Кулик Віталій: КАФКА, ТИМОШЕНКО, СЮР

Якщо придивитися до так званої «справи Тимошенко», то вона все більше нагадує сюжет із «Процесу» Кафки — історію, де звинувачення існує, але його зміст постійно вислизає. Формально справа є, механізм працює, але зрозуміти, у чому саме полягає провина, — завдання не з простих. До цього додається виразний присмак сюрреалізму: події ніби відбуваються, але їхня логіка розмивається, причинно-наслідкові зв’язки ламаються, а реальність починає нагадувати химерну декорацію.

У центрі цієї історії — епізод із нібито передачею коштів. Саме він подається як фундамент обвинувачення. Проте, як і в класичному абсурдному сюжеті, коли доходить до фактів, вони розчиняються. Ні переконливих доказів, ні чітко зафіксованої події — лише припущення, що мають замінити реальність.

Окремий «доказ» — аудіозапис — виглядає як той самий загадковий документ, який усі бачили, але ніхто не може підтвердити його справжність. Експерти вже натякнули, що це радше конструкт, ніж автентичний запис. У нормальному правовому полі цього було б достатньо, аби поставити крапку. Але в логіці «кафкіанського» процесу це лише ще один елемент нескінченної історії.

Процесуальна частина додає абсурду. Правила ніби існують, але застосовуються вибірково. Рішення про заставу виглядає не як юридичний інструмент, а як випробування, яке заздалегідь не передбачає успішного проходження. Принципи співмірності тут, здається, виконують декоративну функцію.

Суд у цій конструкції нагадує інстанцію, що діє за власною внутрішньою логікою, не обов’язково зрозумілою стороннім. Аргументи захисту з’являються, але не впливають на хід подій. Докази оцінюються так, ніби результат уже відомий, а сам процес лише підтверджує наперед визначений сценарій.

Свідчення ключового свідка також вписуються в цю модель. Його залежне становище додає ще більше запитань, ніж відповідей. У результаті свідчення сприймаються не як незалежний елемент, а як частина загальної конструкції, де кожен фрагмент працює на підтримку заданої лінії.

Водночас парадокс ситуації полягає в тому, що сама Тимошенко — як один із найдосвідченіших політиків Верховної Ради — давно стала своєрідним «архівом» подібних сюжетів. Її політична біографія виглядає як зібрання різних варіацій кафкіанських історій, де межа між обвинуваченням і політичною доцільністю постійно зміщується.

І якщо сучасні антикорупційні інституції свідомо чи ні включаються в цей театр абсурду, вони ризикують опинитися в ситуації, коли самі почнуть грати ролі, написані не ними. Бо в такій сюрреалістичній реальності ролі акторів і сценаристів легко перетікають одна в одну: той, хто сьогодні режисує процес, завтра може опинитися його персонажем.

У підсумку «справа Тимошенко» більше нагадує не боротьбу з корупцією, а багатошаровий перформанс, де юридична форма лише маскує глибші політичні сценарії. І головне питання тут уже не в деталях обвинувачення, а в тому, наскільки подібна логіка може стати нормою для всієї системи.