Алексей Буряченко: Черговий російський облом. Китай vs Тайвань -- політика «двох доріг»

Напруженість Китаю та Тайваню існує, приблизно, останні 60 років. В різні періоди часу напруженість то стухає, то, навпаки, загострюється. Ключовий політичний розкол відбувся в 1971 році, коли в ООН Китай стала представляти саме КНР. Адже, зазначу, в період з 1945 по 1971 роки місце Китаю в ООН займав саме Тайвань (а КНР знаходилася, майже, поза міжнародним правом), а після того, як у 1971 році, у зв'язку з китайсько-радянським розколом, змінилася міжнародна кон'юнктура, США вирішили зробити ставку на створення «потужного буфера» для СРСР в Азії і зробили ставку саме на КНР.

Позицією КНР можна вважати політику «одна країна, дві системи», згідно з якою Тайваню обіцяно автономний статус у разі реінтеграції до складу КНР, як у випадку з Гонконгом та Макао, які є самостійними суб'єктами світової економіки, але не політики. У Тайвані, як і раніше, наполягають на продовженні політики «двох доріг». Мається на увазі, що обидві держави йдуть кожна своєю дорогою.

Останній відносно відчутний пік напруженості стався через чергову подачу Тайванем заявки а членство в ООН в 2021 році. Саме після цього, внутрішня національно-політична складова на Тайвані, яка вимагає повної незалежності від КНР та визнання Тайваню в світі, поступово загострювалась. Зі свого боку Пекін не зацікавлений послабляти свої політичні позиції та іти на поступки Тайваню по багатьом причинам, від безпекових та економічних, до політичних, оскільки уже цього року в КНР відбудуться надзвичайно важливі вибори для Сі Цзиньпіна і можливість його переходу в статус «довгих» правителів Китаю.

З іншого боку, взаємовідносини США та Тайваню носять досить сталий партнерський характер, про це свідчить і те, що США публічно підтримує та обіцяє навіть воєнну допомогу, у разі потреби, таким країнам, як Японія, Сінгапур та Тайвань. Разом з тим, для справедливості, необхідно відзначити, що офіційні дипломатичні відносини США мають саме з Китаєм, а не з Тайванем.

Враховуючи, що саме Китай зазначений у безпековій концепції США, як основна, саме військова, загроза, то абсолютно логічно, що США будуть всіляко посилювати свої позиції навколо Китаю, вставляючи своєрідні шпильки в зовнішню та внутрішню політику Китаю, тим самим показуючи можливості впливу США. Але чи готовий Китай, чи США у політичному протистоянні за Тайвань на щось більше, думаю, що поки ні. Казус беллі в цій ситуації спровокувати досить важко з будь-якої сторони, адже усі розуміють, що наслідком може бути ядерна війна, а це не потрібно ні Китаю, ні США.

Також, не потрібно забувати, що економічно ці країни пов’язані між собою більше ніж будь хто інший і вони скоріше об’єднаються, до прикладу, проти росії, що в історії уже було, а ніж будуть реально воювати один з одним. В тому то і складність взаємовідносин між Китаєм та США, що це не гонка озброєнь накштал «холодної війни», а протистояння між ними, перш за все, ідеологічно-світоглядне, а от економічно вони до сих пір, надзвичайно взаємозалежні, що, звичайно, не подобається США.

США залишаються головним торговим партнером Китаю. Товарообіг між двома країнами, незважаючи на всі торгові війни та обмін дипломатичними уколами, зріс на 28,7% і складає майже $756 млрд. Що стосується Росії, вона займає лише 2,4% у китайському експорті і не входить навіть до десятки основних торгових партнерів КНР. Тож коментарі зайві. Цифри говорять самі за себе.

Отже, візит Пелосі, так, це складна та досить ризикова дипломатична гра зі сторони США. Адже, спікер Палати представників США Ненсі Пелосі - найвищий за статусом політик США, яка за останні 25 років відвідала Тайвань. Чи це рішучий та ризиковий крок, звичайно, так. Чи дали добро на цей візит Байден та Пентагон, також, звичайно так. Отож, цим візитом США показав не тільки Тайваню, але і іншим прозахідним країнам Далекого Сходу свою рішучість у захисті демократії, навіть під загрозою ядерної війни. Але з іншої сторони, США показали і Китаю, що світ може опинитись на порозі ядерної війни не із-за ресурсів, чи політичних непорозумінь, а через ідеологію, через цінності та принципи.

Я глибоко переконаний, що Китай натяк розшифрував вірно, враховуючи догми Конфуціанства, і зрозумів, що потрібно шукати інший шлях вирішення цього протистояння з США і цей шлях, точно, не військовий. Опосередковано про таке розуміння свідчать досить скромні економічні санкції, які Китай наклав на Тайвань, формально за візит Пелосі, це обмеження на експорт цитрусових та скумбрії... Погодьтесь, це більше схоже не торгівельні розбірки конкурентів, а ніж на передумови ядерного протистояння.

Україна у цьому протистоянні наддержав має займати максимально виважену позицію, оскільки США наш стратегічний партнер і найбільша опора у протистоянні з агресором(РФ), а в Китай ще до війни йшла досить відчутна частина нашого сільськогосподарського експорту та і новий «шовковий шлях», який уже офіційно закрили в росії, потенційно, може проходити саме через Україну.

Щодо війни США та Китаю, то, повторюся, я в неї не вірю, адже ці країни аж занадто економічно взаємозалежні. А от те, що вони можуть тимчасово неформально об'єднатись заради ослаблення росії і, бажано, позбавлення її ядерної зброї, вірю охоче. Оскільки у такому політичному «розкладі» є, перш за все, інтерес та зацікавленість Китаю. Адже, саме він отримає ключовий вплив на левову частку природніх ресурсів ослабленої росії.