Ігор Гуськов: Чого прагне Росія у війні з Україною?

Яку мету переслідує Росія щодо України, висунувши свій ультиматум США-НАТО та стрімко нарощуючи військову присутність біля наших кордонів? У чому саме полягає її стратегічний задум? Відповідь на це питання має ключове значення, адже дозволяє заздалегідь (за умови політичної волі у керівництва країни) відпрацювати найбільш ефективну власну стратегію протидії ворогу.  

У своїх коментарях для ЗМІ українські високопосадовці доволі часто вдаються до хибного спрощення стратегічного задуму окупанта. Показовим прикладом є заява Міністра оборони України Олексія Резнікова про те, що: «головна мета  Кремля – це влаштувати хаос в українських містах та спробувати змінити політичну владу в нашій країні». Подібне тлумачення жодним чином не наближує до правильного усвідомлення цілей Кремля, бо являє собою суміш, де раціональне зерно безпекової загрози штучно поєднано з ірраціональним страхом очільника оборонного відомства як політика.

Дестабілізація українського суспільства є лише тактичним засобом досягнення стратегічної мети, а не самоціллю. І це – перманентний стан, в якому Україна перебуває з часів перемоги Революції Гідності. Згадаємо терористичну хвилю, яка була організована російськими спецслужбами у 2014-2015 роках. Пригадаємо чисельні  провокації Кремля 2016-2018 років на міжетнічному підґрунті у Львові, Одесі, на Волині та Закарпатті, які мали дестабілізувати міждержавні відносини України, Польщі, Румунінії та Угорщини. Не оминемо і чисельні кібератаки у грудні 2015 та лютому 2016 (BlackEnergy), а також у червні 2017 (NotPetya), які поставили під загрозу життя усіх українців: об`єктами атак були  не тільки органи державної влади, але і сотні промислових, енергетичних об`єктів, включаючи Чорнобильську АЕС. На кінець, згадаймо російську дезінформаційну лавину, яка з перших днів агресії накрила як Україну, так і країни Заходу, штучно демонізуючи та несправедливо паплюжачи політичне керівництво нашої держави, українські спецслужби та правоохоронні органи, бійців добровольчих батальйонів, тощо. І все це – на фоні триваючої збройної агресії, яка у найзапекліших боях 2014-2015 щоденно забирала життя десятків українських захисників. 

Сьогодні менш за все Путін воліє зміни правлячого режиму в Україні, це не є стратегічною метою Кремля. Звичайно, в Україні і досі діють політичні сили - лобісти інтересів Москви, так само, як існує прошарок латентних прихильників «русского мира» (зараз за допомогою Кремля відбувається переформатування центру тяжіння цих сил в Україні, про що повідомили нещодавно представники спецслужб Великобританії, озвучивши прізвище Є.Мураєва). Однак, їх чисельного потенціалу явно не достатньо для реалізації «рожевої мрії» окупантів - зміни в нашій країні політичної влади на проросійську, навіть за допомогою російських багнетів. Влада колаборантів не простягатиметься далі периметру російської охорони, її легітимність ніколи не визнає а ні український народ, а ні країни Заходу. Більш того, у разі військового вторгнення Росія сама підпише представникам власної 5-ї колони в Україні смертний вирок, адже в умовах війни саме так має каратися державна зрада. І Кремль це добре усвідомлює. Навпаки, Москва зацікавлена у збережені в Києві діючої влади, чиї окремі представники мають надто тісні зв`язки з Росією, та яка в умовах військового вторгнення повинна буде забезпечити легітимність капітуляції України в очах Заходу. 

Стратегічною метою ворога не є довгострокова окупація України або якоїсь її частини. Можливе тримчасове захоплення теритоії під час військового вторгнення - лише інструмент тиску на українську владу, аби примусити її якомога швидше виконати ключові вимоги агресора. Москва добре розуміє, що на заваді цим планам – одна з кращих армій у Європі, зростаюча підтримка наших партнерів та мільйони українських патріотів, яких саме Кремль «виховав» за вісім років своєї агресії. Втрати Росії будуть у десятки разів більшими, ніж в її чеченських компаніях, а потік ешелонів з «Груз-200» до Пскову, Рязані, Самари та Уляновська, який наростатиме щодня, стане детонатором для внутрішньо-російського вибуху та початком кінця панування В.Путіна у Кремлі.

Так само не є російською стратегічною метою анексія нових українських територій. Москва і досі не в змозі «переварити» окупований нею Крим, а стагнуючі території т.зв. «Л-ДНР» давно перетворилися на «чорну фінансову діру» Росії, яка щороку витягує мільярди рублів з держбюджету. Насильницьке включення до складу РФ навіть Донецька та Луганська, не кажучи про Харків або Одесу, в умовах повномасштабної війни з Україною та запровадження Заходом нових безпрецедентних санкцій зламає економічний хребет Москви. Заяви російських політиків про приєднання українських земель не більш, ніж «страшилки» для української влади та спекуляції маргінальних політичних сил, на кшалт КПРФ, які у такий спосіб час від часу намагаються поповнити власні ряди колаборантами з ОРДЛО з російськими паспортами. 

Так у чому саме полягає стратегічна мета Кремля? Вона залишається незмінною протягом усіх 8 років російсько-української війни, це – федералізація України. Саме федералізація одразу вирішить усі «забаганки» Кремля: остаточно позбавить нашу країну перспективи на вступ до ЄС і НАТО, відновить політичний та економічний вплив Москви на Київ, а головне – змусить Захід сприймати Україну як периферію російської імперії та джерело загрози для європейської стабільності. 

Загроза відкритого військового вторгнення – лише інструмент для досягнення Москвою стратегічної мети. 

Одночасно, це і визнання Росією своєї поразки домогтися федералізації України із застосуванням іншого інструментарію. Про це свідчить ретроспективний аналіз невдач російських спецслужб. 

У 2014-2015 Кремль вже намагався реалізувати власні цілі за рахунок утворення псевдореспублік в Харкові, Запоріжжі, Миколаєві, Одесі, на Закарпатті та в інших регіонах, де лунали одні й ті ж вимоги: «власть должна услышать голос русскоговорящей Украины и приять наши условия: предоставить регионам особый статус, русскому языку – статус государственного, а также провести референдум о федерализации Украины». Не зумівши примусити центральну владу в Києві прийняти вимоги сепаратистів, Росія вдалася до «таємного» військового вторгнення, аби утримати під своїм контролем бодай частину Донецької і Луганської областей. 

У 2015 році ФСБ РФ змінила тактику, намагаючись проштовхнути через підконтрольні проросійськи сили в Україні відразу декілька проектів «прихованої федералізації» - «Слобожанщина» (Харківський регіон), «Громадська рада Дніпропетровщини», «Одеса за порто-франко», «Соціальне Запоріжжя», «Бесарабська республіка Буджак», «Наш край» (Закарпаття) та інш. Спекулюючи на соціально-економічних проблемах регіонів, ініціатори у першу чергу домагалися політичної автономії під гаслом надання особливого статусу, який передбачав, зокрема, перехід на договірні відносини між центром та кожним регіоном, погодження на місцевих рівнях рішення центральної влади про проведення мобілізації в умовах військової загрози, виборності очільників регіональних органів силового блоку, тощо. Фактично, мова йшла про утворення на теренах нашої держави конфедерації, це навіть більше, ніж просив Путін.

Одночасно, під прикриттям програми децентралізації, яка реалізовувалася Урядом України, російські спецслужби активізували процес утворення «псевдотериторіальних громад», який у 2016-2018 роках охопив усю нашу країну. «Керівники» подібних самопроголошених фейкових громад не тільки декларували нелегітимність існуючих органів місцевого самоврядування та державних інституцій, але і спонукали своїх членів не сплачувати податки, захоплювати комунальне та державне майно, не виконувати військовий обов`язок, утворювати власні сили самооборони для захисту від «зазіхань Києва».

Усі ці спроби Кремля реалізувати різноманітні сценарії з федералізації України у 2014-2019 роках були зірвані завдяки самопожертві українських патріотів та добровольців, відновленню дієздатності українських правоохоронних органів та ЗС України, а також державницької позиції представників більшості політичних партій у Верховній раді. 

Саме тому сьогодні Кремль вдався до військового шантажу, маючі в активі останній козир – окуповану територію Донбасу. Безумовно, натхнення Москві  додало взяття під свій повний контроль Білорусі, створення штучної еміграційної кризи на кордонах Євросоюзу, успішне опрацювання механізму ОДКБ для придушення народних протестів у Казахстані.   

З новими силами Москва буде намагатися примусити Київ виконати Мінські домовленості, але виключно в розумінні В.Путіна. І тут можливі два сценарії.

Перший. Брязкання зброєю, як засіб морального тиску. Росія і далі буде підвищувати ставки, відправляючи (та активно зливаючи цю інформації у ЗМІ через «незалежні» канали) усе нові ешелони з військовою технікою, особовим складом, польовими шпиталями та запасами крові, одночасно, висуваючи перед Заходом завідомо неприйнятні умови, насамперед, повернення НАТО на кордони 1997 року. Розрахунок на те, що як еліта Європи, так і пересічні європейські обивателі, не бажають та ментально не готові до повномасштабної війни на власних кордонах; на те, що європейський бізнес в умовах пандемії зазнає величезних збитків, які набудуть значно більших розмірів в умовах військового конфлікту; на те, що серед членів Північно-атлантичного альянсу немає єдності щодо стратегії стримування Росії та готовності до задіяння найбільш болючих для Москви заходів (перш за все, відключення Росії від міжнародної системи платежів SWIFT, повна зупинка проекту «Північний потік-2», запровадження масових персональних санкцій до всього оточення В.Путіна та бізнес-еліти Росії, розміщення у Європі додаткових військових контингентів альянсу, поставка в Україну додаткового озброєння, тощо); на те, що Китай сьогодні являє для США значно більшу загрозу, ніж Росія з її амбіціями. Лідер Москви чекає найзручнішого моменту, або ініціювати «поступку» - перейти у перемовинах на більш прагматичне підґрунтя (наприклад, звузити власний ультиматум до обговорення гарантій нерозміщення ракет середньої та меншої дальності) за умови, що Захід натисне на Київ та примусить Україну «виконати Мінські домовленості».

Другий, у разі, якщо Захід відмовиться грати за першим сценарієм Кремля, однак його монолітність щодо стримування Росії залишиться хиткою. Це - військове вторгнення, як радикальний засіб тиску на західну спільноту. Розрахунок на бліцкриг у виконанні ЗС Росії, швидку окупацію Харкова, Маріуполя, Чернігова, Одеси, Сум, Миколаєва, за якою має послідувати не менш швидка російська пропозиція покласти край кровопролиттю та вивести війська РФ з території України, однак тільки на умовах Кремля (подібну стрімкість РФ вже продемонструвала у Казахстані на початку цього року, коли реакція Заходу явно не встигала за її агресивними діями).   

В обох випадках, за стратегічним задумом Кремля, Захід має схилити вище керівництво України до виконання ультимативних вимог Росії – надати особливий політичний статус Донбасу з його багатотисячними колаборантами з російськими паспортами (та іншим територіям «с русскоязычным населением Украины», які у наслідок вторгнення «окажутся под защитой Москвы»). Нагадаємо, що подібний статус за думкою Росії має гарантувати право вето на вступ України до НАТО та ЄС, покладе край усім іншим евроінтеграційним процесам у нашій країні.

Однак, не лише монолітність НАТО є умовою для ефективного стримуванні Росії. Необхідною запорукою подолання найнебезпечнішого виклику в сучасній історії України та Європи є повне єднання вищого керівництва країни, усіх вітчизняних політичних сил, українського суспільства та наших західних партнерів у протистоянні ворогу, а також глибоке розуміння того, що насправді є стратегічним задумом ворога. 

Нажаль, останні заяви на вищому політичному рівні України з цього приводу не вселяють оптимізму, однак, все ж маємо надію, що керівництво нашої країни не опиниться в ролі героя комедії Леоніда Гайдая з його легковажним ставленням до долі «Кемської волості». Бо сміятися в Україні вже точно буде нікому.