КОЗИР Сергій: ДОРОГА КРІЗЬ «ТУМАН ЕВАКУАЦІЇ»: ЧОМУ СЬОГОДНІ НЕДОСТАТНЬО ПРОСТО ВРЯТУВАТИ ЖИТТЯ

Останні місяці вкотре нагадали нам просту й болючу істину: війна не відступає. Вона змінюється. Разом із нею мають змінюватися і підходи держави до захисту цивільного населення.

У військовій теорії існує поняття «туман війни» - невизначеність, яка неминуче супроводжує бойові дії. Це об'єктивна реальність війни. Але «туман евакуації» - уже наслідок наших управлінських рішень. І саме його держава здатна розсіяти. 

Тому сьогодні настав час переосмислити державну політику у сфері евакуації - зробити її не реакцією на чергову кризу, а системним інструментом збереження життя та людського потенціалу країни.

Щоденна трагедія країни під обстрілами

За даними Моніторингової місії ООН з прав людини, травень і червень 2026 року стали найтрагічнішими місяцями для цивільного населення з перших місяців повномасштабного вторгнення. Лише у травні загинули 274 мирні жителі, ще 1763 були поранені. 

Попередні дані за червень ще страшніші - щонайменше 265 загиблих і 1816 поранених. Загалом за перше півріччя кількість жертв серед цивільного населення зросла приблизно на 40% порівняно з аналогічним періодом минулого року. Масовані атаки дронами та ракетами дедалі частіше накривають не лише прифронтові громади, а й великі міста.

У цих умовах евакуація перестає бути винятковим рішенням для окремих населених пунктів. Вона стає одним із ключових інструментів захисту цивільного населення.

Тому сьогодні недостатньо врятувати людині життя. Потрібно допомогти їй повернутися до нормального життя.

Від транспортної операції до державної політики евакуації

Останнім часом багато говорять про вдосконалення нормативної бази. У документах з'являються нові алгоритми, строки, показники. Наприклад, передбачено, що евакуаційні заходи мають бути забезпечені протягом 72 годин. Гарна цифра. Вона добре виглядає у презентаціях і звітах.

Але будь-хто, хто бодай раз стикався з реальною евакуацією під обстрілами, знає: людей рятують не цифри в документах. Їх рятують автобус, який приїхав вчасно. Водій, який не побоявся їхати під загрозою ударів. Підготовлене місце для розміщення. Медики, соціальні працівники, волонтери. І, зрештою, держава, яка не зникає з життя людини після того, як вона залишила небезпечну територію.

Військові давно знають, що таке «туман війни» - ситуація, коли рішення доводиться ухвалювати в умовах невизначеності. Але держава не повинна створювати ще й «туман евакуації». Людина має чітко знати, хто її евакуює, куди вона поїде, де житиме, яку допомогу отримає і що буде після виїзду. 

Бо ми вже неодноразово бачили, що люди відмовляються від евакуації не тому, що не усвідомлюють небезпеку. Вони бояться іншого - невідомості. Не знають, де житимуть завтра. Чи знайдуть роботу, як влаштують дітей до школи, чи отримають необхідну медичну допомогу.

І цей страх перед невідомістю часто виявляється сильнішим за сирени.

Саме тому евакуація не може залишатися лише транспортною операцією. Вона має бути частиною єдиної державної системи підтримки людини. 

Евакуація - це не кінець. Це початок відповідальності

Саме тому надзвичайно важливо, що новий Закон України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» вперше пропонує дивитися на евакуацію значно ширше, ніж просто на факт переміщення людини. 

Фактично це перша спроба розсіяти «туман евакуації» - дати людині не лише маршрут із небезпечної території, а й зрозумілий маршрут до нового життя. Закон закладає основу для переходу від простого обліку переселенців до індивідуальної оцінки потреб людини, її інтеграції та соціального супроводу. 

Але тепер необхідно, щоб ці механізми реально запрацювали - у громадах, центрах розміщення, службах зайнятості, закладах освіти та охорони здоров'я.

Бо сьогодні ефективність евакуації часто вимірюють кількістю автобусів, потягів або врятованих людей. Безумовно, це важливо.

Але цього вже недостатньо.

Справжній результат вимірюється тим, скільки людей після евакуації змогли почати нове життя. Скільки родин отримали житло. Скільки людей знайшли роботу. Скільки дітей безперервно продовжили навчання. Скільки літніх людей не залишилися наодинці зі своїми проблемами.

Бо евакуація завершується не тоді, коли автобус залишає територію, де людям щодня загрожує смерть. Вона завершується тоді, коли людина перестає жити в режимі виживання - і знову починає будувати своє майбутнє. Саме тоді остаточно розсіюється «туман евакуації».

Саме так сьогодні має працювати держава. Не лише рятувати життя. А й допомагати його відновлювати.

автор - Сергій КОЗИР, народний депутат України, співзасновник ГО “ВПО України”