Кулик Віталій: ЩО РОБИТИ УКРАЇНІ З ПРИДНІСТРОВ'ЯМ: МІЖ СИЛОЮ, ТИСКОМ І ВИЧІКУВАННЯМ

Після 2022 року проблема Придністров'я перестала бути периферійною для української безпеки. Регіон, який довгий час сприймався як «заморожений конфлікт», дедалі частіше розглядається як інструмент гібридного впливу Росії — не стільки військового, скільки політичного, інформаційного та диверсійного. У цьому контексті перед Україною постає стратегічне питання: яку політику обрати щодо Придністров'я з огляду на триваючу війну, обмежені ресурси та залежність від міжнародних партнерів?

На основі сучасних аналітичних підходів можна виокремити три базові сценарії: силове вирішення, економічний тиск і збереження статус-кво. Кожен із них має власну логіку, переваги та ризики.

Спочатку про диспозицію самого регіону. Політична та економічна еліта Придністров'я не зацікавлена в розморожуванні конфлікту з Молдовою, а тим більше у війні з Україною. На відміну від Донбасу та Південної Осетії (за зразком 2008 року), у «ПМР» немає спільного кордону з Росією. Допомоги від РФ не буде (якщо не рахувати ракетних ударів або дронових атак, що в умовах малих розмірів регіону означатиме удар по власних силах), а власними силами регіон протримається в кращому разі години.

Керівництво «ПМР» залежить від РФ, але вони не самогубці. За нашою інформацією, в перші години великого вторгнення представники Москви вимагали від президента Красносельського та його хазяїв з корпорації «Шериф» запровадження надзвичайного стану та мобілізації. Однак Тирасполь ввів лише «червоний режим антитерористичної безпеки» та скасував масові заходи 9 травня.

Еліта Придністров'я розуміє, що зберігати статус-кво у війні буде важко, але робить все можливе, щоб уникнути втягування в бойові дії. Це дратує ФСБ і ГРУ, але й сьогодні вони мають досить обмежений інструментарій.

З Придністров'я по всіх каналах надходять повідомлення про бажання відкласти вирішення конфлікту на «після війни».

Російська військова присутність. Військова сила росіян і ЗС ПМР недостатня для наступальних операцій. «Оперативна група російських військ у Придністровському регіоні Республіки Молдова (ОГРВ ПРРМ)» становить за паперами 1700 осіб. Це два окремі батальйони — 82-й і 113-й, управління, підрозділи охорони та обслуговування. Більшість із них є місцевими жителями, які мають російське громадянство і служать у ЗС РФ. Але, окрім російського, у них ще є молдовський паспорт, або український, румунський чи болгарський. Насправді російських миротворців у ПМР станом на початок квітня 2022 року було 412 осіб. Сюди слід додати до 200 осіб співробітників резидентури ФСБ і ГРУ. Росіян, не місцевих жителів, за різними оцінками — не більше 300 осіб. Який стан їхньої бойової готовності — сказати складно.

До початку російсько-української війни ротація російського контингенту на цю територію проводилася через територію України за згодою Кишинева. Втім, з 2014-2015 років цей канал закрився. Молдовська сторона поставила «фільтр» і в аеропорту Кишинева. Станом на початок 2022 року до ПМР потрапило лише кілька десятків осіб із ротації.

Збройні сили ПМР офіційно налічують до 8 тис. осіб (для порівняння: ЗС Молдови — 5 тис. осіб). Їхня основа — чотири мотострілецькі бригади російського типу. Дві — на півдні (у Тирасполі та Бендерах), одна — у центрі, в Дубоссарах, одна — на півночі, в Рибниці.

Однак ці бригади ще нещодавно були «кадровані», тобто неповного складу. У деяких із них чисельність не перевищувала 500 осіб. Для розгортання в повноцінні бойові одиниці вони потребують певного часу для доукомплектування. Спроби такого доукомплектування робилися з березня 2022 року неодноразово, але поповнення зафіксоване лише на 45% від плану. Джерела говорять, що потенційні військовослужбовці «ЗС ПМР» (люди з військовими спеціальностями) просто покинули регіон. Тому Тирасполю не допоможуть навіть «військові збори». Щоб хоч якось виконати план комплектації на «військове зібрання», викликають школярів випускних класів шкіл і бюджетників. Але знову ж таки — це не мобілізація і не призов до збройних сил.

На озброєнні росіян і «ЗС ПМР» є легка бронетехніка БТР і БРДМ-2, протитанкові гармати та міномети. Є також і наступальне озброєння — танки Т-64 (офіційно 18 машин, але свідки говорять, що не більше 8) та РСЗВ БМ-21 «Град».

Гіпотетично Росія здатна сформувати (але для цього потрібен час, і це буде помітно) та озброїти в Придністров'ї ще кілька ударних груп для проведення активних бойових дій. Як зазначають експерти, за останні кілька років російські підрозділи разом із місцевими «збройними силами ПМР» досить активно відпрацьовували різні «диверсійні» та «антитерористичні» дії, противником у яких була саме Україна. А танкові підрозділи навіть розробляли «вклинення» на українську територію та «перерізання» важливих транспортних артерій (від Рибниці в Придністров'ї до «Одеської» траси Одеса — Київ у районі Кривого Озера всього 95 кілометрів).

Однак «відкриття другого фронту» в Придністров'ї можливе лише в синхронізації з російським десантом в Одесі, що зараз неможливо. Але росіяни можуть ризикнути. Разом із залученням до війни Білорусі, спробувати щось зробити і з боку Придністров'я. У цьому випадку в України є три сценарії, як вчинити.

Перший сценарій — силова операція та контрольована реінтеграція.

Цей підхід передбачає проведення обмеженої військової операції з метою нейтралізації російської військової присутності та демонтажу силових структур невизнаного режиму. Йдеться не лише про військовий аспект, а й про комплексну «дерашизацію» регіону — очищення від агентурних, кримінальних і воєнізованих елементів, які забезпечують функціонування квазі-державності.

Після цього можливе розгортання українського миротворчого контингенту спільно з міжнародною поліцейською місією за участю ЄС. Такий формат дозволив би замінити російський «миротворчий» механізм, який фактично є інструментом контролю, на більш прозору та підзвітну систему безпеки.

Ключовим елементом цього сценарію є відкладений політичний статус регіону. Протягом перехідного періоду (наприклад, 10 років) територія могла б функціонувати під міжнародним наглядом з поступовою інтеграцією в правовий та економічний простір Молдови. Лише після цього можливе проведення виборів під мандатом ОБСЄ або ЄС і початок повноцінних переговорів про реінтеграцію.

Перевага цього сценарію полягає в спробі вирішення проблеми в корені. Він усуває інструмент російського впливу та формує нову архітектуру безпеки в регіоні. Однак ризики очевидні: можлива ескалація з Росією, політична чутливість для Молдови, а також необхідність чіткої підтримки з боку Заходу. Без міжнародної легітимації та координації такий крок може призвести до додаткової нестабільності. Кишинів має запросити нас допомогти відновити свій суверенітет над Лівим берегом Дністра. Але якщо з боку буде реальна загроза вторгнення російських терористів, тоді можуть бути й інші опції…

Другий сценарій — економічний тиск і поступове «розмивання» режиму.

Цей підхід передбачає використання економічних інструментів для встановлення контролю над регіоном. Йдеться про торговельні обмеження, контроль логістики, митні та фінансові механізми, які могли б змусити придністровські еліти інтегруватися в правове поле Молдови та Європейського союзу. Дещо вже відбувається. Припинення поставок газу до Придністров'я через Україну, митні правила тощо.

У теорії цей сценарій виглядає привабливо, оскільки не вимагає військової ескалації. Однак на практиці його реалізація стикається з низкою обмежень. Значна частина економіки Придністров'я вже адаптована до функціонування в сірій зоні. Крім того, ефективність такого тиску залежить від повної координації між Україною, Молдовою та ЄС, що є складним політичним завданням. Нарешті, місцеві еліти здатні компенсувати втрати за рахунок тіньових схем і підтримки з боку Росії.

Слід зазначити, що й Кишинів нещирий у своїх прагненнях повернути Лівий берег під свій контроль. Молдовські еліти не впевнені в тому, що зможуть інтегрувати регіон без суттєвих втрат для нинішньої електоральної архітектури. Та й економічно заткнути «чорну діру» соціального патерналізму в «ПМР» Молдова не в змозі. Звідси й дефіцит політичної волі в Санду та її оточення. Обережні кроки є, але цього замало.

Тому цей сценарій видається малоймовірним як самостійна стратегія. Він може бути корисним лише як допоміжний інструмент у поєднанні з іншими підходами, але навряд чи приведе до системних змін.

Третій сценарій — збереження статус-кво.

Найбільш інерційний варіант полягає в тому, щоб залишити ситуацію без змін до завершення російсько-української війни. У цьому випадку Придністров'я розглядається як другорядний напрямок, що не потребує активних дій в умовах обмежених ресурсів.

Цей підхід має певну раціональність: він дозволяє уникнути додаткових ризиків і зосередитися на ключових напрямках війни. Однак водночас він означає збереження постійного джерела загроз. Регіон і надалі може використовуватися для інформаційних операцій, диверсій і політичного тиску.

Більше того, затягування проблеми грає на руку Росії, яка зацікавлена у збереженні «керованих конфліктів» як інструменту впливу на сусідні держави. У довгостроковій перспективі статус-кво не вирішує проблему, а лише консервує її.

Висновок.

Жоден із сценаріїв не є ідеальним. Силовий варіант — найбільш ефективний, але й найбільш ризикований. Економічний тиск — найменш конфліктний, але й найменш результативний. Збереження статус-кво — найпростіший, але стратегічно вразливий.

У цих умовах найбільш реалістичним видається комбінований підхід. Україна може зберігати статус-кво в короткостроковій перспективі, одночасно готуючи умови для більш активних дій: посилювати контроль кордону, координувати політику з партнерами та формувати міжнародну рамку майбутнього врегулювання. Ключовим фактором стане результат війни з Росією — саме він визначить, чи з'явиться вікно можливостей для реалізації більш рішучого сценарію.

Таким чином, питання Придністров'я не має швидкого вирішення. Однак воно вже сьогодні потребує стратегічного мислення, оскільки відкладені конфлікти мають властивість повертатися в найбільш несприятливий момент.

автор — Віталій КУЛИК, директор Центру досліджень проблем громадянського суспільства