Записки емігранта: Німеччина. "Не знаю, чим Україна може заманити нас назад"
Журналісти "Коментарів" у рамках спецпроекту "Записки емігранта" поспілкувалися з українцями, які живуть і працюють в Німеччині. Наші герої розповіли про зарплати, податки, освіту і можливості, які відкриваються перед українськими емігрантами на Заході. Багато з них повертатися на батьківщину вже не планують, при цьому іноді думають рідною мовою
СПЕЦПРОЕКТ "ЗАПИСКИ ЕМІГРАНТА"
Українцям, які хочуть виїхати в Німеччину на заробітки, тепер буде простіше шукати роботу на чужій землі. З початку цього року в ФРН набув чинності закон, що регулює трудову міграцію для людей, які не є громадянами Європейського союзу. У зв'язку з цим, на думку експертів, Німеччина стане явним конкурентом Польщі за кількістю трудових мігрантів. Зараз, наприклад, пекар у ФРН в середньому отримує трохи більше 2 тисяч євро, графічний дизайнер — 3 тисячі євро, аптекар і керуючий у магазині — близько 4 тисяч євро. При цьому багато наших співвітчизників у пошуках кращого життя нерідко стикалися з проблемами. Журналісти видання "Коментарі" поспілкувалися з українцями, які довгі роки живуть у Німеччині, і дізналися, з якими труднощами вони зіткнулися і чому поїхали з України.
Вальдкірх: "Поїхала в Німеччину через українську політику, економіку та хамство"
Уродженка Запоріжжя, 51-річна Ольга Вібер, переїхала до Німеччини ще в 2002 році. Бажання емігрувати у жінки з'явилося під час навчання в університеті. Тоді вона на три тижні змогла потрапити в студентський загін у Східній Німеччині. Українка відразу ж помітила характерну для німців повагу один до одного. При цьому, повернувшись в Україну, Ольга здивувалася різниці менталітетів і відсутності поваги як такої на батьківщині.
“У Києві я зіткнулася з хамством, від якого за три тижні встигла відвикнути. Одного разу навіть розплакалася від цього, хоча з дитинства ніколи не плакала. Бажання виїхати було, але реалізувати його тоді не могла: сім'я, дитина, навчання, робота — час біжить, а до еміграції необхідно готуватися", — ділиться з "Коментарями" Ольга Вібер, яка проживає в місті Вальдкірх на південному заході Німеччини.
На рішення жінки емігрувати вплинула і процвітаюча на той момент в держорганах корупція і неналежне ставлення чиновників, суддів і підприємців до людей.
“Одного разу на мого дядька скоїли розбійний напад, його побили. Випадковий перехожий викликав "швидку" і його відвезли в лікарню, де як раз у цю ніч чергові медики щось відзначали. Першу допомогу дядькові не надали, його просто визначили в палату, а процедури почали робити лише після того, як ми поклали в кишені білих халатів гроші. Через сім днів дядько помер — у нього на голові розрослася гематома, утворилися нові. А все тому, що було втрачено час. Ніяких кримінальних справ не відкрили, а коли ми звернулися до прокурора зі скаргою, він в особистій розмові прямо сказав: "А ви хіба не знаєте, що закони в Україні на одну третину населення не поширюються?", — згадує Ольга.