Кулик Віталій: ЧОМУ УРЯД ПОСИЛАЄ ПЕРЕСЕЛЕНЦІВ НА БЮРОКРАТИЧНІ “БАРИКАДИ”

Між державним рішенням і його виконанням завжди залишається певна відстань. У мирний час її вимірюють днями очікування та стосами зібраних документів. Під час війни ціна цієї відстані значно вища: людина, яка вже втратила дім, роботу та звичне життя, може залишитися ще й без обіцяної підтримки.

Найвиразніше цю відстань видно на прикладі ВПО. На папері допомога вже є, у звітах, напевно, теж, а до конкретної родини може так і не дійти. Тоді людині доводиться блукати по кабінетах, від однієї відмови до іншої, а дедалі частіше — доходити аж до Омбудсмана в пошуках справедливості.

Але чому майже за чотири з половиною роки до чиновників так і не дійшло, що переселенець не повинен виборювати кожну гарантовану йому виплату?

Найвища цінність - правильно оформлена довідка

Ми часто повторюємо конституційну мантру про людину як найвищу соціальну цінність. Але на практиці найвищою цінністю для державної машини нерідко виявляється правильно оформлена довідка. 

Можливо, тому, що система бачить постанови, кошториси та кількість опрацьованих заяв, але не бачить людини. Один орган встановлює критерії, інший перевіряє документи, третій припиняє виплату. Кожен формально виконує свою частину роботи, а за кінцевий результат не відповідає ніхто.

Майже дев’ять тисяч звернень від ВПО до Дмитра Лубінця лише від початку року - це красномовна відповідь на питання, як працює така система. Як констатує Омбудсман, «замість того, щоб підставляти плече, державна система будує барикади». І сама ж фактично посилає на них людей - виборювати допомогу, яку вже мала їм надати.

Дитина втрачає допомогу через дистанційне навчання або через те, що її школа була релокована. Студента після вісімнадцятиріччя вважають фінансово незалежним, хоча він продовжує навчатися й залишається на утриманні родини. Знищений будинок місяцями не можуть визнати знищеним.

Для кожної відмови у чиновника знайдеться свій пункт постанови. Але людині від цього не легше. Якщо через правила допомогу втрачають ті, для кого її запровадили, значить, змінювати треба самі правила.

Лубінець передав уряду конкретні пропозиції та назвав строк - до 1 вересня. Отже, тепер уже не можна сказати, що проблему не помітили або не знають, як її розв’язати. 

Тарифи з майбутнього, допомога з минулого

Не менш очевидною є потреба переглянути сам розмір допомоги. Дві тисячі гривень для дорослого і три тисячі для дитини або людини з інвалідністю залишаються незмінними з березня 2022 року. Водночас дорожчають продукти, оренда, ліки й комунальні послуги.

На цю ж небезпеку звертає увагу народний депутат, член парламентського комітету з питань прав людини та голова робочої групи ТСК з питань житла для ВПО Максим Ткаченко. Він попереджає про тарифний апокаліпсис для переселенців.

Застереження Ткаченка має цілком матеріальне підґрунтя. На початок 2026 року борги населення за житлово-комунальні послуги вже сягнули 113,4 млрд гривень. Подальше зростання тарифів без перегляду доходів лише збільшить кількість людей, які не відмовляються платити, а просто не можуть.

Не можна переводити платіжки на ринкові ціни, залишаючи державну допомогу на рівні 2022 року. Тим більше що доходи багатьох переселенців відтоді в кращому разі не зросли. Для родини, яка значну частину заробленого віддає за оренду, новий тариф означає нелюдський вибір: заплатити за комунальні послуги чи залишити гроші на їжу та ліки.

Індексація допомоги не розв’яже всіх проблем ВПО. Вона не замінить житлових програм, робочих місць чи доступних соціальних послуг. Але це той мінімум, без якого сама розмова про державну підтримку втрачає сенс. 

За межею платіжки: скільки коштує державі втрачена довіра?

Тут уже йдеться не лише про добробут окремих родин. Коли мільйони громадян постійно відчувають себе зайвими для державної системи, це неминуче позначається на довірі до самої держави. І жодна комунікаційна кампанія цієї довіри не поверне.

Соціальна політика - це не тільки видатки бюджету. Це щоденна відповідь держави на питання, кого вона вважає своїм і за кого готова відповідати. Переселенці мають отримати цю відповідь не з чергової відмови.

Уряд має нарешті визначитися: вона допомагає власним громадянам чи просто посилає їх - від одного кабінету до іншого, щоразу посилаючись на черговий пункт постанови. Як сприймають це «послання» самі люди, краще навіть не уточнювати.

автор - Віталій КУЛИК, директор Центру досліджень проблем громадянського суспільства