«У 90% статутів православних парафій існує правове протиріччя з законом».

- Останнім часом почастішали конфлікти, у які напряму задіяні церкви. Який правовий статус церков і монастирів в Україні?

- Якщо бути об’єктивним, то в Україні традиційні церкви, насамперед православні, меншою мірою католицькі і греко-католицькі, живуть не стільки в правовому полі, скільки в полі традицій, коли звичаї, особисті знайомства чи бізнес-зв’язки підміняють право як таке.

І ми бачимо яскраві приклади. Коли в Києво-Печерській Лаврі зруйнували в’їзд до Нижньої Лаври, бо туди, як подейкують, вантажівки настоятеля не проходили. Потім було трохи галасу, але оскільки намісник Лаври єпископ Павло (в миру – Петро Лебєдь) чоловік не бідний, член фракції Партії Регіонів у Київраді та має дуже впливових покровителів серед політичного бомонду, то все закінчилось дуже просто. Ворота "відновили" так, як треба було намісникові, – і все.

Якби ми жили в країні, де у цій сфері діє право, то щонайменше було б якесь розслідування, можливо, було б порушено кримінальну справу, оскільки історико- архитектурний комплекс Києво-Печерської Лаври – пам’ятка культури світового значення. Та в нас несанкціонована перебудова пам’ятки, що входить до світової спадщини ЮНЕСКО, так і лишилась без адекватної реакції влади та громадськості.

Інший приклад. Достатньо зайти в будь-яку церкву і ви побачите, що там продається чимало ювелірних виробів: золоті та срібні ланцюжки, хрестики, ладанки, кулони. Хоча законодавство не робить жодних винятків щодо торгівлі ювелірними виробами без ліцензій. Повірте, ліцензії на торгівлю ювелірними виробами не має жодна церква, хоча золото проходить там кілограмами, якщо не центнерами, не кажучи вже про срібло і дорогоцінне каміння.

Ще один приклад. Є така норма закону, що звільняє від сплати ПДВ продаж хрестиків, ікон, Біблії та інших товарів релігійного призначення, перелік яких затвердив Уряд. Але в церковних крамничках продається безліч інших, "супутніх" товарів, що не входять до переліку. З них ПДВ церква, звичайно, також не сплачує. Ви бачили десь у церкві касовий апарат?

У 90 % церков висять прайси на всі треби. Чому батюшка, який бере 200 грн. за вінчання не має платити податків? Якщо Церква отримує пожертви – вони не оподатковуються. Але якщо ж Церква отримує прибуток від продажу послуг (а саме так слід кваліфікувати з юридичної точки зору відправу треб за чітко встановленим тарифом) – це має бути оподатковано. Це ж по суті комерційна діяльність! В США є добрий досвід: прибутки Церкви не оподатковуються, якщо вони спрямовані на суспільно-корисну справу. В Україні ж достатньо подивитись, які лімузини катаються по Лаврі…На загальному тлі "сірої" української економіки, її церковний сегмент – це просто чорна діра.

- Багато хто говорить про конфлікти, у які замішані церкви, однак мало хто уявляє правову ситуацію, в якій існують релігійні організації в Україні.

- Для себе я знайшов таке пояснення: наші державні керманичі по вуха застрягли в корупції. Без винятку по кольорах. Але десь в глибині душі вони припускають, що є інший Суддя, не подібний до Зварича. Тому вони, про всяк випадок, у звичному для них дусі по суті, виводячи церкву з правового поля, заплющуючи очі на чисельні правопорушення, що їх здійснюють церковні організації, намагаються по суті дати хабар Господу Богу, аби Він забезпечив їм тепле містечко, як прийде час покидати цей світ.

З часів Кучми це було на всіх рівнях. Від будівництва Азаровим державним коштом капличок на території Державної податкової академії в Ірпіні чи Кирпою церкви біля вокзалу у Києві.

Такі стосунки — це атавізм для сучасного світу. Навіть серед дуже віруючих державних лідерів є певна етика стосунків церкви і влади.

В Україні склався абсолютно абсурдний конгломерат релігійних, часто псевдорелігійних, напівкримінальних лідерів і такої ж напівкримінальної влади. Усіх їх об’єднує саме невміння й небажання жити за прозорими й зрозумілими правилами, що ґрунтуються на християнський етиці засадничої рівності усіх людей, бодай в очах Божих.

Хочу підкреслити, що це стосується частини церковних лідерів регіонального і національного масштабів і набагато меншою мірою більшості простих священиків, особливо на периферії, які часто-густо нарівні зі своїми парафіянами несуть нелегкий хрест сучасного українського життя. Серед таких панотців я зустрічав чимало насправді праведних людей, на яких, напевно, й тримається Церква…

- Щось не віриться, що у нас ще щось може бути не врегульовано

Формально все врегульовано. Є Закон про свободу совісті і релігійні організації, який Рада Європи визнавала доволі прогресивним і ледве не найліпшим на пострадянському просторі. Але він є надто декларативним актом, який говорить правильні речі, але де-факто дуже сильно пробуксовує.

Бо на практиці будь-хто з православних лідерів може підняти слухавку і напряму "вирішити питання" із Ющенком чи Тимошенко чи іншими політичними лідерами та можновладцями, а Нацкомрелігії, переформатований вже безліч разів, у такій ситуації може лише отримувати вказівки згори й більш чи менш сумлінно та професійно виконувати їх.

У нас, як і в багатьох інших сферах, у сфері релігії правові механізми "пробуксовують", а то й узагалі не працюють.

Проблема полягає у тому, що Церква має потенціал зробити право справжньою цінністю в суспільстві, наголошуючи, що це від Бога. Бо Церква й досі користується величезною довірою в суспільстві.

На жаль, більшість церков самі не готові грати за правилами. Бо тоді треба, приміром, платити податки. А цього більшість батюшок собі уявити не можуть навіть у страшному сні.

Хоча Церква не підлягає оподаткуванню в певних випадках, але священик як фізична особа, що отримує дохід, має платити податки, і закон не передбачає жодних винятків.

Церкви несуть певну долю відповідальності за правовий нігілізм і самі беруть в цьому участь. Хоча вони – це саме ті інституції, які мають у цій розбещеній країні сказати "Ні, жити "по понятіям" не можна".

Цього не робиться. Очевидно тому, що спокуси виявились більшими, ніж богословські аргументи. Тут право не спрацьовує на ментальному рівні.

- Яка ситуація із державною реєстрацією церков, монастирів, скитів?

- У питанні реєстрації церков можна провести паралель із публічним правом, де Народ України є теоретичним суб’єктом права. Практично ж, Народ делегує свій голос Верховній Раді і Президентові.

Хоча у нас Церква відокремлена від держави, тут застосовується та сама логіка.

Церкви — УПЦ , УПЦ-КП і УГКЦ — є за своєю юридичною природою об’єднаннями фізичних і юридичних осіб. Але вони не мають жодного правового статусу.

Такі Церкви за радянською звичкою реєструють, хоча для цього немає жодних підстав у Законі. І ця реєстрація не має жодних правових наслідків. Для мене, як юриста, це абсурдна ситуація: держава виходить за межі своєї компетенції, потім вона вчиняє правовий акт, який не має жодних правових наслідків. Це все одно, якби інспектор ДАІ махав би паличкою, а ніхто не зупинявся.

Але є також реєстрація церковних управлінь чи центрів: митрополія УПЦ чи єпархіальне управління Одеської єпархії чи архідієцезія. Ці керівні органи фактично перебирають на себе всю правоздатність і правосуб’єктність церков як таких.

І тут залишаються неврегульованими їхні стосунки з первинним рівнем церковних організацій – парафіями.

Скажімо Українська Православна Церква (УПЦ Московського Патріархату) декларує, що в них 14,5 тисяч парафій, — які з них реальні, це інше питання, — і близько 40 релігійних управлінь — це Київська Митрополія та єпархіальні управління.

Парафія — це об’єднання фізичних осіб. Під світським кутом зору – це те ж саме, що громадська організація. Законодавство дозволяє як просто об’єднуватись для задоволення релігійних потреб, так і реєструватись як юридична особа. Як правило, реєстрація стає потрібною для набуття майна та користування й розпорядження ним: будівництва культових споруд, відкриття рахунків тощо.

У цій ситуації постає питання, як мають бути врегульовані стосунки керівного органу і первинної організації? Згідно із законом, первинні організації — це об’єднання фізичних осіб, які мають право делегувати на вищий рівень стільки повноважень, скільки вважають за потрібне. Тобто влада релігійних центрів та управлінь завжди є делегованою за своєю природою.

А насправді церковні управління нав’язали парафіям типові статути. Там все прописано так, щоб священики і парафіяни не змінювали конфесій.

В 90% статутів православних парафій існує правове протиріччя з законом. У законі сказано, що парафії мають право змінювати своє канонічне підпорядкування, а в статуті, що це можливо тільки з дозволу правлячого архієрея, тобто по суті, що це неможливо.

Це одна із юридичних причин конфліктів, бо є дві норми, які регулюють в протилежний спосіб те саме питання.

Якби ж суди у нас хотіли розбиратись в таких ситуаціях... Але вони цього не роблять, бо це дуже конфлікто-небезпечні справи.

- Якщо говорити предметніше. Гучний конфлікт у Китаєво. Чи можна було передати постановою Кабміну майновий комплекс не юридичній особі?

- Не юридичній — ні. Якщо релігійна організація, який передано майно, не була юридичною особою на момент ухвалення постанови, то постанова є нікчемною, як сказано у Цивільному Кодексі. Тобто вона є недійсною апріорі. Тут в судовому порядку треба доводити, що вона дійсна, а не навпаки.

Якщо йдеться про передачу майна з релігійними мотивами, маємо чітко розвести дві категорї майна: храми – це майно культового призначення, і його передача не викликає сумнівів, і відомче житло, на яке монастир не має жодних прав.

Наприклад, у випадку з Китаєво, якщо Китаївський пустинницький скит, якому Кінах передав майновий комплекс, був лише скитом Київо-Печерської Лаври, а не юридичною особою, то треба врахувати, що наш закон не передбачає філій для релігійних організацій. Скит – під юридичним кутом зору – це великий знак питання.

Ще одна проблема. Церква і навколоцерковні структури володіють чималими земельними наділами. Але сьогодні існує проблема, що релігійні організації не можуть мати землю у власності. Навіть зі статусом орендаря у них є проблеми.

Щоб якось врегулювати цей статус до Ради вносились вже десятки законопроектів, які мали б дозволити набувати релігійним організаціям земельні ділянки у безоплатне! користування.

- Якщо монастир, наприклад, захоче подати до суду, то які документи має представити?

- До суду монастир може звертатися виключно як юридична особа. Окрім позовної заяви мають бути додатки: свідоцтво про державну реєстрацію і статут. Ці документи підтверждують правосуб’єктність позивача. А через статут перевіряють, чи особи, що підписали позовну заяву, мають право діяти від імені цього монастиря як юридичної особи.

- Чи дає закон який особливий статус ченцям?

- Ченці з точки зору права є звичайними особами. Вони мають право вести чернечий спосіб життя, носити певний одяг, але не мають права розбещувати малолітніх, не платити податків, перебувати без правових підстав на території держави, громадянами якої вони не є тощо.

Якщо братія монастиря є громадянами іноземної держави, то вона повинна мати дозвіл органів МВС на перебування в Україні.

Громадяни держав, які вилучені з-під візового режиму (Росія, ЄС, США, Японія, Канада), мають право перебувати на території України до 90 днів без виїзду. Якщо більше 90 днів, то повинні отримати дозвіл на проживання.

І перевірити це в компетенція МВС. Міліція має з’ясувати, громадянином якої країни є особа в рясі, встановити законність підстав її перебування, в іншому випадку — депортувати.

- Ви чули, щоб монаха депортували?

- На жаль, ні.

Проблема у тому, що коли людина в рясі, яка декларує себе монахом, поводить себе так, що це суперечить абетці християнського, а тим паче чернечого життя, тоді мають діяти правоохоронці.

Не забуваймо, що приміром у Феодосіївському монастирі у 1997 році знайшли цілий склад вибухівки (якби вона вибухнула, то не було б не тільки монастиря, а й Лаври), що певні монастирі були пунктами транзиту наркотрафіку і т.п.

Держава має чітко розрізняти діяльність, яка властива Церкві, наприклад, не вимагати у священика розкривати тайну сповіді, але запобігати використанню майна та статусу у невластивий Церкві спосіб.

Наша правоохоронна система не хоче зрозуміти простої речі: існує чіткий вододіл — є сфери, де Церква та афільовані з нею особи маєть особливий статус, і є сфери, де Церква є звичайною юридичною особою приватного права, до якої треба ставитись як до громадської організації. А до осіб, афільованих із Церквою – братії монастиря — як до звичайних фізичних осіб, які мають свої права і обов’язки, яких вони мають дотримуватись і виконувати.

- У Голосіївському лісі, який вже 2 роки має статус національного прородного парку, ченці захоплюють землі, будуючи собі скити та стилізовані церкви. Вони ніби і не шкодять нікому, але це якось дивно

- Є два принципи, які слід збалансувати у взаємодії держави й Церкви.

Перший: щодо релігійних організацій слід відновити, наскільки це можливо, історичну справедливість. У них було насильно забране майно, і те, що збереглось, слід повернути. Навіть, якщо якийсь храм, що був визначною культурною пам’яткою, було зруйновано, варто відновити його державним коштом (бодай тому, що Україна – на відміну від Балтійських держав – є правонаступником Української СРСР, яка руйнувала ці храми). Як було, приміром, у випадку з Михайлівським монастирем чи Успенським собором Києво-Печерської Лаври.

Другий: 35 статтю Конституції ще ніхто не відміняв. У нас Церква відділена від держави.

Відповідно Церква має бути поставлена в таку ж ситуацію як інші неприбуткові організації, що здійснюють соціально-корисні функції.

І в ситуації, коли монах поставив табличку чи вирубав дерево в парку, слід реагувати штрафами і аж до карних санкцій. Тут треба привчити Церкву жити за законом. Відомий російський адвокат Плєвако, захищаючи на суді батюшку, що вчинив якісь злочин, сказав: "Панове присяжні, Прокурор у всьому правий. Але гляньте на підсудного. Він 30 років відпускав вам всім гріхи. Невже тепер ви не відпустите йому його гріх?"

Такі апеляції не повинні спрацьовувати в сучасній державі. Нам треба шукати цивілізовані способи співпраці держави і Церкви.

Церква хоче і готова йти до лікарень, допомагати тяжко хворим, і виконувати роботу, яка пов’язана не стільки з кваліфікацією, скільки з переконаннями, з вірою і слушно називається "служінням". Бо у ситуації, коли лікарі та лікарні часто-густо працюють без адекватного фінансування, то тут допомога Церкви не лише бажана, а й подеколи конечна. Тут нема порушення принципу відокремлення.

Але якщо це ліс, і він має статус заповідника, то рубати дерева не можна ні прем’єру, ні браконьєру.

Є багато хороших священиків, які допомагають людям у скрутних ситуаціях.

Але потрапляють і негідники в рясах, люди напів- або повністю кримінальні, які користуються своїм статусом і високими знайомствами.

Якщо діяльністю Аделаджі нарешті зацікавилися правоохоронні органи, то настоятель Лаври спить спокійно, хоча може покункурувати з чорношкірим пастором у вмінні заробляти на релігійних почуттях. Те що він багатший — це точно. Він дружить із дружиною Кучми, з ним Віктор Андрійович ( Ющенко – ред.) спілкується. Не знаю, які у нього стосунки з Тимошенко.

Держава безпорадна. Вона багато в чому не може адекватно реагувати. Розпалась на приватні лавочки – від райвідділів міліції до Генпрокуратури. Доносиш щось до них, вони щось роблять чи імітують роботу. Не доносиш – нічого робити не хочуть.

Не здивуюсь, якщо окрім аргументів, що багато гріхів Господь пробачить правоохоронцям, що покривають правопорушення Китаївських монахів, вони мають для компетентних органів і більш прагматичні аргументи.

Солженіцин писав в "Архіпелазі Гулаг", що не було б 37-го, якби енкаведістів, що приходили ночами забирати людей, били стільцями, різали кухонними ножами, ламали б ребра дубцем на похваті– одне слово, якщо б жертви захищалися від катів.

Так і зараз, людям слід усвідомити, що головні захисники їхніх прав – вони самі. Без затятого опору "знизу" розбещені безкарністю "верхи" нічого не змінюватимуть.

Якщо монахи забирають в людей житло, а міліція не може зарадити тому лихові, слід створювати загони самозахисту. Коли перший чернець-нападник отримає гідну відсіч від мешканців навколишніх будинків проблема вичерпається. Я вважаю, що нічого змінюватись не буде, доки люди в цій країні не навчаться відстоювати свою гідність аж до смерті – своєї чи кривдника…