Пірати-політики і сумні музиканти

Під час кризи починають економити на всьому. Навіть політики. Навіть під час виборів. Зокрема – на оренді українських музикантів, які під час будь-яких виборів готові виступати на міських майданах під прапорами та портретами тих чи інших політичних сил і політиків. Уперше ця інформація пройшла на початку квітня, зокрема, в ефірах цілодобового каналу теленовин "24". Тим самим політики визнали: концерти "на підтримку" дають малий ефект, не окуповують затрат і таке інше. Краще витратитися, наприклад, на гречку або взагалі роздати громадянам по 50 гривень за голос.

Про те, що дармовий концерт на підтримку політика чи партії для артистів – лише заробітчанство, красномовно свідчить той факт, що музиканти можуть під час виборів з однаковим успіхом співати і за "біло-блакитних", і за "помаранчевих", і за решту кольорів. Для електорату це, звісно, шарові концерти. Для більшості ж українських музикантів – незлий і, як ви зрозумієте нижче, чи не єдиний заробіток.

Незабаром після того, як ця новина прозвучала, співачка Руслана Лижичко дала інтерв’ю, в якому нагадала про свою запеклу боротьбу за повернення їй та колегам-музикантам вкрадених мільйонів. Оскільки через законодавчий бардак українські артисти недоотримують авторських відрахувань за кожне використання їхньої музики в ефірах. Особливо, за словами пані Лижичко, музиканти потерпають від Інтернет – піратства. Те ж саме – з радіоефірами. Наприклад, їде собі українець у маршрутці, а там з динаміків лунає Русланине "Гей-гей!" Пасажир отримує задоволення, співачка ж "гейкає" мимо кишені. А на "гей-гей" вона, між іншим, має авторське право, це – її інтелектуальна власність. Те ж саме з Віктором Павліком: зайшов українець у питний заклад перехилити чарчину, а в закладі по радіо Павлік співає. Під Павліка п’ється легше, травлення також поліпшується, ось тільки по кишені Павліка наше з вами задоволення теж б’є.

Про те, що пірати бувають не лише в Сомалі, вголос заговорили інші українські музиканти . Але черговий весняний сплеск такої антипіратської активності і боротьби за своє право отримувати дивіденди за використання інтелектуальної власності я напряму пов’язую з бажанням політиків відмовитися від передвиборчих послуг музикантів.

Активність музикантів у боротьбі за свої права не вперше співпадає з фінансовими проблемами політичних сил. Вперше така заява від музикантів у бік Уряду прозвучала ще в жовтні минулого року. До речі – так само досить скоро після заяви президента про розпуск парламенту і призначення дострокових виборів. Була озвучена сума, необхідна для перевиборів: без малого півмільярда гривень. Тобто, половина суми, яку держава заборгувала українським музикантам. Свої збитки воно оцінили станом на 8 жовтня 2008 року в 1 мільярд гривень . Виглядало так, що за їх, музикантів, рахунок в Україні проведуть перевибори.

Музиканти тоді дали Юлії Тимошенко добу на роздуми. Але жоден із них не відмовився в разі ігнорування своїх вимог співати "під вибори". Тоді вони не знали, що перевибори накриються. Але вже відчули: вперше за багато років існування виборів та перевиборів у нашій державі їх збираються прокинути. Тоді згадана пані Лижичко непрямо підтвердила це на прес-конференції: "Коли ми потрібні під якісь із чергових виборів, нас знаходять миттєво! Останнього разу Янукович навіть прислав за мною літак до Львова. Але як тільки нам потрібна відповідь влади, вона всіляко її уникає". А чого вона та інші, цікаво, хотіли? Якщо влада, причому – будь-якого кольору, звикла купувати митця і дарувати його на халяву електорату, вона, влада, не зважатиме на жодну з вимог своєї купленої "власності".

Виявляється, наші музиканти себе цінують лише тоді, коли давненько немає виборів. І починають цінувати ще більше, коли їхня участь у виборчих перегонах в якості групи підтримки опиняється під реальною загрозою.

Бо чим, поясніть мені, відрізняється відвідувач халявного передвиборчого концерту від відвідувача Інтернет-сайтів, на яких викладене відео музикантів для безкоштовного перегляду і скачування? Мабуть, тим, що політики за майдани платять музикантам. Якщо в нормальних країнах шанувальники музики або купують диск, або викладають гроші за квиток, то у нас для того, аби почути живцем Руслану, ТНМК, Кузьму Скрябіна чи когось ще, треба просто в передвиборчі дні прийти на майдан свого рідного міста, купити пива з чіпсами і подивитися, якій політик на кого розкошелився.

Але ж, нехай це прозвучить пафосно, тяжко працюють вони не для політиків, котрі згадують про них під час виборів, а для пересічних людей, які не завжди є чиїмось електоратом.

Якщо це не так, тоді нема чого ображатися і слід тихенько згорнути боротьбу за свої права. Бо одним із чільних складових цієї боротьби насправді повинно бути хорове посилання політиків подалі. Разом із їхніми пропозиціями дати безкоштовний концерт для жителів Жмеринки на підтримку себе. Адже ми готові заплатити за квиток на концерт чи за диск лише в тому випадку, коли точно знаємо: на дурняк цього музиканта ми ніде найближчим чином не почуємо.