Проти Бульби на герць послали Хмельницького

26 травня в Центральному будику кіно в Москві відбулася прем’єра українського фільму „Богдан-Зіновій Хмельницький”. Організаторами показу виступили спільно посольство України в Росії і Союз кінематографістів Росії.

Звертає на себе увагу та обставина, що прем’єра ця пройшла через кілька тижнів після завершення прокату стрічки росіянина Володимира Бортка „Тарас Бульба”, який тривав у нас протягом квітня. Щоправда, офіційні представники Національної кіностудії імені Довженка, де знімався фільм, заперечують, ніби разовий показ у Москві української стрічки являв собою таку собі відповідь української держави „російському Чемберлену”. Речниця кіностудії Валентина Шкляр нагадала, що фільм про Богдана Хмельницького почав зніматися років десять тому і був завершений лише в 2007 році. „Тому про яку відповідь на фільм „Тарас Бульба” може йтися?”, — зазначила вона. За її словами, про суперництво між двома кінострічками не йдеться, про політику – так само. Просто, мовляв, у такий спосіб київські кінематографісти вирішили відзначити в Москві 80-ліття кіностудії ім. Довженка.

Однак із тим, що прем’єра „Богдана-Зиновія” є всього лише кінематографічним „мєждусобойчиком” під горілочку на фоні ювілейних тостів, заважає погодитися офіційна заява українського дипломатичного представництва в Білокам’яній.

„Цей захід, — ідеться у заяві посольства України в Росії, — сприятиме подальшому розвитку дружнього діалогу між кінематографістами України і Росії, їхньому кращому взаєморозумінню, зокрема, в питаннях втілення в мистецтві історичного минулого народів двох сусідніх держав і послужить подальшому розвитку і зміцненню дружніх зв’язків між діячами культури обох країн”.

Отже, побічно в заяві все ж таки визнається, що без „Тараса Бульби” тут не обійшлося. Недаремно в її тексті робиться наголос на питання „взаєморозуміння в питаннях втілення в мистецтві історичного минулого”. Та ще й „народів двох сусідніх держав” – як тут не згадати заяву Володимира Бортка, нібито українці і росіяни – „один народ”. Підтвердженням нашого припущення може служити, гадається, і коментар міністра культури і туризму Василя Вовкуна, який характеризував "Тараса Бульбу" як "заказуху", спрямовану як проти України, так і Польщі. Коментар був даний за два з половиною тижні до московської прем’єри "Хмельницького". Так що скоріше за все в чиновницьких колах уже тоді думали, чим же відповісти росіянам.

Відповісти реально виявилося нічим. Українська версія "втілення в мистецтві історичного минулого", за великим рахунком, рівновартісна російській. Хоча на "Тараса Бульбу" було витрачено $25 млн, а на "Богдана-Зиновія" 12 млн грн — трохи менше, ніж склали касові збори з прокату "Бульби" по Україні. Критики вже досить познущалися і над "Тарасом" (причому російські — не менш ніж українські: чого лишень варта знущальницька фраза тамтешнього кінознавця Романа Волобуєва про "спробу запустити томиком класика в сусіда по комуналці"), і над "Богданом", котрий, до речі, з тріском провалився і на Каннах, і у вітчизняному прокаті. Докладно зупинятися на цьому нема сенсу.

Зазначимо лише, що якщо з "Тараса Бульби" регочуть в місцях орацій про "Русскую землю" і при спаленні головного героя живцем, то в "Богдані-Зиновії" хохмових моментів на порядок більше. То Володимир Абазопуло (він же Богдан Хмельницький) грозиться, що скоро ледь не вся Європа вчитиме українську (з якого дива, питається?). То Ярема Вишневецький постає в образі істеричного фарбованого блондина — якоїсь суміші "емо" з "готом". То "корефанське" спілкування українського гетьмана з татарським ханом як із рівним собі. То піша атака крилатих гусарів (важкої кавалерії, яка ніколи пішака не воювала) на козацький редут — мабуть найсмішніша сцена в українському фільмі.

З обох явних кінематографічних "лаж" російська все ж таки має одну перевагу — до історичної реконструкції Бортко підійшов більш ретельно, ніж його український колега. Але й тільки того. Наші ж чиновники вирішили протиставити російській кінопропаганді історико-ідеологічну "страшилку", екранізовані за державні гроші найбільш розхожі національні міфи про ту епоху.

Але "заплакані очі України" (вдаючись до слів Хмельницького-Абазопуло) не можуть бути цьому виправданням. Можна по-різному ставитися до Росії і її історії, але там і своїх "заплаканих очей" вистачало – навіщо їм іще наші? Зрештою, треба якусь гідність мати...