Пуртова Анна Анатоліївна : Народжувати під час війни. Героїзм, про який мовчать

За роки повномасштабної війни кілька моїх знайомих стали мамами. Народжувати в країні, де ночами лунають не колискові, а вибухи це не просто відвага. Це глибока віра в життя і в Україну.

Я стала хрещеною мамою вже двічі під час війни. Часто бувала на хрестинах. І ось буквально минулого тижня, в ніч масованого обстрілу Києва, дружина мого друга народила доньку. Вона вже була в потугах, коли почали падати ракети. Але ніхто не втік. Лікарі, акушерки – всі залишились. І під звуки війни з’явилось життя.

Народжувати сьогодні – це акт глибокої довіри до країни. І саме тому держава має відповісти тим самим: не словами, а конкретними діями.

Жінка не повинна залишатися зі своїм страхом наодинці. Держава має створити умови, щоб українки не боялися народжувати. А хотіли. Що робити?

1. Підтримка тих, хто народив – не жест, а обов’язок

Хочемо ми того чи ні, але перше, про що думає жінка – не лише про ім’я для дитини, а й про те, чи зможе вона її виростити. Пелюшки, суміші, одяг, лікарі, дитсадки, житло, транспорт – усе це коштує. І дуже часто саме фінансове питання стає вирішальним: народжувати чи почекати.

Сьогодні, коли багато родин втратили стабільний дохід, коли тато на фронті, або сама жінка – переселенка, державна допомога – не бонус, а життєва необхідність.

Нині виплати при народженні дитини – радше символ, ніж реальна підтримка. А мають бути інструментом безпеки.

Потрібно запровадити "виплату на дитину війни" – підвищену грошову допомогу для жінок, які народили під час війни. Також – додаткові щомісячні виплати на дитину до трьох років, якщо один із батьків перебуває на фронті або родина є ВПО.

Бо дитина – це не приватна справа однієї родини, а питання національного виживання.

2. Житло – не розкіш, а перший рівень безпеки

Жінка не може приймати рішення про материнство, якщо не знає, де завтра спатиме з немовлям. Ми часто говоримо про народжуваність як про цифри. Але за кожною дитиною – мама. А за кожною мамою – її базовий страх: як я вирощу цю дитину, якщо в мене немає дому? Якщо я переселенка. Якщо нас троє в кімнаті модульного містечка. Якщо я з немовлям і з валізою в руках.

Ніхто не повинен починати материнство з бездомності. Дитина має чути мамине "все буде добре" не між двома евакуаціями, а в теплому ліжечку.

Ми маємо визнати: житло для родин із дітьми – це державний пріоритет. І діяти відповідно.

Варто запровадити окрему програму пільгового кредитування під 0% для молодих сімей із дітьми, народженими під час війни. Створити тимчасове муніципальне житло для матерів із дітьми, особливо для ВПО. Надати пільгове кредитування або компенсацію оренди для молодих родин, особливо в регіонах, які приймають найбільше переселенців.

Не може бути так, що жінка, яка наважилася народити під час війни, залишилася з дитиною і без даху над головою. Держава має сказати: ми не залишимо тебе. Твій дім – це наш обов’язок.

3. Дитина має побачити тата. А мама – не зламатися наодинці

Батько на фронті, мама – в пологовому. Це не виняток, це реальність сьогоднішньої України. Але жодна соціальна кампанія не переконає жінку народжувати, якщо вона знає, що перший крик дитини тато почує по відеозв’язку з бліндажа.

Коли на світ приходить немовля, сім’я має бути разом хоча б кілька тижнів. Це базова потреба, а не "пільга". Ми просимо у наших захисників усе – тож маємо віддати їм найцінніше: час із новонародженими.

Що варто зробити вже зараз – надавати родинну відпустка мінімум 30 днів для військового після народження дитини, а також оплачувані спільні вихідні щокварталу для військових, у яких є новонароджені діти. І зрештою, можливість звільнення після народження другої дитини – для тих, хто вже понад рік перебуває у бойових підрозділах.

Коли чоловік стискає маленьку долоню своєї дитини, він точно знає, заради чого воює. А жінка – заради чого готова народжувати навіть під час сирен.

Можна нескінченно говорити про демографічну кризу. Але краще запитати себе: що ми зробили, аби жінка захотіла народити саме зараз?

Поки ворог сіє смерть, ми маємо створювати життя. І дякувати тим, хто вже це робить. Бо саме вони фундамент того, що ми ще живі. Що ми маємо майбутнє.

А отже, ми маємо створити всі умови, щоб жінка повірила: майбутнє є. І воно варте того, щоб його народити.