Історія окличного знаку

Повертався вночі з гостей. У таких випадках радянські класики, автори шкільних хрестоматій, могли б написати: був чудовий літній вечір, й глибоку тишу порушувало хіба що легке коливання вітру. А втім, класики добре знали природу цього легкого коливання. І що іноді вітер до нього не має ніякого стосунку.

Спальний район, в якому я опинився, недаремно називався спальним. На відміну від багатьох інших районів, тут і справді вночі всі спали. Ну, майже всі.

Біля одного з будинків, під під’їздом, як написали б згадувані радянські класики, вирувало життя. Здалеку важко було розібрати, що до чого, але картина вимальовувалась загрозлива. Особливо для такої теплої літньої ночі й легкого коливання.

Там були троє підлітків і одна літня жінка. Один з хлопців стояв навкарачки. Ще один стовбичив поруч і упівголоса осипав першого матюками. Над ними, на сходах, удвічі голосніше лаялася літня жінка, яку стримував останній учасник мізансцени.

З кожним кроком я краще чув репліки, й неприємне передчуття тільки посилювалося. “Тобі, придурку, нада руки повидьоргувать!”, – шаленів номер другий. Номер перший тим часом і далі рачкував на асфальті, й в’яло огризався. “Щас міліцію визову!”, – репетувала жінка (мабуть, консьєржка), не зважаючи на запевнення номера третього, що “все нормально”.

Про те, що не все нормально, свідчив ліхтар біля під’їзду, який навіть здаля дозволив мені помітити, що асфальт під номером першим відсвічує густим червоним кольором. Я не міг бачити його обличчя, але в таких випадках фантазія сама домальовує необхідні деталі.

Але що ближче я підходив, то більше помічав дивних нюансів, які погано узгоджувалися з уже сформованою у свідомості картиною.

По-перше, у правій руці номера другого було цинкове відро, від якого також відсвічувало густим червоним кольором. Та й номер перший з близької відстані зовсім не нагадував жертву. Його незвична поза мала набагато простіше пояснення: він возив малярною щіткою по асфальту, виводячи здоровенні літери червоною фарбою. Звісно, жінка на сходах мала свої причини вважати це нічне малювання хуліганством, і саме про них йшлося в дискусії з номером третім.

“Оля я тебя люблю”. Коли я підійшов, напис був майже завершений. В мистецькому сенсі він не був ідеальний, і саме це викликало обурення номера другого. Розтягнувши літери та інтервали між ними на початку, виконавець напису зіпсував останнє слово рахітичною каліграфією, – інакше б воно просто не помістилося.

Вони вже збиралися йти, ба навіть консьєржка зникла за дверима, і в мене виникла нова тривога. В написі бракувало двох розділових знаків: коми після імені Оля й, що набагато важливіше, знаку оклику наприкінці. Без них, на моє переконання, вся чуттєвість напису розвалювалася. З усіх трьох на Ромео був схожий той, що з відром (адже він найбільше обурювався і нервував), тож я пояснив йому недоліки послання й погодився на роль художнього керівника.

З комою проблем не було, а от зі знаком оклику виникла патова ситуація. Втулити його після зіжмаканого “тебе” було неможливо. Залишити фразу без нього – ще гірший варіант. Тож вирішили перенести знак оклику на середину нового рядка. З першої спроби вийшов якийсь кривий і малозрозумілий патик, який міг нагадувати що завгодно, але не знак оклику.

Номер перший заслужено проковтнув порцію нових матюків, і за кілька хвилин сотворив не просто знак оклику, а якесь неймовірне значище окличища. І було в ньому стільки фарби та емоцій, скільки я не бачив навіть під вікнами пологового будинку.

Минуло кілька місяців, і я знову проходив біля того під’їзду – класики б неодмінно додали, що була чудова й безвітряна погода. Від любовного зізнання майже нічого не залишилося. Нічого, крім здоровенного окличного знаку.

Він, щоправда, теж істотно зблід і вичовгався, але це вже був наслідок нерукотворних процесів. Я ще тоді подумав, що у місцевого двірника були якісь свої порахунки саме з Олею та її шанувальниками.

Ще за якийсь час я знову опинився біля того будинку: кудись поспішав, і вже пробіг той під’їзд, як раптом зупинився. Краєм ока я все ж таки перечепився об “свій” знак оклику, й свідомість мимовільно відрапортувала про якісь дивні зміни. Колір. Чомусь він був зелений. І я вже не зміг поспішати далі, а повернувся до під’їзду. Без жодних сумнівів, це був той таки знак оклику, – дбайливо “реставрований” й наведений ядучою зеленою фарбою. Більше того, над ним знову з’явився напис, тільки зовсім інший, значно лаконічніший, хоч і не менш пристрасний.

Цей напис навіть більше пасував до “мого” знаку оклику, ніж попередній, – і в ньому було значно більше вистражданості й почуття. Та й з каліграфією все було гаразд. Власне, той напис складався всього лише з двох слів: “Туалета нет!”.