Ексклюзив Письменниця, сценаристка Ірен Роздобудько: Процес написання книги сам по собі – містична дія

Фото: з архіву І. Роздобудько

Переможниця багатьох літературних конкурсів, володар міжнародної літпремії їм. князя Юрія Долгорукова, одна з найбільш видаваних україномовних авторів Ірен Роздобудько народилася в Донецьку. Тому самому, який з 2014 року окупований. Щоправда, покинула Ірен рідне місто ще в минулому столітті і перебралася до Києва, де живе досі. Пише вона з дитинства. Як зізналася якось, "років з шести". Але як письменник відкрила себе не відразу.

Вираз "талановита людина – талановита у всьому" ідеально підходить їй. Ірен закінчила факультет журналістики Київського національного університету, у Донецьку працювала телеграфісткою, у багатотиражці Донецького металургійного заводу – журналістом та диктором радіогазети. А ще була офіціанткою в ресторані, шпрехшталмейстером (оголошувала номери) в цирку, Снігуронькою в фірмі "Свято", завідувачем відеосалону у кінотеатрі.

Також працювала в газеті "Родослав", була коректором журналу "Сучасність", оглядачем на першому й третьому каналах Національної радіокомпанії, оглядачем у газеті "Всеукраїнські відомості", заступником головного редактора в журналі "Наталі", головним редактором у журналі "Караван історій. Україна" та журналістом у журналі "Академія".

Роздобудько – автор двох збірок поезій, а також ілюстрацій до книг Лариси Масенко, Оксани Соловей, Леся Танюка. Вишиває бісером, грає на гітарі, викладає в Київському національному університеті театру, кіно і телебачення імені В. К. Карпенка-Карого.

За її творами (до речі, пише – українською) знято повнометражні фільми і серіали, в тому числі "Ґудзик", "Почати спочатку. Марта", "Осінні квіти", "Таємничий острів", "Пастка" (за книгою "Мерці"), "Поводир", "Жереб долі", "Тінь кохання", "Два полюси кохання" та інші.

"Герої всіх моїх книжок під час їх написання, стоять навколо мене, як живі"

– Ірен Віталіївно, як можна (і чи можна) розвинути в собі письменницький талант? Як це було у Вашому випадку?

– У моєму випадку я нічого не розвивала, а швидше за все – розвивалася. Скільки себе пам'ятаю, я завжди любила придумувати різні історії і розповідати їх дітям у дитячому садку або у дворі. Ці історії були "з продовженням", як серіали. Тому мене завжди чекали і у дворі, і в садку. А оскільки попит був величезний, то і моя фантазія працювала, як божевільна. Адже мені потрібно було щодня придумувати щось нове!

А, от, якщо питання стосується сьогоднішніх "початківців", які перебувають у свідомому віці – порадила б багато читати і порівнювати прочитане з власними письменницькими амбіціями. Якщо в тексті є знахідки, якщо він дивує або несе в собі щось нове – можна продовжувати. Якщо цього немає, все одно треба продовжувати писати – для родичів і власних нащадків. Це в будь-якому випадку корисна праця і тренування розуму. Все розвивається у праці. Над собою.

– Що для Вас значить – писати? Це – робота, графік, можливість заробляти, необхідність?

– Приємна особиста потреба. Без графіка і помислів про гонорари. Коли те, що ти робиш в задоволення, стає роботою, зникає інтерес і магічний момент несподіванки від зробленого.

– Поділіться найнезвичайнішими історіями створення своїх творів. Адже є ті, до яких підштовхнули певні події з Вашого життя, а то і щось містичне?

– Кожна книжка має свою передісторію. Але жодна (крім автобіографічної "Одного разу...") не пов'язана з особистими подіями. Вважаю неетичним "виписувати себе і своє оточення". Буває, що ідея крутиться багато років і ніяк не знаходить форму, а потім книга виникає цілком – від початку до кінця через один акорд музики, одного почутого слова або несподівано знайденої відповіді на питання, що давно мучить. З "містичного", мабуть, можу розповісти, що всі герої ВСІХ моїх книжок під час їх написання, стоять навколо мене, як живі – я їх бачу і чую. Іноді ми сперечаємося, іноді вони не слухаються, ведуть себе не так, як я задумувала спочатку (посміхається).

Взагалі, процес написання книги сам по собі – містична дія. Дуже часто я зустрічаю своїх героїв в реальності – ось це дійсно диво. Наприклад, закордоном зустріла музиканта-саксофоніста, у якого через травму не стало одного пальця, і він почав виготовляти музичні інструменти – а я писала саме про таку людину багато років тому в книзі "ЛСД. Ліцей Слухняних Дружин". Таких випадків дуже багато...

– Чому першою книгою став трилер "Пастка для жар-птиці" ("Мерці" в первісному варіанті)? Який із жанрів Вам ближче?

– Це була моя перша книжка, написана на Всеукраїнському конкурсі "Коронація Слова" рівно двадцять років тому. Тоді він позиціонувався, як "конкурс гостросюжетної літератури" – ось я і вирішила написати трилер. По книзі було знято чотирисерійний фільм. З тих пір у мене багато книг в різних жанрах, але я про це не замислююся. Пишу так, як мені подобається. В останні десять років до книг додалися і сценарії.

"Зйомки – це божевільна і нелегка праця, в ній мало екстремального або дотепного"

– Пару років тому, представляючи книгу "Прилетіла ластівочка" про українського композитора Миколу Леонтовича (автор обробки мелодії "Щедрик", яку у світі знають як різдвяну колядку, — ред.), Ви розповіли, що Голлівуд планує зняти по ній фільм. Чому американців зацікавила саме ця історія? Які шанси, що фільм знімуть?

– На ці шанси я не впливаю. Знаю тільки, що продюсер активно працює над просуванням сценарію. Але це дуже тривалий і дуже складний процес. В світі достатньо своїх сценаристів, пробитися дуже складно. Тому я цим не займаюся. Але американські колеги дійсно зацікавилися темою, адже довгі роки вони вважали, що всесвітньо відома мелодія належить їм. Довелося їх розчарувати і здивувати. А американці люблять дивуватися. І люблять теми, в яких присутні кілька переплетених колізій – детективна, історична, любовна. А в сценарії все це є.

– По ряду Ваших книг і сценаріїв зняті фільми. З чого все почалося? Як вас "засмоктало" в цю "яму"?

Це сталося дуже давно. Зараз у мене 13 знятих фільмів і 5-7 проектів, готових до зйомок. Ця "воронка" дійсно затягує. І зсередини вона виглядає менш цікаво, ніж здається людям, далеким від кіно. Зараз краще говорити не про початок (він завжди феєричний, особливо коли вийшов перший фільм), а про процес, коли ти розумієш, що "кіношний світ" – жорстокий, іноді – вбиває, згубний, неправедний і нещирий. Особливо якщо в ньому керують чиновники, люди, від яких залежить фінансування. Або ж... просто щасливі пройдисвіти – чиїсь дочки-синки і коханки, від яких залежить доля твого фільму. Але, напевно, так відбувається в будь-якій іншій сфері. Просто кіно – на виду. Але коли щось вдається – цей жорстокий світ стає яскравим, захоплюючим, у ньому звучить музика Ніно Рота і витають тіні великих режисерів. А потім світло меркне – і ти знову сидиш перед якимось тупими і випадковими людьми, які диктують, як і про що треба писати і як знімати...

– Чи брали Ви участь (і в якості кого) у створенні картин на основі своїх творів?

– Так, я буваю на майданчиках. Радію, коли вдається посидіти на монтажі фільму – в мені "помер" режисер монтажу. Зазвичай запам'ятовується команда. Це найголовніше. Хороший продюсер (у мене такий є – Галина Храпко, з якою зроблені майже всі фільми), делікатний і розумний режисер, талановиті актори, які дякують за роль.

– Що особливо запам'яталося (екстремальне, дотепне, просто цікаве)?

– Знаєте, зйомки – це божевільна і нелегка праця, в ній мало екстремального або дотепного. Особливо зараз. Зазвичай такі історії вигадуються потім, для прикраси інтерв'ю. Мало хто знає, що за день (зміну) робочого часу знімається приблизно кілька хвилин фільму. Час – на вагу золота. Не до забав. Все це – звичайний буденний і щоденний "екстрим". А вже потім виникають легенди.

– Над якою книгою працюєте в даний момент? Чому вирішили писати саме її?

– Зараз я здала у видавництво "Нора-Друк" роман, який називається "Фарід". Він написаний у стилі апокрифа. І він про... кримських татар. Писала його тому, що тема окупованих українських земель – Криму і Донбасу – залишається для мене болючою та актуальною. Про це не можна мовчати.

"Якщо чесно, завжди перебувала в стані "карантину" по відношенню до світу"

– Ви багато пишете про кохання. А що таке для Ірен Роздобудько – любов? Вона приходить один раз, або неодноразово? Як розпізнати її СПРАВЖНЮ?

– Думаю, що я пишу про любов, як про глобальне почуття або явище, у яке вплітається щось менше і дуже індивідуальне – для кожного своє. А щоб зрозуміти, що таке справжня любов, потрібно пройти "сім кіл самотності" і ще безліч випробувань, спокус, негараздів і всіляких інших "жахів життя". А оскільки не всі до цього готові, то і не всім, на жаль, випадає зрозуміти, що ж це таке. Як правило, більшість людей "консервують" себе і свої почуття в звичайних комфортних або ж НЕкомфортних умовах. Та бувають цілком щасливі тим, що мають.

– Ваш чоловік, Ігор Жук, як і Ви – унікальна людина. Розкажіть трохи про нього. Як Ви зустрілися, чим він "зачепив", як уживаєтесь, чи знаходите вихід із непростих ситуацій, які, напевно, є в кожній родині?

– Ігор – найкраща моя половина. Він не тільки поет і бард. За фахом він – вчений, кандидат фізико-математичних наук, старший науковий співробітник Інституту космічних досліджень, сценарист сорока науково-документальних фільмів, дизайнер комп'ютерної графіки, професійний фотограф, художник. В юності міг би стати професійним футболістом (були такі пропозиції) і льотчиком (не став через травму). Що б він не робив – скрізь досягав успіху. Для мене ж головне, що він дуже порядна людина в усьому – в дружбі, любові, ставлення до дітей, до рідних. Не уявляю, щоб у нас в родині виникли якісь непорозуміння або складні ситуації. Ми дуже довго йшли один до одного, а зараз, коли нарешті "дійшли", у нас немає на них часу.

– Наскільки Ви близькі з дочкою Яною, яку колись назвали своєю "кращою книжкою"? Чим вона займається, як часто спілкуєтеся, чи прислухаєтеся один до одного?

– Моя донька вже доросла, закінчила Академію Мистецтв, за фахом вона скульптор. Напевно, я правильно її виховала – з нею у мене теж ніколи не було проблем. А якщо були, я завжди була на її боці, давала максимальну свободу вибору Дуже радію, коли їй вдається зробити хороший проект. І дивуюся, як можна створити яку-небудь триметрову скульптуру – це ж величезна праця. Зараз вони з чоловіком, теж скульптором, створили майстерню "Роздобудько-Кесаян" і живуть не дуже легким, але дуже творчим життям.

– Як пережили жорсткий карантинний час і переживаєте нинішній — напівкарантинний?

– Я насолоджувалася свободою. Встигла зробити стільки всього "для себе", скільки не робила багато років. Я ніколи не впадаю в паніку і, якщо чесно, завжди перебувала в стані "карантину" по відношенню до світу. А цей реальний карантин дав можливість багато перечитати, багато написати, намалювати, зробити невеликий ремонт, навіть навчитися шити і готувати щось незвичайне. А ось тепер знову переді мною жорсткий графік зустрічей, поїздок, лекцій і ще безлічі необхідних речей, які вже не прикриєш" карантином – треба робити.

"На численних зустрічах з читачами, як на Західній Україні, так і на Східній, я не стикалася з "мовною ворожнечею""

– У різні роки Ви були журналістом, оглядачем, головним редактором. Як змінилася журналістика з тих пір? Що стало краще, що гірше? Як змінити ситуацію на краще?

– Хоч і кажуть, що "колишніх журналістів не буває", я все-таки дуже рада, що мені більше не потрібно брати участь в цій стороні життя і діяльності. Зараз журналістика плавно перетекла в блогерство, тобто кожен може стати журналістом, якщо хоче. Багато творчих сфер знаходяться в стадії деякого "дилетантства" на рівні хобі. Може це й непогано. Але я думаю, що журналістика (як і сценарна майстерність, яку я викладаю в університеті) – це наука, якої треба вчитися, зберігаючи та розвиваючи кращі традиції. А описати подію або "нарити" інформацію для статті в інтернеті, загалом, нескладно.

– Ви досить активні на своїй сторінці в Facebook (близько 10,5 тис. підписників). Як давно використовуєте "магію" соцмереж?

– Колись я пручалася участі в соцмережах. Але зараз розумію, що це сильний інструмент для об'єднання однодумців, який дає можливість як звертатися до тисяч людей одночасно – так і самій дізнатися всі новини "з перших рук". Нещодавно наші друзі з Дніпра провели з нашою участю літературно-музичний вечір. Я з подивом побачила, що його переглянули понад 16 тисяч осіб. Це набагато більше, ніж вміщається в театрі. Соцмережі дають можливість і "трибуну" говорити про важливі речі тоді, коли хочеш. І знаходити однодумців.

– У 2018-му, здається, після поїздки на підконтрольну частина Донеччини та Луганщини, Ви сказали, що нова хвиля патріотизму підніметься саме з Донбасу. Чи вважаєте так і зараз, після виборів-2019 і перед майбутніми місцевими виборами? "Ставки", зроблені регіоном на певні політсили, не те, щоб схожі на хвилю патріотизму...

– Людей, здатних до аналізу, завжди було менше. У більшості патріотизм вимірюється ступенем довіри до тих, хто багато обіцяє. Нічого нового в цьому немає. Так було і на початку ХХ століття. Принцип "граблів" працює до цих пір. На моїй "малій батьківщині" сильно розвинений патерналізм, любов до "хазяїна", "свого бандита", як колись говорили про Януковича. І на цьому тлі дуже яскраво проявляються пасіонарії, патріоти, люди, що думають, яких ми зустрічали на Донбасі. Їх було чимало. Іноді вони були більш патріотичні, ніж тут, у Києві. А що буде з виборами – подивимося. Нічого не відбувається відразу. Триста років принижень даром не проходять...

– Яким Ви бачите розв'язання конфлікту (війни) між Україною і Росією? Наскільки українці, з Вашої точки зору, змінилися з 2014-го?

– Зі своїм сусідом нам треба навчитися жити так, як живуть Ізраїль і Палестина: стіна і постійна готовність до захисту. І зрозуміти, що Росія завжди буде задивлятися на наші землі, агітувати проти мови, спотворювати історію, хитрувати і провокувати, як це було протягом багатьох століть. Тож ми повинні відновити всі свої кордони і позбутися ілюзії "братства". Коли і як це буде, я не знаю. Але буде. Саме тому, що люди змінилися, виникло сильне громадянське суспільство, яке здатне взяти під контроль дії влади.

– У квітні-2019 Ви разом з низкою інших представників інтелігенції закликали українців не голосувати за Зеленського. Чи змінилась Ваша думка за рік його правління?

– Вибір громадян на користь "телека" шокував. І це найбільше розчарування – саме в цих громадянах. Зеленський мене зовсім не цікавить і не цікавив ні як актор (йому треба б пройти в Карпенка-Карого курс акторської майстерності – кажу, як викладач цього закладу), ні як особистість, а тим більше, як політичний діяч. Але люди, які повірили політтехнологіям, пішли "за картинкою" і за обіцянками – це шок. Він не пройшов до цих пір. Іноді мені здається, що безглуздо писати книжки. І безглузда вся культура, філософія, всі досягнення мистецтва, науки, все прекрасне, що створювалося людством, якщо ось так просто і тупо в один момент більшість йде "за морквиною", прив'язаною до носа, як ходили середньовічні ослики, яких погоничі гнали в потрібному напрямку. Це жахлива моральна трагедія. Але ми її виправимо. Просто шкода часу і сил.

– "Мовне питання" залишається для України все ще болючим. Практично кожен закон, так чи інакше, регулює це питання, піддається критиці, розриває (нерідко штучно) суспільство. Як Ви, людина, яка виросла в російськомовному Донбасі і пише українською, оцінюєте ситуацію? Що потрібно зробити, щоб "мовне питання" у нас перестало бути "мовою ворожнечі"?

– Для мене всі ці питання – в глибокому минулому. "Хворобливими" вони були для мене багато років тому, коли я з жахом зрозуміла: є люди, які народилися і живуть у країні, яка називається Україна – і не знають її мови. Більше того – вимагають для себе якихось привілеїв замість того, щоб просто вивчити мову. І в невіданні своєму не розуміють, що питання мови – спосіб посіяти ворожнечу, закликати ворога на свою землю або відволікти від більш серйозних проблем. Це давно треба б зрозуміти. І поставити крапку раз і назавжди. Причому, дуже жорстко. Це я кажу, як людина, народжена в Донбасі. Це не означає, що до мови потрібно примушувати. Якщо не хочеш – не кажи, не вчи, але тоді і не ображайся, якщо твої діти не зможуть вступити в український виш, не зроблять тут кар'єри, не зможуть пробитися далі, ніж хотіли, і навіть, поїхавши по світу, стануть "людьми без роду-племені".

Де і в якій ще країні існує такий абсурд: з завидною періодичністю люди виходять захищати державну мову. Це було б смішно, якби не було сумно, адже саме "мовне питання" поклало початок війні, яка триває ось уже шостий рік! Мені здається, що персонажі, які час від часу виносять це питання "на порядок" повинні сидіти у в'язниці за розпалювання ворожнечі за "мовною ознакою".

На численних зустрічах з читачами, як на Західній Україні, так і на Східній, я не стикалася з "мовною ворожнечею". Можливо, дурні сиділи по домівках і лускали насіння або дивилися телевізор? Ну, так це їх право і вибір. А для мене питання мови – це питання своєї ідентифікації у величезному світі – хто я і яку країну представляю, питання амбіцій – невже я настільки дурна, що не можу вивчити мову рідної країни і, зрештою, питання внутрішньої культури.

– Як Україні знайти національну ідею, яка реально б згуртувала людей? Адже кожні вибори, таке враження, роздирають країну ще більше, роблячи все слабшою?

– У нас дуже сильна країна, незважаючи на цей ковпак переполоху у політиці, війну, "мовні проблеми" тощо. Україна була, є і буде. Просто її треба любити – таку, якою вона є. А ми ще не зовсім цього навчилися. Ідея – в любові.

***

Нагадаємо, що раніше Ірен Роздобудько висловила виданню "Коментарі" думку, чи можна прищепити любов до книг сучасним дітям і молоді.