Три різновиди українського письменника

Дивно, але українська громада ще сприймає письменника якщо не за інженера людських душ, то принаймні за людину, яка знає трошки більше за пересічну людину. Проте самі письменники в свідомості громадян діляться на три категорії.

Першій не довіряють, бо вони – народні депутати України. Наскільки двадцять років тому на літераторів, котрі створили Народний Рух України за перебудову, молилися, настільки їх сьогодні піддають анафемі. Письменник у підрадянські та пострадянські часи якось непомітно перестав виконувати функції, невластиві йому. А саме – бути трибуном та виразником якоїсь офіційної думки.

Ось вам приклади. Юрій Рогоза, автор нейтрального "Буржуя", став буржуєм, лабаючи опус за опусом про свою кумирку – Юлію Тимошенко. За чутками, сама героїня його романів обрала його серед багатьох претендентів на придворного літератора, бо їй сподобався серіал про Буржуя, автором якого був Юрій Маркович.

Поет і сценарист Іван Драч, відбувши в парламенті кілька каденцій, сьогодні про це дуже шкодує, про що не раз заявляв публічно. Але від цього каяття та самобичування краще писати він не став. Так само, яке і гірше – його просто перестали сприймати як письменника, запитуючи не про творче кредо, а про політичну ситуацію в країні.

Його лаври може поділити Володимир Яворівський. Зайнявши активну громадянську позицію, він перестав бути письменником. На книжкових ярмарках його почали бачити хіба в складі офіційної делегації, та аж ніяк не на стенді, де викладені його книжки. Зрозумілий крик душі письменника: його найновіша книжка називається "Що ж ми за народ такий". І правда…

Друга категорія письменників – такі самі громадяни, але без депутатського статусу. При бажанні вони можуть розповісти вам про що завгодно, полаявши письменників із мандатами, і при нагоді не забувши ввернути: от би їх туди замість тих, хто є. Тобто, це письменники, які не при владі, але хочуть у неї. Свого часу вони не встигли сісти на парламентський поїзд і тепер наздоганяють його, полемізуючи з тими, хто годується з державної годівниці. Але їх читачі готові сприймати трошки гірше, ніж письменників при владі. Бо все ж таки ці аутсайдери не можуть вирішити нічого, а Яворівський щось-таки може – не як літератор, а як член певної партії.

Нарешті, лишається третя, найбільш численна категорія українських письменників. Їх усе більше, вони в опозиції до будь-якої влади і саме вони працюють на виставках, ярмарках, влаштовують автограф-сесії в книгарнях тощо. До них так само підходять з запитаннями про політичну ситуацію. Але вони принципово відмовляються говорити про політику. Прикро, парадоксально, але аполітичних письменників в Україні чимдалі, тим більше перестають сприймати. Ось вам роки пропаганди. Письменник, який у сучасних умовах хоче, попри все, залишатися просто автором текстів, має меншу читацьку аудиторію. Для чого, коли особисте знайомство з ним уже нічого ні для кого не вирішить?

Але в цих літераторів є одна суттєва перевага: у них дуже люблять брати автографи. Бо вони постійно серед людей, а не серед політиків, постійно готові та відкриті до спілкування і взагалі – хороші люди. Правда, користі від них, як від козла молока. Але ж знайомство з письменником і автограф на його книзі не конче мусить потім допомогти людині провести гарячу воду чи поставити нові пластикові вікна за державний рахунок! Нормальний письменник – це те ж саме, що музикант. Він для розваг, а не для користі чи політичних шаленостей. А від розваг найбільша користі, якщо це хороші розваги.

І якщо ми це зрозуміємо, Яворівський і Драч перестануть бути письменниками в масовій свідомості остаточно.