Gavrylechko Yuriy: Чорний ринок «гарматного м'яса»: як Москва утилізує іноземних найманців

У професійній військовій термінології є поняття, про яке не згадують у «паркетних» зведеннях. На сленгу окупантів це називається «відкривачка».

Схема цинічна й проста до примітиву. На нуль випихають штурмову групу, чия єдина задача – вийти в поле, зловити собою вогонь наших розрахунків і ціною власного життя засвітити позиції ЗСУ. Раніше на цей забій гнали зеків із «Вагнера» чи «Шторму-Z». Тепер, коли внутрішній ресурс починає вигорати, російський Генштаб постав протитиснеу систему на конвеєр: масово утилізує іноземців. Це ідеальний матеріал для командування РФ – їх нікому жаліти, а головне, за них не треба платити компенсації родинам.

Історія кубинця Гонсалеса Туркаса яку я прочитав нещодавно – наочна анатомія цієї системи. Цей Гонсалес — один із понад тисячі кубинців (це лише верифіковані дані проєкту «Хочу жити»), яких вербувальники витягли зі злиденних передмість Гавани. Обіцяли стандартний набір: гроші, легалізацію й якусь спокійну роботу десь у тилу.

Реальність виявилася куди простішою. Від підписання паперів до виходу під Куп'янськ минуло менше місяця. Жодного бойового злагодження, жодної тактики – лише швидкий інструктаж «де в автомата запобіжник» і марш під українські кулемети. Гонсалесу фантастично пощастило: він не просто вижив у першому ж м'ясному штурмі, а зорієнтувався й здався в полон.

Найцікавіше почалося потім. Поки кубинець сидить у полоні, дає інтерв'ю та отримує листи від сестер через Червоний Хрест, Міноборони РФ його просто... списало. На запит Гавани російські чиновники видали коротку довідку: загинув.

Заднім числом перетворити живого полоненого на «двохсотого» – найулюбленіший трюк окупантів. Немає людини – немає виплат за каліцтво, немає боргів за контрактом, немає клопоту з обмінними списками. Для системи він мертвий, а його виплати спокійно осідають у кишенях окружних полковників.

Географія цього полювання давно вийшла за межі Латинської Америки. На Сумському напрямку нещодавно ідентифікували тіло громадянина Маврикію –Стівена Боакії Пракаша.

Шлях маврикійця до українського чорнозему класичний. У червні 2025-го він прилітає до Питера як звичайний турист. Вже за місяць силовики «раптово» знаходять у нього проблеми з документами. Далі вибір без вибору: або тюрма за сфабрикованою статтею, або контракт із МО РФ. У грудні його загін повністю обнулили на Сумщині.

За загальними оцінками, через подібні пастки – від обіцянок роботи в будівництві до банального шантажу – Росія вже утилізувала щонайменше пів тисячі африканців.

Те, що відбувається – це не окремі випадки, а системний провал кадрової політики ворога. Іноземці з далекого зарубіжжя не мають жодної мотивації, не знають мови, не розуміють команд у бою й миттєво губляться на місцевості. Як бойова одиниця це абсолютний нуль. Російська армія тримає їх виключно як одноразові «сенсори» для розкриття наших вогневих точок. Контракт із Міноборони РФ для них — це квиток в один бік.

Міняти їх ніхто не буде – країна-агресор взагалі не зацікавлена подавати іноземців на обмін. Всередині Росії за них ніхто не вийде на пікети, а «комітети матерів» не оббиватимуть пороги відомств.

Для кожного іноземця, який опинився в лавах окупантів – добровільно чи через обман – єдиний спосіб повернутися додому живим, а не в безіменній труні, це добровільна здача в полон. І проєкт «Хочу жити» для них – єдиний реальний шанс вискочити з цієї м'ясорубки, де їх давно викреслили зі списків живих.