Олександр Шатхін: 200 мільярдів доларів: допомога, яка врятувала Україну - і тепер перевіряє її державу

І це не докір. Без допомоги партнерів Україна навряд чи змогла б одночасно утримувати армію, виплачувати пенсії та зарплати, підтримувати економіку й критичну інфраструктуру. Союзники фактично купили нам час - щоб вистояти, адаптувати економіку та наростити власну оборонну спроможність.

Але тепер цей ресурс став іспитом.

Є проста політична закономірність: чим більше ресурсів ти отримуєш від партнерів, тим вищими стають вимоги до того, як ти ними розпоряджаєшся.

Саме тому заява прем’єр-міністра Сергія Корецького про жорстку економію має значно ширший зміст, ніж пошук чергових мільярдів. Уряд заявив, що знайшов 70 млрд грн, які планує спрямувати на оборону, а під час підготовки бюджету-2027 виходитиме з принципу максимальної економії.

На перший погляд - фінанси. Насправді - політика.

Бо коли держава каже «економимо», потрібно поставити головне питання: на кому саме?

Якщо скорочуються зайва бюрократія, неефективні програми та сумнівні видатки - це одна політика. Якщо під виглядом економії уряд перекладає тягар війни на тих, хто вже платить за неї найбільшу ціну, - зовсім інша.

Саме тут для Корецького починається найскладніше.

Україна більше не може жити за логікою, коли кожному відомству потрібно щось залишити, кожній політичній групі щось пообіцяти, а дефіцит закрити зовнішніми грошима. Війна змушує визначати жорстку ієрархію пріоритетів.

Перший - виживання держави.

Другий - оборона.

Все інше має доводити свою необхідність.

Тому справжня причина заклику Корецького до економії - не любов до бюджетної дисципліни. Йдеться про усвідомлення простої речі: ресурс держави не безмежний, а війна не дозволяє фінансувати все одночасно.

Кожна гривня, витрачена неефективно, - це гривня, якої бракує там, де її ціна може бути питанням життя і смерті.

Але економія - небезпечний політичний інструмент. Вона завжди означає, що хтось втратить гроші, вплив або привілеї. Тому питання для Корецького не лише в тому, чи знайде уряд ще 70 мільярдів.

Питання в тому, чи готовий він економити на державі, а не на суспільстві.

Це принципово.

Якщо уряд почне із себе - скоротить зайву бюрократію, прибере дублювання функцій, перекриє корупційні схеми та поставить під контроль неефективні видатки - економія може стати джерелом політичної довіри.

Якщо ж рахунок за неї знову виставлять громадянам, суспільство дуже швидко поставить питання про справедливість.

Українці готові терпіти багато. Але значно гірше вони сприймають ситуацію, коли одні економлять, а інші продовжують жити за старими правилами.

Тому міжнародна допомога сьогодні - це не лише фінансова підтримка. Це дзеркало, в якому видно і силу України, і слабкість її державних інституцій.

Партнери дали нам ресурс для виживання. Але вони не можуть назавжди замінити власну економічну спроможність.

Україна має перейти від моделі «партнери дадуть - ми витратимо» до іншої: «ось що ми можемо зробити самі, ось де нам потрібна допомога і ось як ми гарантуємо ефективність кожного долара».

У цьому і полягає справжній політичний сенс жорсткої економії Корецького.

Це не про бухгалтерію. Це про спроможність держави робити непопулярний, але необхідний вибір.

Майже 200 мільярдів доларів дали Україні шанс вистояти. Тепер українська держава має довести, що здатна не лише отримувати цей шанс, а й ефективно ним скористатися.