Павутиння невеликого міста

Батьків і батьківський дім треба провідувати регулярно. З цією істиною навряд чи хтось буде сперечатися. Але як це робити, коли робоче місце в тебе знаходиться і належним чином обладнане у Києві, Харкові, Львові чи Донецьку, а батьки живуть у районному центрі, або, що ще екстремальніше, в селі? І відірватися від робочого місця на кілька днів сучасна людина не може собі дозволити…

Проблем немає, скажете ви. Новий невибагливий комп’ютер коштує тепер $ 300, і якщо його збирають умілі руки, за своїми показниками він нічим не буде відрізнятися від того, який коштує $ 600. Єдина різниця, кажуть фахівці – в шестисотбаксовий можна закачати більше іграшок.

Проте в мене стійка відраза до комп’ютерних ігор. Переконаний, що в цьому я не самотній. А ось комп’ютер, не обплутаний павутинням Інтернету, нині втрачає своє функціональне призначення рівно на половину. Переважній більшості користувачів Інтернет потрібен для роботи, але навіть якщо хтось і лазить по порносайтах – теж діло. Головне – Інтернет став такою ж самою необхідністю для власника комп’ютера, як сковорідка – для домогосподарки.

Мені довелося на собі перевірити, наскільки проблематичним є підключення до мережі Інтернет у районному центрі. Такому, наприклад, як мій рідний Ніжин.

Почалося все з того, що ваш автор, користувач Інтернет-карток, зробив прикре відкриття: за межами Києва таких карток немає. Пояснювалося це дуже просто: у провайдера є стаціонарний міський номер, який сполучається з міським номером телефону користувача. Вводите пароль та логін з картки, виконуєте нескладні процедури підключення – і все, ви в Інтернеті. Чому б не користуватися виділеною лінією, однією з тих, котрі широко рекламуються? По-перше, мені це фінансово невигідно, бо я не сиджу в мережі 12 годин поспіль. А по-друге, я ситий історіями про те, як у знайомих, котрі поставили собі "виділенку", регулярно "падає" Інтернет і вони годинами видзвонюють провайдерів, аби дізнатися, що сталося, і залагодити справу. Тому таким, як я, заходити в мережу через картку простіше.

У згаданому мною Ніжині, а також, переконаний, у інших невеликих містах картки не канають. Бо доведеться входити в Інтернет, користуючись міжміським зв’язком, отримуючи потім астрономічні рахунки за переговори. Через те там існують лише два варіанти. Перший — підключатися через "Укртелеком" на програму, яка дає посекундну тарифікацію. Тобто, посидівши в Інтернеті 60 хвилин, ви сплачуєте 3.60 грн. Інший варіант – безлімітний Інтернет через ту ж таки виділену лінію. За це вам доведеться сплачувати від 60 грн. на місяць плюс 12 грн. за оренду модему. Той модем, який у вашому комп’ютері, тут не годиться. Мені пояснили – потрібен спеціальний, і я так собі розумію – це щось на зразок декодера, який ставить "Воля-кабель", або – кулера, який гріє чи холодить воду в офісах.

Здавалося б, посекундна тарифікація і 3.60 на годину – це цілком придатний метод і прийнятна сума. Не поспішайте: мене відразу попередили, що трафік буде дуже повільним. Коли мені вдалося підключитися, я зрозумів усю глибинну суть поняття "дуже": сам Інтернет завантажується хвилин 5-10, найпростіший сайт – хвилин 15, так само довго відкривається потрібний лінк. Користувачам Інтернету потрібно заходити більше, ніж на один сайт. Отже, процедура, котра займає в Києві чи іншому великому місті менше 5 хвилин, у райцентрі типу Ніжина забирає до півгодини. Звичайний лист із вкладеним файлом відправляється хвилин 10-20. А лічильник рахує…

Гаразд, скажете ви, підключайся до виділеної лінії. Але й тут засідка: я буваю в батьків кілька разів на місяць, і викладати до 100 грн. за задоволення на кілька годин зайти в Інтернет – неприпустиме транжирство. Звичайно, я можу користуватися Інтернетом у комп’ютерному клубі – там всі машини підключені до безлімітного пакету. Та, по-перше, для того, аби на кілька хвилин зайти в Інтернет за якоюсь довідкою, треба виходити з хати, йти в клуб, платити там 3 грн. за годину, витрачати лише 10-20 хвилин, повертатися, а за півгодини знову бігти в клуб із троячкою в кулаці, бо мені знову приспічило зазирнути в мережу. По-друге, в таких клубах переважно граються в комп’ютерні іграшки, а отже атмосфера не зовсім робоча і машини здебільшого зайняті винищувачами гоблінів. Отже, як би я не крутився, а в українському райцентрі сучасна людина витрачатиме на Інтернет мінімум у два рази більше, ніж у великому місті. Про перспективи поширення Інтернету в українському селі я взагалі мовчу, аби не розплакатися: справедливості нема, скільки не борися і не влаштовуй перевибори.

Це ми ще не врахували бажання людей читати Інтернет-видання і коментувати публікації. А потім різні розумні люди з високих трибун починають говорити про недостатню поінформованість населення України за межами Окружної дороги…