Ісус знову винний

Громадська думка шанує найбезглуздіші рейтинги та хіт-паради. Від цієї надмірної довіри вона настільки розслабляється, що й взагалі перестає бути думкою, а натомість перебирає на себе роль папуги, щоб окрилено поширювати світом концентровані дурниці.

Найчастіше спалахи творення ідіотичних ієрархій трапляються, звісно ж, у царині політики, де кожен відсоток може розквітнути звеличенням, останнім шансом чи добротною дулею. Щоправда, політичні хіт-паради – найменш шкідливі для думки-ті ж самі папуги. Адже всі вони – куплені, недбалі й наближені до правди – перетворюються на щурячий послід одразу після того, як громадська думка згадає, що у неї ще ж є ноги, котрими можна сходить на вибори, і руки, якими можна творити волевиявлення. Інша річ, що в громадської думки є також і важка задниця, яку не завжди вдається підняти з диванів-фотелів навіть на 60 відсотків.

На відміну від важливих для суспільства рейтингів, у медіа-просторі паразитують і менш потрібні намагання підрахувати й виструнчити ті чи інші цінності, події чи факти. Найбанальніший різновид таких потуг – музичні хіт-паради та інші плоди шоу-бізнесу. Громадська думка вірить у все, що їй хочуть продати, тож у цьому випадку теж схвально дзьобає звабливі пропозиції. Шкоди від цього небагато – хіба що дрібні матеріальні втрати й засмічення чакри, що відповідає за чуття прекрасного.

Але є ще одна категорія рейтингів – це різноманітні переліки усього найкращого (або ж найгіршого) що наплодило людство. Такі хіт-паради – істинні улюбленці громадської думки, бо вони не потребують від неї нічого: ані купівельної, ані громадянської активності. Вони просто падають на неї авторитетними констатаціями, розжованими підсумками. Вони претендують на узагальнення цивілізаційного досвіду, на вичерпність вердиктів, що над ними жевріло чимало інтелектів та сигарет. Найвидатніша книжка ХХ століття – це “Улісс”, найкращий гол забив Марадона, а радіо – найважливіший винахід. Такого безапеляційного добра від різних поважних інстанцій ніколи не бракувало. Відтак щоразу я дивуюсь, коли черговий хіт-парад марнославства стає – бодай на кілька днів – чудовим комбікормом для масового споживання.

Днями, наприклад, ЗМІ наввипередки верещали про те, що один американський часопис визначив 15 найжорстокіших та найкривавіших стрічок в історії кіно. З огляду на те, що звинувачення багатьох режисерів у “пропаганді жорстокості та насильства” – улюблене щебетання громадської думки, цей демонічний перелік ніби й створений для того, щоб розповсюдити його поміж педагогів та батьків.

Загальновідомо, що боротьба американців проти абсолютного зла – це такий національний вид спорту, започаткований задовго до спалення платівок групи “Бітлз”. Його визначальна риса – це демонстративна безголовість з вірусними ознаками. Звісно, у хіт-параді кіношної жорстокості є кілька гідних представників – блювотний фарш (“Hostel”) або ж перша частина про мистецтво пиляти кінцівки (“Saw”) могли б прикрасити будь-який перелік нечистот. Якби підшукати їм гідних компаньйонів (а для цього достатньо було б ознайомитись з класикою категорії “Б” – від істинного майстра трешу Даріо Ардженто до безпорадних епігонів Джорджа Ромеро), мало хто б і зацікавився таким топом. Відтак поруч з продукцією кіношних м’ясокомбінатів чомусь вигулькнули постмодерні “Скажені пси” Тарантіно, один з найкращих фільмів Девіда Фінчера “Сім”, ба навіть дивовижний Ентоні Хопкінс у “Мовчанні ягнят”. Але вершиною брутальності, безперечно, є залучення до цього рейтингу (дев’яте місце) стрічки Мела Гібона “Страсті Христові”.

Якщо існує у світлому царстві рейтингів довершений ідіотизм, то це він і є. Із серйозною мордою тішитися науковим експериментом, що полягає у змішуванні лайна і повидла, – неабиякий інтелектуальний вінтаж для розріджених мізків.

Проблема, звісно ж, не в тому, що громадська думка заковтує рейтинги невігластва. Гірше, що наслідком такого отруєння найчастіше стає невміння розрізняти елементарні речі, а відтак – прагнення ототожнювати полярні поняття, зливати в один казан сміх і гріх, кров і любов, а також добро, бабло і зло.

Можна було б взагалі не сприймати такого штибу “дослідження”. Проте практика свідчить, що саме апофеоз глупоти має найбільше шансів, щоб перетворитися на циркуляр для якого-небудь міністерства освіти або культури й туризму, й потім впливати вже безпосередньо на громадян, які стабільно потерпають від моральних та психічних розладів внаслідок “пропаганди жорстокості та насильства”. І якщо вже такі рейтинги почнуть на щось впливати, мені страшно навіть уявити, якою тупорилою духовністю це закінчиться.

Михайло Бриних.