.

Відтак за багато років назбиралася істотна кількість поразок, що потребують дедалі химерніших тлумачень. Недоступність Нобелівської премії з літератури дехто вважає анекдотичною несправедливістю, хтось – передумовою розвитку внутрішнього комплексу неповноцінності.

Протягом останнього десятиліття становище ще погіршилось – навіть для здобуття чергових облизнів немає підстав: українські письменники ніяк не протиснуться бодай у ближнє коло претендентів, – на ту фінішну пряму, де більше важить уже не творча кондиція автора, а його стан здоров’я.

Попри величезну кількість нібито поважних виправдань, якими різні експерти пояснюють віддаленість України від Нобеля у часі й просторі, існує кілька тактичних “спецоперацій”, про необхідність яких мало хто згадує. Хоча саме за допомогою цих порухів можна було б принаймні стати в чергу.

По-перше, державним та недержавним інституціям, які з року в рік нібито висувають когось на Нобеля, варто було б ще й поворухнути пальцем, щоб посприяти виданню номінованих авторів не на задрипанках європейської літератури (себто, в якихось маргінальних друкарнях Болгарії чи Хорватії), але й у провідних видавництвах Німеччини, Франції, Англії тощо. Усі дотеперішні розмови про “труднощі перекладу” та різницю в менталітеті – давно застаріла риторика. Чомусь амбасада Фінляндії в Україні вважає за потрібне, щоб наш читач знав усіх двох з половиною тамтешніх письменників – і знаходить перекладачів, видавців та популяризаторів фінської літератури. Україна ж здатна лише угрохати божевільні гроші, щоб оскандалитись з культурною програмою, як це було на минулорічному Варшавському ярмарку, але не має ні копійки, щоб гідно подати світові тих таки Ліну Костенко чи Валерія Шевчука. Власне, останнє зауваження перетворюється на окрему проблему: кількість українців і гетьманів у нас історично диспропорційна. Навіть літературному середовищу важко змиритися з тим, щоб національну літературу в світі представляти не атракціоном на кшталт тарганячих перегонів, а кількома постатями, справді вартими загальної уваги. Але що ж казати про європейську промоцію, якщо навіть в Україні ніхто не називає вголос імена наших гіпотетичних нобелівських лауреатів, ніби всі гамузом бояться зуроку?

З часів Винниченка корпоративна культура в українському гуманітарному середовищі аж ніяк не зросла: кожен тягне ковдру на себе, і воліє представляти національну культуру лише своєю скромною персоною. Досвід останніх проникнень українських письменників на захід від Чопа про це виразно свідчить.

Схоже на те, що доки цими тактичними нюансами просування національної літератури ніхто не перейматиметься, Україні навіть вступ до НАТО допоможе з Нобелем не більше, ніж Джеймсу Джойсу – написання “Улісса”.