УКРАИНА

материалы по теме:

Власть

Собачі святі й дружба смердот

0

Кожен із нас приймає тільки ті смороди, які вважає гідними своєї дружби

Існує безліч причин для мізантропії. Мене влаштовує тільки одна з них, якої, зрештою, вистачає. Якось покійний гуру панк-року Єгор Лєтов сказав так: “Просто я більше люблю тварин, і сам намагаюся жити, як тварина”.

Так, любов до тварин – це одна з барикад між людьми, одна з причин тяжіти до мізантропії. Надто коли йдеться не про абстрактне замилування казковими звірятами, а про здатність поставитись до обдертого, лишайного пса, як до оленятка з чарівного лісу. Це практично неможливо.

Тривалий час мене теж дратували люди, які демонстрували надмірну прихильність до братів наших менших, яку навіть важко назвати любов’ю, радше – мстивою залежністю, радикальною формою усе тієї ж мізантропії у поєднанні з втратою здорового глузду та самоповаги.

Я часто бачив волоцюгу з обличчям індійського брахмана, який водив за собою кількох псів; коли в нього з’являлася їжа, псів ставало набагато більше. Він сідав у скверику, під деревом, діставав з торби вакуумні упаковки сосисок, і влаштовував справжню тризну. Їв разом з собаками, грався з ними, навіть спав, скрутившись калачиком, у їхньому товаристві.

Здаля іноді важко було помітити, що в цьому собачому раю мешкає людина, якій неможливо пояснити, що бездомний пес – це синонім знедоленості й нещастя.

Я завжди намагався оминати цього собачого святого, та й у Києві, як і в інших містах, таких персонажів не бракує.

Деякі з них навіть стають по-своєму популярні, як от бабця побіля підніжжя Андріївського узвозу, котра вже сто років, оточена різнокаліберними псами, збирає пожертви на справу свого життя. Про неї час од часу пишуть в газетах і показують по телевізору. Правда, здебільшого вона виконує роль усе тієї ж ілюстрації знедоленості й нещастя, – єдину роль, на яку жоден із тих, хто обходить її блошине царство, не претендує навіть у страшному сні.

Власне, єдина причина, яка не дозволяє сприймати таких людей за благородних святих мізантропів, – це сморід. Запах їхнього раю чути навіть через дорогу, а рай не може так смердіти, тож яка там святість.

Звісно, всередині цього раю все не так; там різні смороди настільки подружилися між собою, урівноважили одне одного, що зазнали своєрідної анігіляції. Приблизно те ж саме відбувається у багатьох підвальних кав’ярнях, де тяжкий паровий віддих кухні, густий дух прілої деревини, поточеної віковими комахами, та щуряча отрута, котра мало не щодня збирає врожай, – все це творить насичений димом і перегаром букет смородів, єдине спасіння від якого – стати його частиною, бодай на деякий час.

Якби цей дружній і цілком цивілізований підвальний сморід витягти на поверхню, й оповити ним когось із собачих святих та його паству, – ось тоді би відразу з’явилася і нестерпність, і бажання перебіги на інший бік вулиці, й сповнений презирства погляд. Всередині ж, у підвальній напівтемряві, насиченій вишуканим інтер’єром і ознаками респектабельності, – зовсім інша річ, особливо після другого коньяку.

А все тому, що кожен із нас приймає тільки ті смороди, які вважає гідними своєї дружби. Одного разу я мало не влаштувався на роботу в один амбіційний офіс, який також знаходився у підвалі. Єдиний запах, який одразу збивав з ніг, – це був запах значних коштів, влитих у цю контору, тобто – запах дорогого ремонту, який поступово перетворював тісне пекло двометрової висоти на пластикову оазу. Щоправда, з-під цього коштовного запаху, як це майже завжди трапляється у підвалах, уже за мить зазміїлися більш древні мешканці, вісники тліну й нечистот.

На п’ятій хвилині розмови з директором я зрозумів, що маю тільки два виходи: або подружитися з цими, вже непомітними для інших працівників, смердотами, або ж негайно тікати. Я навіть не встиг вигадати якісь поважні причини своєї відмови, а просто накивав п’ятами, поки тамтешні смороди ще не стали моїми кращими друзяками.

По дорозі додому я звично зауважив собачого святого, який промовляв до своїх улюбленців посеред тротуару, сівши по-турецькому. Пси бігали довкола нього, лизали щоки, стрибали на плечі. Тоді я вперше не перейшов на інший бік вулиці. Навіть подумав, що наступного разу треба купити цьому всміхненому мізантропу та його пастві трохи сосисок.

На жаль, історія на цьому не закінчується. По-перше, коли я наступного разу підійшов до його імпровізованого храму під відкритим небом, ніяких сосисок у мене не було, але не в цьому річ. Собачий святий, як завжди, сидів на бордюрі. Обличчя його трохи втратило брахманський шарм, одяг не був виваляний у траві та шерсті, й щось було не так. Запах. Від нього пахнуло, як і від більшості моїх співвітчизників, якимсь секонд-хендом. Сморід полишив цього чоловіка разом із його вірними послідовниками. Побіля нього не було жодного пса, а в очах собачого святого – жодної віри, любові та надії.

Читайте новости Comments.UA в социальных сетях facebook и twitter.

Источник: Михайло Бриних

Теги:

Версия для печати
204312
Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер:

Партнеры портала

Price.ua - сервис сравнения цен в Украине
властьвласть деньги деньги стиль жизнистиль жизни hi-tech hi-tech спорт спорт мир мир общество общество здоровье здоровье звезды звезды
Архив Экспорт О проекте/Контакт Информатор

Нажмите «Нравится»,
чтобы читать «Комментарии» в Facebook!

Спасибо, я уже с вами.

   © «Комментарии:», 2016

Яндекс.Метрика Система Orphus