Павло Шандра: Юлія Навальна танцює на кістках українців

Минулого тижня Європейський парламент відвідали представники російської опозиційної громадськості, серед яких — Юлія Навальна (вдова Олексія Навального), Володимир Кара-Мурза та Ілля Яшин.

Абсурдність цього заходу на третьому році російської агресії проти України не викликає сумнівів. «Діти лейтенанта Шмідта», члени «Сухаревської конвенції», прибули просити у голови Європейської комісії «п’ятдесят рублів», але врешті-решт пішли з «вісьмома рублями і трьома талонами на обід».

Люди, які видають себе за російську опозицію, жодним чином не впливають на ситуацію всередині країни, зате активно продають себе на Заході в цій ролі. Цікаво, що Юлія Навальна, продовжуючи традиції свого покійного чоловіка, воліла говорити не стільки про російську агресію проти України, скільки про переслідування опозиції всередині Росії.

Нагадаємо, саме її чоловік у розпал російської агресії проти Грузії називав грузинів «гризунами», а щодо анексії Криму заявляв, що «Крим — не бутерброд, щоб його просто так віддавати».

Попри це, Юлія Навальна, активно експлуатуючи пам’ять про чоловіка, запропонувала перерозподілити фінансування від «Радіо Свобода» на користь створення нового російського опозиційного ЗМІ.

Звісно, оскільки російська опозиція жодним чином інституційно не оформлена, очевидно, що кошти, на її думку, мають піти на користь ФБК, який і має зайнятися створенням нового каналу.

Варто зазначити, що лідерство Фонду боротьби з корупцією (ФБК) та Юлії Навальної в російському емігрантському середовищі не визнає інша група опозиціонерів, пов’язана з Михайлом Ходорковським і Максимом Кацем.

До неї входять Іван Тюрін, Гаррі Каспаров, Леонід Невзлін та інші. При цьому ФБК не лише не гребує передачею бази даних своїх прихильників у ФСБ, але й активно публікує компрометуючі відео про своїх опонентів — зокрема, Максима Каца та Леоніда Невзліна.

Кілька слів варто сказати і про покійного. Олексій Навальний почав свою політичну кар’єру як член молодіжного крила партії «Яблуко», разом з Марією Гайдар (колишньою віце-губернаторкою Одеської області часів Саакашвілі) та Іллею Яшиним.

Згодом він зайнявся антикорупційними розслідуваннями, часто отримуючи інформацію від спецслужб і конкурентів, як це нерідко буває у російських журналістів. Його викриття корупції у верхах зробили його медійною фігурою.

Російська влада свідомо почала просувати Навального з кінця 2000-х років, у період так званої «медведєвської відлиги». Його проєкт розглядався як інструмент тиску на Путіна та стримування його амбіцій повернутися в Кремль.

Владислав Сурков, як вважається, зрежисував «болотні протести», спрямовані на те, щоб завадити Путіну знову зайняти пост президента.

Однак деструктивна поведінка Навального згодом завадила створенню ефективної Координаційної ради опозиції на хвилі протестів 2011–2012 років.

Восени 2013 року він був висунутий кандидатом у мери Москви — за підтримки п’ятдесяти муніципальних депутатів від «Єдиної Росії». В умовах чинного муніципального фільтра це означало негласне схвалення з боку влади.

У свою чергу, участь Навального у виборах допомогла легітимізувати кандидатуру Сергія Собяніна, який зайняв пост мера після відставки Юрія Лужкова у 2010 році.

Крім того, ФБК не гребував брати гроші за внесення або виключення російських громадян із санкційних списків. Широко відома історія з одним відомим російським банкіром, щодо якого керівник ФБК Леонід Волков надав рекомендацію про зняття санкцій.

Схожа, але більш тривала і масштабна історія сталася із засновниками Пробізнесбанку — Олександром Леонтьєвим і Сергієм Желєзняком, які вивели з банку кошти, викрадені у росіян, а потім, опинившись у США, намагалися представити свою справу як політичне переслідування.

Для більшої переконливості сам Желєзняк став скарбником (treasurer) американського офісу ФБК. Російська еміграція сьогодні не є справжньою опозицією.

Це група «пікеєвих жилетів», яка намагається в’їхати у фінансовий рай на горбі України. Ці люди ніколи не повернуться до своєї країни і не претендуватимуть на владу по-справжньому. У Європейському Союзі це прекрасно розуміють: купівля лояльності в подібних псевдоопозиціонерів коштує недорого, але дозволяє вести когнітивну війну проти путінського режиму, створюючи видимість наявності альтернативи диктатурі.

Очевидно, що ситуація у світі змінюється і формується запит на скорочення інструментів м’якої сили або когнітивної війни. Розуміючи це, російська еміграційна тусовка прагнутиме застрибнути в останній вагон, щоб покуражитися над загибеллю українських героїв і над обстрілом українських міст, видаючи себе за суб’єкта російської політики.