Dmytro Levus: Прагматизм. Стрижень політики Києва до Білорусі.

Ще буквально учора світові ЗМІ, аналізуючи три місяці протестів у Білорусі дружно писали про те, що протести здуваються, а силовики режиму Лукашенка навчилися з випередженням ефективно придушувати протестувальників. Підстави для цього є. На ходу виходять кілька тисяч, на відміну від часів коли двісті тисяч паралізовували центр Мінська, а сам диктатор «мілітаризовувався-озброювався» разом з сином при їх наближенні та облітав масштабні згромадження «люблячих» його білорусів вертольотом. Тепер цього немає. Відсутність організованого опору та велелюдності надихає ОМОН, який превентивно масово пакуючи тих, хто ще виходить, ставить нові рекорди по кількості затриманих. Чергова спроба загального страйку теж не вдалася. Умовні лідери протесту самі не знають, що робити далі. Протест жевріє по районах і саме ця автономність не дає добити його... Але це усе учора. Сьогодні у лікарні помер побитий нібито «невідомими» протестувальник Роман Бондаренко, який намагався завадити зняти на «Площі Перамен» червоно-білі стрічки. Ці «невідомі» вивезли його до райвідділу міліції де йому «просто стало зле». І обурення вилилося на вулиці, люди скандують: «трибунал». Вже неважливо, чи ця подія призведе до нового спалаху протестів та його радикалізація. Тим більше, що формальний лідер протесту, екс-кандидат у президенти Тихановська закликала до «ланцюгів пам’яті», тобто до продовження кволого опозиційного руху за тим самим напрямком. Протест живе своїм життям зі своїми героями, естетикою та, головне, безкомпромісністю до влади. Довіри до Лукашенка в білорусів більше немає. Він, звісно, може правити країною. Звісно, для відданих силовиків він президент, що особливо помітним є під час його спілкування з ОМОНом. Але тверезості та розрахунку там немає. І раніше картина світу там була, м’яко кажучи, своєрідною, тепер навколо для Лукашенка самі вороги. Особливо в Україні. І ці вороги видаються настільки небезпечними, що вже і образ захисника простих людей, власна, десятиріччями відпрацьована риторика про те, що «українець та білорус брати» стає зайвою та непотрібною. Тому кордони перекриваються для всіх українців. І «народний президент» демонструє своє реальне обличчя самозакоханого диктатора, який задля власної безпеки через надумані страхи не пускає цих самих «братів-українців» на планові операції до трансплантологічних центрів, якими сам пишався, радів, що Білорусь перетворилася на центр «медичного туризму»… 

          Найімовірніше, що це все може тривати доволі довго. А є ще чинник Москви, через який суверенітет лукашенківської Білорусі стискається як шагренева шкіра. І у таких умовах нових виборів, що було б виходом, за демократичними правилами, з міжнародним спостереженням, з допуском всіх кандидатів годі чекати. Врешті-решт долати проблеми доведеться білоруському народові. Тож, позиція офіційного Києва у вигляді підтримки позицій країн-партнерів та ЄС та заклику до білоруської влади на ведення діалогу з народом, про що казав президент Зеленський кілька разів починаючи з вересня, є логічною. Це аж ніяк не втручання у внутрішні справи Білорусі, незважаючи навіть на провокації Мінська на кшталт обшуку машини українського посла. Але діалог Києва з білоруською опозицією є необхідним та можливим, з позиції захисту національних інтересів України, що чітко артикулював міністр закордонних справ Дмитро Кулеба: «ми хочемо чітко розуміти, яку політику сповідуватимуть лідери опозиції, якщо вони стануть владою… якою буде позиція цих людей стосовно російської агресії, окупації Криму, якщо вони прийдуть до влади, зокрема за нашого сприяння». Прагматичний тверезий погляд, обумовлений і тими випадками, коли до Києва, у розпал протестів приїжджали політичні діячі цієї опозиції різного рівня, що вважають Росію дружньою країною, яка має право втручатися у справи сусідів із колишнього СРСР та вирішить усі проблеми Білорусі, Крим для них є – «складним питанням», а ще вони «не знають» про війну на Донбасі.