Ігор Гуськов: Страхи Путіна очима Суркова. «Тварь ли я дрожащая или право имею?»

Якщо бути чесним: стаття з багатьма смислами, по-своєму талановита та набагато цікавіша за аналогічні епістолярні творчості авторства Путіна і Мєдвєдєва, які побачили світ цього року. До того ж, вкрай важлива для розуміння пріоритетів сучасної геополітики Кремля, чиї меседжі Сурков ретранслює у властивій йому манері цинізму, сарказму та завуальованості.

А ще ця стаття – наукоподібний стьоб, на який вже купилися деякі російські та українські політологи у ЗМІ, намагаючись навипередки серйозно аналізувати теоретичні викладки Суркова та відшукати якусь нову концептуальність в його словах.

Насправді, уся теоретичність Суркова з опорою на гегелівську діалектику, закони фізики та соціології, цитуванням літературного персонажу Достоєвського та посиланням на теорію пасіонарності Гумільова – приховане глузування над сучасними російськими теоретиками від геополітики, які продають старі шовіністичні концепції в обгортці нового словоблуддя (в першу чергу, це стосується «неоєвразійця» Дугіна, якого Сурков відверто зневажає). 

Від нової концептуальності Суркова не залишається і сліду, якщо уважно перечитати останні три абзаци його статті. «НОВОЕ ЖИЗНЕННОЕ ПРОСТРАНСТВО» - от ця дороговказна зірка авторства Фридриха Ратцеля та нереалізована мрія Адольфа Гітлера, яка і є ключовою тезою статті Суркова, а вірніше, його патрона в особі Володимира Путіна. 

Однак, на відміну  від лідера нацистської Германії, для якого ідея завоювання життєвого простору мала самодавліючий характер, для Путіна-Суркова ця концепція утилітарна, як спосіб позбутися величезних страхів, які дуже голосно відчуваються у статті.

По-перше, це страх зовнішньополітичний. Головний суб’єкт тривоги - не США чи ЄС, це – Китай, стратегічні переваги якого над Росією в економіці, промисловості та військових технологіях стають все більш очевидними. І саме Китай є одним із основних адресатів статті. 

Сурков дуже влучно описує, як вуха Путіна липнуть до Великої Стіни, відчуваючи стрімко зростаючу міць Китаю. У Москві добре розуміють, що в осяжному майбутньому Пекін цілком закономірно претендуватиме на розширення власної території за рахунок своїх сусідів, а найбільш привабливими є російський Сибір та Далекий Схід. Саме тому лейтмотивом статті є цинічний заклик до Китаю здійснити перерозподіл сфер впливу, яким Росія буде гарантована від територіальних зазіхань, за рахунок розв’язування рук Пекіну в Азійсько-Тихоокеанському регіоні (сурковське «развести турбулентные потоки и предотвратить разрушительный геополитический шторм»). 

Більш цього, статтю можна розглядати в якості певної провокації, якою Росія намагається вже зараз підштовхнути Китай до більш активних дій з дисбалансу ситуації у названому регіоні (або анонсом готовності Москви до закулісних перемовин з Пекіном з цього приводу). Своєрідним імпульсом, що Кремль схвально розцінить китайську збройну агресію проти Тайваню, напруженість у відносинах з яким стрімко зростала протягом останнього року. І це найгірший сценарій для нас. Відкрите вторгнення РФ в Україну в цьому випадку стає майже неминучим, адже ані політично, ані психологічно Захід не готовий сьогодні до збройного протистояння відразу з двома ядерними країнами.

По-друге, це страх внутрішньополітичний, носієм якого є та частина російського народу, яка за Сурковим «живет в паралельной реальности, предпочитая не пересекаться с системой». Причому, значно менше це стосується ліберальних інтелектуалів або опозиції в особі Навального та його прихильників. Усі ці люди не здатні озброїтися каменюкою з бруківки, тому влада вкрай ефективно використовує репресивний апарат для придушення їх малоефективних вербальних протестів. 

Суттєво більший страх викликають ті, хто був зрошений та привчений до крові самим Путіним за два десятиріччя його панування у Кремлі. 

Це – учасники війни на Північному Кавказі. Вони на власні очі бачать, як колишні вороги, хто на зламі ХХ-го століття різав голови російським солдатам у Чечні, сьогодні стають Героями Росії, паразитують на мільярдних дотаціях бюджету та панують у Москві і Санкт-Петербурзі. Це також ті російські найманці, які відчули повну безкарність за власні жахливі злочини на території України, Сирії, Лівії та в інших країнах. Рахунок подібних пасіонаріїв йде на сотні тисяч. У Кремлі добре пам’ятають, що саме така розбещена маса російських вояків і матросів стала джерелом тої самої ентропії, яка під впливом більшовицької пропаганди вщент рознесла Російську імперію у 1917 році. Та Сурков правий, що забезпечити їх лояльність «экстрактами исторической памяти, просроченною моралью и административно-духовными ценностями» з кожним днем стає все складніше. Липкий страх повторити долю царя Миколи ІІ змушує Путіна шукати  привід, щоб «утилизировать мусор на чужой территории».

Водночас, Путін намагається використати власні страхи в якості зброї проти другого адресата статті – США та ЄС. Її публікація саме у ці дні не є випадковою. Ключові тези, які сформульовані Сурковим на замовлення адміністрації Президента РФ, за своєю суттю є засобом шантажу Заходу. Своєрідним доповненням до широкомасштабного розгортання підрозділів ВС РФ уздовж кордонів України у поєднанні з інспіруванням з території Білорусі міграційної кризи на кордонах Євросоюзу та ініціюванням скандалу із оприлюдненням російським МЗС дипломатичного листування з країнами ЄС щодо Мінських домовленостей. 

Путін цілеспрямовано піднімає ставки у грі із Заходом, одночасно озираючись та провокуючи Китай. І стаття Суркова – завуальоване запрошення нового гравця за російський ломберний стіл, де на кону - життя мільйонів. 

Відсутність публічної схвальної реакції Китаю на вищезазначені меседжі Кремля, а також активна позиція США, Канади, Великобританії, Франції та інших європейських країн, які заявили про свою готовність надати військову підтримку Україні у разі російського вторгнення, вселяють певний оптимізм. Чи зупинить це Путіна? Однозначної відповіді немає, адже, слідуючи за Сурковим в цитуванні російських класиків, Президент РФ і досі не знайшов для себе відповіді на питання Достоєвського: «Тварь ли я дрожащая или право имею?».

Ігор Гуськов,

керівник аналітичного напряму УЦАБ