Навіщо рубати “фанері” крила?

Символічне зло в сучасній музиці вже багато років втілюють поняття “пірати” та “фанера”. З порушенням авторських прав борються за допомогою бульдозерів, а розбещених співаків лякають, наче їжаків, голими погрозами.

Обидва різновиди такої боротьби – лише ілюзія протидії. Але якщо проти піратів час од часу виступають регулярні війська рекордингових компаній, то проти використання на концертах фонограм бунтувати ніби й нема кому, крім завжди вдячної публіки. Власне, саме ця беззастережна і недоосвічена вдячність свого часу уможливила розкішний політ “фанери” над гніздом вокального мистецтва. Халтура вгризлася в концертний простір не як шкідливий вірус, а як норма, як специфікація естрадного жанру, зумовлена “багатьма технічними моментами”.

Втім, з часом люди навчилися ставитися вибагливіше до своїх споживацьких прав, а відтак артистам доводиться дедалі частіше наголошувати на “справжності” свого товару й полум’яно критикувати колег-дурисвітів. Масштаби використання фанери від цього не зменшуються – змінюється лише її статус. Хоч скільки б гатили себе капцем у груди чесні попсовики, вигнання демона фонограми зі сцени – процедура набагато складніша, ніж звичайний сеанс екзорцизму. По-перше, якби великі “збірні” концерти, де беруть участь десятки “зірок” (кожна – з двома-трьома піснями), відбувалися лише наживо, шоу перетворилося б на безкінечну метушню техніків та працівників сцени, марудне совання апаратури й матюкливі діалогами між виконавцями та звукорежисерами. А позаяк відповідного формату концерти влаштовують не так для публіки, як для зйомки телеверсій, то й правила диктує не гордий власник квитка, а спонсор майбутнього показу, якого в останню чергу цікавить який там звук – аби він був. До того ж, працівники ТБ чудово розуміють: якщо багатьом “зіркам” увімкнути мікрофони – це шлях до марнотратства і катастрофи. Запис такого концерту перетворився б на теракт, глядачі – на заручників. Тож безкомпромісна боротьба з фонограмами, про яку наївно балакають і поп-артисти, і їхні прихильники – це насамперед оголошення війни телебаченню. Себто, чергове повстання бджіл проти меду. По-друге, шоу-бізнес не торгує музикою – він переймається розпродажем створених образів. Тотальна штучність – це їхня сутність, а не потаємний недолік. Гарантувати якість такого продукту може тільки фонограма. Сфабрикована зірка й не повинна вироджувати “живий звук”. Ба навіть не може цього зробити, бо йдеться про лабораторне досягнення, результат виснажливих цифрових операцій на скромних голосових даних і відсутності слуху.

Насправді гріховність “фанери” у наш час перебільшують за інерцією, – їй просто не пощастило. Зрештою, вона позбавлена надмірних мистецьких претензій, хоч і має величезний ареал та орди вдячних фанатів.

Але час од часу хтось пригадує, що є такий символ музичного зла, з яким треба нещадно боротися. Наприклад, уже більш як півроку московські чиновники-меломани намагаються хоч якось приборкати фанерних виконавців. Нещодавно вони ніби вже підготували рішення про те, що святість ГОСТу має поширюватися і на усіх попсовиків, яким випадає нагода співати за бюджетні кошти.

Звісно, можна наплодити чимало законів проти використання фонограм, хоча їхня ефективність – більш ніж сумнівна. Хоча б тому, що з кожним роком дедалі важче розрізняти “злоякісну” та “доброякісну” фанеру. Якщо ж вдаватися до абсолютних визначень (бо ж які компроміси можуть бути в боротьбі зі злом?), то затятими фанерниками доведеться визнати не лише окремих виконавців, але й цілі напрямки сучасної музики, де “живе виконання” не передбачається концепцією. Натомість справжнім вокальним калікам за будь-яких обставин нічого не загрожуватиме. Хіба що хтось надумає заборонити телебачення.