Головна Статті Інфографіка 2022 Майбутнє космічної галузі України: чи можливе воно
commentss НОВИНИ Всі новини

Майбутнє космічної галузі України: чи можливе воно

"Коментарі" спробували об'єктивно розібратися, чи є у вітчизняної космічної галузі майбутнє

28 січня 2022, 09:20
Поділіться публікацією:
Майбутнє космічної галузі України: чи можливе воно

Віхи розвитку космічної галузі України. Колаж: "Коментарі" / Дмитро Романюк

Нещодавнім запуском супутника "Січ-2-30" Україна вперше за 11 років нагадала про свій статус космічної держави. "Коментарі" спробували об'єктивно розібратися, чи має вітчизняна космічна галузь майбутнє.


Від першого польоту у космос до першого виходу на ринкові "рейки"


Важко переоцінити потенціал, який дістався Україні після розвалу СРСР. Завдяки приладам таких вітчизняних підприємств як харківський "Комунар" і київський "Арсенал" став можливим перший політ людини у космос на ракеті "Схід", а країни "Південмаш" і ОКБ "Південне", що вже багато років не вибувають із рейтингу топ-збиткових підприємств, свого часу з успіхом проєктували та будували одну з найпотужніших для свого часу одноступінчатих балістичних ракет Р-12.

На час проголошення незалежності України на нашій території залишалося 130 підприємств ракетно-космічної галузі промисловості, включаючи конструкторські бюро, різні галузеві НДІ, виробничі об'єднання, випробувальні центри, на яких працювало 200 тисяч висококваліфікованих спеціалістів. З розпадом СРСР відпала і гостра необхідність у збільшенні та заощадженні величезного ракетно-ядерного потенціалу, що дістався від нього у спадок (майже 200 МБР), на який за великим рахунком і працювала практично вся ракетно-будівельна галузь колишньої союзної республіки, а разом із цим почали виникати проблеми з фінансуванням. Адже раніше гроші йшли із загального "котла" і суми виділялися чималі. Наприклад, лише утримання КБ “Південне” та ПО “Південмаш” у 1990 році було виділено 420 млн доларів.

Для виходу із ситуації довелося терміново переходити на ринкові "рейки" з прицілом на перетворення України на одного з ключових гравців на світовому космічному ринку. До честі тодішнього топ-менеджменту галузі з поставленим завданням він впорався непогано — крім створення унікальної космічної апаратури у наступні 20 років була з успіхом реалізована більша частина розроблених ще за Союзу ракет-носіїв “Зеніт-2” та її модернізацій, “Дніпро” (конверсії знаменитої ракети Р-36М "Сатана") та "Циклон-3". Кожен 10-й запуск у світі не обходився без їх безпосередньої участі, що надовго забезпечило нашій країні місце у п'ятірці космічних держав.

Загалом до 2011 року у космос було запущено близько 238 супутників на користь 19 країн. Завдяки напрацюванням 80-х років у галузі будівництва та запуску супутників випускалося кілька типів космічних апаратів: метеорологічний “Океан-О”, платформи для орбітальних станцій “АУОС”, оптичний “Мікрон” і кілька національних проєктів, про які поговоримо трохи пізніше. Загалом за перші 20 років незалежності було виведено у космос 64 космічні апарати вітчизняного виробництва. Причому замовниками часто виступали провідні країни світу: США, Великобританія, Німеччина, Японія тощо. У 2007 році українським спеціалістам вдалося виграти перший міжнародний тендер, за підсумками якого було підписано контракт із Єгиптом на будівництво апарату для дистанційного зондування землі КА Egyptsat-1, створення для нього наземного комплексу управління та підготовку персоналу.


Чому супутник "Січ-2-30" краще, ніж нічого


Попри те, що за допомогою України у космос за всю історію незалежності для інших держав було запущено близько трьох сотень штучних супутників, чисто національні проєкти можна перерахувати на пальцях однієї руки (якщо не рахувати 2 напіваматорські наносупутники розміром із кавомолку). Це перший український штучний супутник спостереження за поверхнею планети з орбіти “Січ-1”, виведений на орбіту на зорі незалежності у 1995 році, який пропрацював аж до 2001-го; його логічне продовження — "Січ-1М", здатний отримувати інформацію в оптичному, інфрачервоному та мікрохвильовому діапазонах, відправлений у космос разом із дослідним зразком мікросупутника "Мікрон" десятьма роками пізніше; "Січ-2" (модифікована версія Egyptsat-1), який у 2011-му чи то через неякісні комплектуючі, чи то через проблеми при розстиковуванні зміг пропрацювати на орбіті трохи більше року і, нарешті, його доопрацьований брат-близнюк "Січ-2-30", з помпою запущений 13 січня на носії Ілона Маска Falcon 9 з мису Канаверал у США.

За словами керівника ДКАУ Володимира Тафтая, космічний апарат мали відправити у космос наприкінці року на честь 30-річчя Незалежності (звідси і цифра 30 у назві), але не встигли лише на кілька днів через плани SpaceX. Українському бюджету він коштував 250 млн гривень. Чверть із них було витрачено на запуск.

Призначення у нової “Січі” так само як і у її попередників — суто цивільне — моніторинг використання земель, рослинності, лісових і водних ресурсів протягом найближчих 5 років. Для військових цілей апарат не має достатньої роздільної здатності камери, не може робити зйомку крізь хмари та взагалі встиг морально застаріти за останній десяток років. З іншого боку, завдяки цьому запуску буде налагоджено роботу персоналу та нового наземного комплексу управління польотами у Хмельницькій області, побудованого замість Євпаторійського ЦУПу в анексованому Криму. Є також надія на часткову самоокупність проєкту. Адже, за словами експертів, щороку наша країна витрачає близько 35 млн гривень на придбання чужих супутникових знімків. Втім, дуже радіти теж не варто: світ за останні 10 років змінився і сьогодні наявність хоч одного державного супутника — норма, а не досягнення. Власними КА вже давно можуть похвалитися такі країни як Коста-Ріка, Бутан, Кенія, Непал, Судан, Ефіопія, Руанда та Гватемала.

"Січ-2-30" — це краще, ніж нічого, і набагато краще, ніж сумнозвісний телекомунікаційний супутник "Либідь". Ця дорога "іграшка", що зараз пилиться десь на складі у Красноярському краї, обійшлася Україні у суму понад 225 млн доларів.


Втрата ринків і туманні перспективи вітчизняного ракетобудування


З середини 90-х років підприємства української космічної галузі взяли активну участь у розробці кількох міжнародних проєктів. Це спільні американо-російсько-українські проекти комерційних запусків різних модифікацій південнмашівських ракет "Зеніт" із плавучого космодрому у Тихому океані ("Морський старт") та з космодрому "Байконур" ("Наземний старт"). Загалом за допомогою "стартів" було запущено близько 40 ракет. Останній "Зеніт" піднявся з "Байконура" у 2017 році, попередньо пролежавши на складі з 2014 року, а щодо тихоокеанських запусків, то у 2019 році російська компанія S7 Space (власник космодрому "Морський старт") анулювала замовлення на виготовлення 12 ракет-носіїв у "Південмашу" і зараз займається розробкою власного носія "Союз-7SL".

Українські ракетобудівники задіяні у будівництві американської одноразової ракети-носія типу Antares. У зоні їх відповідальності — виготовлення паливних баків і пневмогідравлічної системи першого ступеня. Також наші співвітчизники постачають двигуни РД-843 для третіх ступенів легких ракет-носіїв Vega, які будує Європейська й Італійська космічні агенції. Монтування українських РД саме у третій щабель ракети не випадкове — вона згоряє вже у космосі, а для атмосфери Землі паливо, що використовується там, за нинішніх часів вважається занадто токсичним. Хоча європейці іноді й погрожують замінити українські двигуни на більш екологічні метанові "движки" власної розробки, все ж таки поки що продовжують замовляти їх у "Південмашу". Втім, розробка власного РД вже ведеться і на ракети нового покоління Vega Evolution замість продукції дніпровського підприємства планується ставити двигун М10. Випробування його камери, роздрукованої на 3D-принтері, відбулися ще торік, а до 2025 року планується поставити його виробництво "на конвеєр". Не дуже радісна новина для наших ракетобудівників, які поки що можуть протиставити нові технології технології минулого століття на базі радянських балістичних ракет. На жаль, на сьогодні лінійка нових ракет від КБ “Південного” класу “Маяк” існує лише на папері та як гарні 3D-візуалізації.

Маючи повний цикл створення ракет-носіїв, Україна через своє географічне положення ніколи не мала власного космодрому (що було б дуже доречним в умовах конфлікту з Росією). Частково вирішити цю проблему міг би спільний українсько-бразильський проект із залученням космодрому в Алькантарі, запущеному у далекому 2003 році. Найближчий у світі до лінії екватора стартовий майданчик на півночі атлантичного узбережжя Бразилії та "Циклон-4" — модифікація легко зарекомендувала себе легкої ракети носія "Циклон-3" (5 невдалих пусків із 122-х). Здавалося, що тут могло піти не так? В ідеалі обидві країни отримували саме те, чого не вистачало. Україна — космодром, Бразилія — доступ до космічних технологій. Згідно з початковими домовленостями, перший комерційний запуск мав відбутися вже у 2006 році, проте реальне фінансування почалося лише після президентських виборів 2010 року, проведених в обох країнах. Приблизно до того моменту закінчилися попередні випробування двигуна для третього щабля.

Через 5 років Бразилія в односторонньому порядку розірвала контракт, пославшись на безліч причин, включаючи проблеми з фінансуванням, відносини між країнами та загальні сумнівні перспективи проєкту. За однією з неофіційних версій, вони зробили це під політичним тиском із боку РФ, хоча не виключено, що бразильці просто втомилися чекати. "Південмаш" своєю чергою заявив про зазнані збитки у розмірі 806 млн доларів — майже втричі більше, ніж вклали колеги по той бік Атлантики.

Спроба знайти нового інвестора у 2017 році мала успіх. Ним виявилася канадська компанія-стартап Maritime Launch Services, яка за щасливим збігом обставин була відкрита буквально за кілька місяців до укладання контракту з Україною. Очікується, що до 2023 року канадська сторона побудує космодром у комуні Кансо провінції Нова Шотландія та зможе звідти запускати українські ракети "Циклон-4М" — "гібрид", що складається з першого ступеня "Зеніту-2", а також розгінного блоку та обтічника, і "Циклону-4", що не злетів у Бразилії. Щоправда, MLS отримала дозвіл на будівництво лише минулого року, та й готовність української сторони не зовсім зрозуміла. Говорити про якийсь прогрес із гарної анімації та новини про двосторонній обмін делегаціями досить складно.


Цікаво, що перший рік існування компанії Maritime Launch Services її генеральним директором вважався Джон Ізелла — фахівець із 35-річним досвідом інженера та бізнесмена у космічній галузі, який тривалий час проживав в Україні та щільно співпрацював із КБ “Південний”. Трохи пізніше він уже фігурував як один із керівників компанії Trident Defence, що належить українсько-американському бізнесменові Максиму Полякову, а останнім часом Ізелла задіяний ще в одному проєкті все того ж Полякова — приватній аерокосмічній компанії Firefly Aerospace як директор із міжнародного розвитку. Тому побоювання канадських ЗМІ про те, що за MLS можуть стояти "неназвані підприємці з України", цілком мають підстави.

Уродженця Запоріжжя, а за сумісництвом інвестора та філантропа з дипломом акушера-гінеколога Максима Полякова вже встигли охрестити українським Ілоном Маском, особливо після того, як “молодий і ранній” венчурний підприємець придбав у 2017 році збанкрутілу напередодні Firefly Aerospace — компанію з випробувальним центром у Техасі та досвідом співпраці з іменитими SpaceX, Virgin Galactic та Blue Origin. Як звичайний хлопець із сім'ї інженерів з "Хартрона" прийшов до такого успіху — досить заплутана історія, у якій знайшлося місце для онлайн-казино, скандального дейтинг-сервісу від Together Networks, "кидків" іноземних партнерів (на думку низки ЗМІ) та напруженої та самовідданої роботи в IT-сфері, за словами самого Полякова. Набагато важливіше інше — у планах Firefly було повноцінне завантаження "Південмашу" замовленнями. Так, у 2019 році дніпровському заводу було запропоновано контракт на кілька сотень ракетних деталей загальною вартістю 15 млн доларів. Крім того, у 2018 році компанія відкрила у Дніпрі власний науково-дослідний центр зі штатом у 150 співробітників, а на горизонті вже маячили нові контракти з NASA та SpaceX.

Звучить чудово, але минулий 2021 видався для Firefly Aerospace та її нового власника не особливо вдалим. У вересні внаслідок невдалого запуску було підірвано у небі "дебютну" ракету Firefly Alpha вартістю 75 млн доларів, а прямо напередодні нового року американський уряд змусив Максима Полякова продати свою частку у компанії Firefly Aerospace через побоювання, що цінними аерокосмічними технологіями заволодіє Росія. Тож поки що подальша доля всіх його починань невідома.


Статус космічної держави, який ще треба підтвердити


Україна ще не повністю розтратила свої космічні можливості і, як і раніше, може похвалитися власною школою ракетобудування та виробничими потужностями. Наша країна поки що номінально бере участь у місячній програмі NASA (3D-візуалізацію та макет посадкового модуля КБ "Південне" привозило до Дубаю на Dubai Airshow 2019), а у Кабміні навіть говорять про інтеграцію до програми освоєння Марсу. Про це згадував міністр із питань стратегічних галузей промисловості Олег Уруський. Однак варто подивитися правді у вічі: потужний потік міжнародної зацікавленості у нашому космічному потенціалі, що був ключем ще 20 років тому, перетворився на тоненький струмок порівняно невеликих замовлень у вигляді окремих агрегатів для американської ракети Antares та двигуна для європейської Vega. Розраховувати на космопорт MLS у Канаді ще зарано, а будівництво свого де-небудь у полях Херсонської області поки реалізоване лише на словах.

Справу погіршує корупція у галузі та відсутність систематичної боротьби з нею. Космос — справа досить ресурсомістка, що перетворює його на справжній клондайк для нечистого на руку топ-менеджменту. "Розпил" мільйонів доларів на будівництві "Циклону-4", будівництво КБ "Південним" на папері ракетного комплексу "Сапсан" за 200 млн гривень — кожним із цих епізодів впритул цікавилася Генпрокуратура. Проте винних у таких великих розкраданнях не було знайдено.

Після 2014 року Україна втратила 80% свого космічного ринку. Тяжкий удар, від якого досі не вдалося оговтатися. З іншого боку, не спостерігалося й особливого бажання з боку уряду щось виправити чи хоча б спробувати переорієнтувати галузь на інші ринки. З тих пір на посаді голови Держкосмагентства встигло змінитися 11 осіб, але цю кількість, з огляду на все, так і не вдалося перетворити на якість. Прийнята 7 років тому стратегія космічної діяльності 2015-2022 за вирахуванням запущеного в останній момент КА "Січ-2-30" була благополучно провалена. Ані заявлені супутники "Либідь" і "Либідь-2", ані вже майже готова "Січ-2М" і наступна за нею "Січ-3", ані науково-технологічний космічний апарат "Іоносат" — нічого з цього так і не було випущено. Так само, як і нові зразки двигунів на різних видах палива, описані у документі.

Нова програма розвитку космічної галузі України на 2021-2025 роки з бюджетом у 40 млрд гривень ще більш амбітна та, крім усього іншого, передбачає розгортання у космосі мережі із 7 космічних апаратів власної розробки. Залишається сподіватися, що хоча б половину із запланованого вдасться виконати, а космічна галузь нарешті перестане бути корупційною вирвою та почне заробляти гроші, а не завдавати щорічно державі по 800 млн гривень збитків. Якщо цього не станеться зараз, то до 2030 року про статус космічної держави можна буде лише згадувати.

Раніше інтернет-портал "Коментарі" повідомляв про техно-підсумки-2021: які ґаджети, роботи та космічні технології дивували нас торік.


Читайте Comments.ua в Google News

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, щоб першими дізнатися про найважливіші події!


Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту і натисніть Ctrl+Enter.
Джерело: Comments.ua
comments

Обговорення

comments

Новини партнерів

Новини

Підписуйтесь на повідомлення, щоб бути в курсі останніх новин!