УКРАИНА

материалы по теме:

Власть

Бог пошле кого треба

0

Не так давно почув розмову двох жіночок при вході до церкви. “Ти чула? Знову монахи побилися!”.

– “Та чула... Страшний суд! Тепер і в церквах немає благодаті...”. По цих словах мирянки синхронно перехрестилися й увійшли до храму.

Протягом цього року вітчизняні ЗМІ докладають чималих зусиль, щоб такі діалоги звучали дедалі частіше. Я вже й не дивуюсь, коли бачу в новинах черговий сюжет про митрополита-хабарника чи попа-пияка, а що вже й казати про нескінченні міжконфесійні сутички, бунти парафіян, кримінальну хроніку з монастирською братією в головній ролі тощо.

Усе це ніби просто поодинокі випадки, але прискіплива увага телебачення до гріхів духовенства ніяк не сприяє “відновленню справедливості”, – радше йдеться про банальну антиклерикальну пропаганду.

Звісно, я не прихильник тотального замовчування “іншого боку” церковного життя, дивує лише, що в розбожненому суспільстві “духовні скандали” так часто подають у якості першої страви.

Можливо, це суто моє суб’єктивне враження, але такої надмірної активності медіа у царині релігії не було від початку 90-х років, того феноменального часу, коли фактично кожен метикуватий гендляр міг цілком легально продавати свої рецепти спасіння. Тоді, під впливом трагічної афери “Білого братства”, ЗМІ також спрямовували і скеровували праведний суспільний гнів. А втім, об’єкти прискіпливої уваги були зовсім інші. Принаймні, священики православної церкви вкрай рідко з’являлися у рейтингу “вовків в овечій шкурі”.

Мені також довелося у ті роки побувати у багатьох офіційно зареєстрованих “релігійних громадах”, які на перших шпальтах іменували тоталітарними сектами. І спостерігати дивні й водночас дуже ефективні механізми духовного бізнесу. Найбільше враження залишив один комсомольський лідер, який зібрав чимало прихильників і заснував щось на кшталт циганського табору, де забезпечив людям абсолютне просвітлення й радісну зомбі-покору, а собі – цілком комфортне життя й регулярні закордонні “паломництва”. Спілкуватися з такими людьми важко. Їхня брехня з часом стає правдою (до того ж, єдиною у житті) для десятків прихильників, і руйнування цієї системи – безперечно корисне для суспільства, але нещадне до тих, хто “влип”.

Тодішній журналістський пафос часто обмежувався сприкреною констатацією, що в країні з такими потужними і давніми християнськими традиціями люди чомусь ні з того, ні з сього обирають шарлатанів і фальшивих пророків. Їх називали й нещасними жертвами атеїстичної доби, шукали пояснень у соціальних розчаруваннях, але мало кому спадало на думку ставити під сумнів авторитет того ж таки православ’я, й розкопувати причини у внутрішніх негараздах Церкви.

Хіба не було причин? Навпаки, компромату на православне духовенство і в ті роки можна було “накопати” без жодних зусиль.

Я, наприклад, часто згадую візит до ігумена одного з великих православних монастирів. Причина візиту була цілком світська, й ігумен запросив до своєї келії. Келією був окремий будиночок на території монастиря. Кімната, в якій ми спілкувалися, цілком могла би правити за доволі респектабельний офіс.

Зустріч ця відбувалася в час Великоднього посту, тож ігумен запропонував легкі рибні страви, якими не погребував би жоден ресторатор, і шампанське. У мене були трохи інші уявлення про монастирський побут, й ігумен ніби випереджав усі мої сумніви дивовижним потоком “пояснень”. “Це у мене був день народження, – казав він, – то директор заводу шампанських вин пожертвував діжечку”. Коли мій погляд ковзнув полицями, де під склом, як на виставці, були виставлені доволі коштовні митри, ігумен одразу взявся коментувати: “Ось цією мене нагородили, а ці дві вдалося купити за копійки”. Названі суми були настільки некопійчані, що залишалося тільки свистіти подумки.

Подальші пояснення ігумена стосувалися величезних букетів, – таких квіткових оберемків не приносять навіть на ювілейні концерти народних артистів. Ігумену ж ці квіти “просто друг подарував”. Далі вже й нецікаво перераховувати: неймовірний музичний центр (винятково для прослуховування духовних пісень), відео, величезний телевізор, – усе це були, звісно, дарунки і пожертви. Ігумен настільки захопився розповідями про щедрість Божу, що закінчив оповідь просто феноменальним акордом. “А нещодавно, – сказав він, блаженно усміхнувшись, – Господь послав мені машину, “Тойоту”. Настоятелю Господь “Мерседеса” послав, а мені – “Тойоту”. Дякувати Господу, тепер не так важко буде до бібліотеки добиратися”.

Не знаю, чи проступив на моєму обличчі подив, але очі монаха були настільки ясні й безжурні, ніби йшлося про абсолютно пересічні факти прояву Божої щедроти. Які навіть не потребують додаткових коментарів.

Правду кажучи, мені ще й до тих слів хотілося якось тихо й непомітно дременути. Та й в ігумена ще були якісь свої справи: під дверима його чекали послушники у джинсових костюмах.

Чи могла ця зустріч хоч якось позначитись на моєму ставленні до Церкви, чи бодай до цього монастиря? Звісно, що ні. На прощання мене мучила одна тільки дилема. Я хоч і не можу назвати себе релігійною людиною, але в роду мав багато поколінь священиків. Тож, попри всю світськість нашої бесіди, мав би взяти благословення – й лише тоді піти. Але якось дуже не хотілося цього робити.

Проте я з дитинства чув від батька одну історію столітньої давнини, згадка про яку миттєво знищила ці вагання. Настоятель одного провінційного храму посварився з місцевим промисловцем, “олігархом”, від чиєї щедрості багато чого в містечку залежало, й процвітання парафії зокрема. “Олігарх” навіть зарікся ходити до служби Божої, хоча й не міг виконати погрозу, яка могла б обернутися для нього відлученням від церкви. Тож після тривалої паузи він усе ж таки з’явився, і коли по завершенні літургії підійшов до хреста, священик тріумфував, аж світився від щастя.

“Олігарх” не стримався, й на повен голос промовив: “Чого радієш? Хіба не розумієш, що не до твоєї руки я припадаю, а до благодаті, яка через тебе, дурня, проходить?”.

Власне, коли я прощався з ігуменом, то все ніяк не міг змиритися з одним нюансом: благодать, звісно, може осінити навіть дурня, але чи поширюється ця щедрота через ділка в рясі? Чи існує межа людського цинізму, перед якою благодать закриває вікна-двері й оголошує перерву на Страшний суд? Зрозуміти це я не можу й досі, тому благословення все ж таки взяв. І шкодую про це значно менше, ніж, наприклад, про написання цього тексту.

Читайте новости Comments.UA в социальных сетях facebook и twitter.

Источник: Михайло Бриних

Теги:

Версия для печати
60705
Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер:

Партнеры портала

Price.ua - сервис сравнения цен в Украине
властьвласть деньги деньги стиль жизнистиль жизни hi-tech hi-tech спорт спорт мир мир общество общество здоровье здоровье звезды звезды
Архив Экспорт О проекте/Контакт Информатор

Нажмите «Нравится»,
чтобы читать «Комментарии» в Facebook!

Спасибо, я уже с вами.

   © «Комментарии:», 2016

Яндекс.Метрика Система Orphus