П’ять призабутих екранізацій творів сучасних українських письменників

В Україні все частіше говорять про наміри екранізувати твори вітчизняних письменників-сучасників. Між тим, такі фільми знімають в Україні вже кілька десятків років

 Уже півроку в Україні говорять про намір перенести на екрани популярні вітчизняні твори. Чомусь прийнято вважати, що екранізація несподіваного бестселера Василя Шкляра "Залишенець. Чорний ворон" — питання вирішене. І на те, аби історико-пригодницький фільм зняв польський режисер Єжи Гофман, повинно вистачити 20 млн. грн. (приблизно $2,5 млн.), які письменник та потенційний сценарист Шкляр тепер збирає в Україні та за кордоном. Зовсім недавно молодий режисер Тарас Ткаченко, переможець Одеського кінофестивалю в номінації "Найкращий український фільм", заявив про своє бажання екранізувати сучасні драми Люко Дашвар та Марії Матіос. З іншого боку, нині на світовий екран виходять фільми, зняті за мотивами творів Сари Груен, Майкла Коннелі та Алана Глінна, які в себе на батьківщині стали бестселерами. Отже, письменники допомагають кіношникам подолати кризу ідей. Це характерно навіть для України, в якій протягом останніх двадцяти років ідеться не просто про кризу ідей, а про занепад національного кінематографу. "Коментарі" пропонують добірку найвідоміших з екранізацій українських письменників-сучасників.

 

"Кисневий голод" (1992), режисер Андрій Дончик

Опубліковані ще в розпал перебудови харківським журналом "Прапор" так звані "армійські" оповідання Юрія Андруховича привернули увагу не лише як перша прозова спроба одного з найвідоміших та найпопулярніших на той час поетів, а й завдяки актуальності тематики – армійська "дідівщина". Ровесник письменника та його великий шанувальник Андрій Дончик кладе оповідання "Зліва, де серце" та "Королівські лови" в основу фільму під загальною назвою "Кисневий голод", сценарій до якого пише в співавторстві з Андруховичем. Оповідання написані від першої особи, і в них вгадується відповідний досвід самого письменника. Головного героя фільму, роль якого виконує Тарас Денисенко, звуть рядовий Білик, він – принципово україномовний. Російську мову та, відповідно, матюки, вживає на адресу свого головного ворога – сержанта на прізвище Кошачий (Олег Масленников). Фільм виходить у обмежений прокат 1992 року, коли Андрухович вже матиме статус "живого" класика після журнальної публікації роману "Рекреації". Фільм того ж року отримає приз за операторську майстерність на МКФ у Венеції. Проте більше Андруховича ніхто екранізувати не ризикне.

 

"Партитура на могильному камені" (1995), режисер Ярослав Лупій  

Фільм за однойменним оповіданням одного з найпомітніших вітчизняних прозаїків першої половини 1990-х років Олександра Жовни та за його ж сценарієм, здається, взагалі не мав прокату. Але, як і решта фільмів, знятих за творами Жовни, він призначений швидше для камерного глядача, ніж для масового. Показовим можна вважати той факт, що письменник, згодом спробувавши себе в режисурі, а в фільмах за своїми творами виступаючи ще й як актор, не дуже переймався тим фактом, що на прем’єрі його власної стрічки "Маленьке життя" глядачі масово виходили з залу. Кіно за "Партитурою…" - камерна історія про композитора, який вкрав чужу музику, видав за свою та поплатився за це. Стрічка має зірковий акторський склад: Лесь Сердюк, Ольга Сумська, Сергій Романюк. Актори й досі вважають свою роботу саме в цьому фільмі удачею, а стрічку зараховують до шедеврів. Тієї ж думки дотримуються і кінокритики.

 

"Приятель небіжчика" (1997), режисер В’ячеслав Криштофович

Спільний україно-французький проект досі лишається найвідомішим вітчизняним фільмом нової доби: його можна зустріти в телепрограмі щонайменше раз на місяць. Екранізація однойменного роману Андрія Куркова, маловідомого в ті часи широкому читачу в Україні і практично не відомому ще за кордоном, вийшла на диво адекватною. Сюжет майже не зазнав змін: безробітний інтелігент Анатолій (Олександр Лазарєв-молодший) після розлучення від безвиході вирішив замовити кілеру свою смерть. Та відчувши смак до життя, знаходить іншого кілера, аби той убив найманця "номер один". Легка стилізація під нуар, зрозумілий сюжет та пострадянська екзотика Києва середини 1990-х зробили свою справу: стрічка зібрала низку престижних міжнародних нагород, в тому числі – за найкращий сценарій для Андрія Куркова.


"Діви ночі" (2008), режисер Олег Фіалко

Один із дуже небагатьох випадків, коли письменник не писав сценарій, а продав права на екранізацію свого твору. Книжку "Діви ночі", одну з резонансних українських публікацій початку 1990-х, написав Юрій Винничук. Над проектом телефільму за романом, який витримав в Україні кілька видань у часи, коли видавати книжки раптом перестали, працювали потужні уми на чолі з Олександром Роднянським. Фільму чекали з нетерпінням численні шанувальники Винничука. Сам письменник залишився задоволений результатом – принаймні, так він говорив у інтерв’ю. Проте насправді стрічка "Діви ночі" розчарувала. У книжці – реалії Львова кінця 1970-х, підпільні борделі, журналістські розслідування з ризиком для життя та українська мова. У фільмі – космополітична кримінальна драма з російським зірками Павлом Майковим та Оленою Сафоновою, а дія зі Львова 1970-х перенесена в пересічний мегаполіс початку нового тисячоліття. В якому ані підпільними борделями, ані алкоголізмом журналіста, який чомусь повернувся з-за кордону на похмуру батьківщину і хоче тут пекти сенсації, котрі не є сенсаціями, нікого насправді не здивуєш.

 

"Ґудзик" (2008), режисер Володимир Тихий

Однойменний роман Ірен Роздобудько переміг на конкурсі "Коронація слова" у 2007-му. Письменниця вже започаткувала моду на літературу для жінок, яка кидає своєрідний виклик "дамському" чтиву. "Ґудзиком" заповнювали свої вечори не лише пані з вищою освітою, а й жінки, далекі від актуального культурного контексту – державні службовці або працівниці сфери обслуговування. Проте фільм, який у оригіналі називається "Пуговица", сприймається так само, якби класичну "Пісню про рушник" переспівали буквально як "Песню о полотенце". У романі – історія про успішного, але нещасного письменника, який через двадцять років зустрічає ту єдину, в яку закохався під час осіннього відпочинку в Карпатах. Роки чомусь не змінили його кохану, але потім стає відомо – це донька коханої жінки. У книзі хепі-енду нема, фінал досить радикальний як для типово жіночої драми. Виправивши недоліки роману, фільм вийшов типовою мелодрамою з передбачуваним фіналом. Письменниця, яка готувала свій текст до екранізації, наголошувала: фільм варто сприймати окремо від книги. І мала рацію, адже "Ґудзик" отримав на фестивалі в Чорногорії приз саме за найкращий сценарій.

Фото: PHL

Источник: Андрій Кокотюха
Если вы нашли ошибку, пожалуйста, выделите фрагмент текста и нажмите Ctrl+Enter.
Поделиться