Монополія на українськість

У передвиборчій боротьбі майданні політики – Віктор Ющенко та Юлія Тимошенко – поводять себе так, наче мають монополію на українськість. Для чинного президента звинувачення в неукраїнськості на адресу опонентів взагалі стали нормою. Тенденція, коли чинні керівники держави відмовляють комусь у праві бути українцем є надто небезпечною для самого існування держави.

Виступаючи з передвиборчою програмою президент і кандидат в президенти Віктор Ющенко в чергове звинуватив прем’єр-міністра в неукраїнськості. Перед цим президент застерігав, що до влади в Україні прагнуть неукраїнські сили.

Варто зауважити, що і його затята опонентка та колега по Майдану також припускається подібних висловлювань. Якось Юлія Тимошенко у припадку контрпропаганидстської люті заявила, що справжні українці не стануть дивитися “Інтер” . Мабуть, після зміни керівництва каналу Вона мала би уточнити – чи тепер переглядання цього телеканалу відповідає ознакам справжнього українця.

Проте до Віктора Ющенка їй на цьому напрямі ще далеко. Він з такою легкістю і періодичністю висуває звинувачення в неукраїнськості, ніби в нього в кишені лежить патент українця № 1. Його впевненість межує при цьому із впевненістю Людовіка XIV, який казав “держава – це я”.

Президент обзиває мера Полтави "малоросом" за відмову встановити пам’ятник Іванові Мазепі . Хоча в епоху Мазепи в це слово жодного негативного змісту не вкладали. Але, якщо й малорос, то й що з того? Президент мав би бути гарантом прав та свобод і для тих громадян, кого він обзиває "малоросійськими хуторянами" (зрештою, багато хто вважає хуторянином самого Віктора Андрійовича). Адже, коли він йшов у президенти, то проголошував: “Вірю в кожного з Вас!”. Тепер, виявляється, малоросів справді в другий чи третій сорт записали.

Так, "еталонним українцям" подекуди образливо, що менш свідомі співвітчизники їх не цінують. Проте кому, як не їм, розуміти строкатість українськості. Українці різні, і герої в них надто різні. Скажімо, героями України є Роман Шухевич і Юхим Звягільський. Цікаво навіть: як би ці люди почували себе в компанії один одного?.. Проте, не треба близько знати їх, аби сказати, що це дуже-дуже різні герої.

Свого часу помаранчева революція призвела до надлому української єдності. Судячи з "овацій", які влаштували Віктору Ющенку на відкритті нового стадіону в Донецьку, йому не забули тих образ. За роки президентства він не зміг, не зумів достукатися до значної частини України.

Для державника і патріота, яким безперечно має бути президент держави, дуже нерозумно і недалекоглядно записувати лідера однієї чи кількох провідних політичних сил в неукраїнці. Адже у певний момент і прихильники певного політика можуть подумати, що вони так само не українці. Натомість їх одразу почнуть переконувати, що вони, приміром, справжні росіяни і там, де вони живуть – це справжні російські землі. Дивно, що люди, які намагаються видати себе найбільшими борцями за національну єдність і територіальну цілісність, водночас роблять все для того, щоб переконати частину своїх співвітчизників у тому, що інша частина співвітчизників – не справжні українці.

Прем’єрові також не варто казати про неукраїнськість, про ворожість Україні одного з найпопулярніших у державі каналів. Цими словами Тимошенко, враховуючи її великі шанси на перемогу на виборах, не варто легковажити, списувати їх на прості емоції.

Навряд чи вже вдасться перевиховати Віктора Ющенка, але наступному президентові

необхідно утриматися від того, аби навішувати ярлики щодо справжності та несправжності українців.

Автора цих рядків дуже смішить, коли якісь надто вже національносвідомі громадсько-політичні діячі характеризують якісь явища, своїх опонентів тощо як неукраїнські чи недостатньо українські. Таким, зазвичай, пропоную відкрити патентне бюро і видавати патенти на українськість або посвідчення еталонного українця.

З розумінням ставлюся до того, що лідер партії “Свобода” Олег Тягнибок промовляє так, ніби в нього є монополія на українськість. Проте політики, які претендують на загальнонаціональне лідерство, повинні уникати таких висловлювань. Бо врешті-решт, зазвичай, це має зворотній ефект.

Мій друг і колега Олексій Просєкін – уродженець Іркутська, який давно живе і працює в Україні (свого часу навіть брав участь у студентській Революції на граніті), написав якось чудове есе про професійних українців. Саме тому, що ця людина і боролася за Україну, і бачить її зі сторони, дозволю собі навести його слова:

Профессиональный украинец это не диалог, а монолог, профессиональный украинец это ряд вопросов, которые содержат в себе и ответы.

А главный праздник профессионального украинца конечно выборы… каждый знает, что вся тяжесть предвыборной работы ложится именно на плечи профессионального украинца, а не на прирожденных бюрократов прихлебателей, ворующих партийные деньги, или привлеченных студентов. А теперь он, невзирая на непогоду, говорит на улице людям правду… и самое правильное, что следовало бы сделать начальнику штаба, — это увести профессионального украинца с улицы. Ведь многие люди, даже если бы и хотели проголосовать за эту самую партию, ознакомившись поближе с ее представителями, меняют свое мнение на противопололожное. Ведь украинская идея – это сгусток духа, нисходящий к сожалению пока лишь на избранных.