Gavrylechko Yuriy: Власна думка є не у всіх

«Кожен має право на власну думку» – фраза настільки затерта, що її давно сприймають як аксіому, а не як твердження, яке варто перевірити. І це, власне, перша помилка: право на думку – категорія юридична чи етична, а не констатація факту, що ця думка вже існує.

Право голосувати має кожен повнолітній громадянин, але це не означає, що кожен, хто йде на дільницю, попередньо розібрався в програмах кандидатів. Так само право на власну думку не створює автоматично саму думку – воно лише гарантує, що людину не покарають за її висловлення, якою б вона не була. У переважній більшості випадків там, де ми чуємо впевнене «я так вважаю», насправді присутнє щось зовсім інше: враження, чужий висновок, вивчений напам'ять слоган. Ці три речі люди звично видають за думку. Жодна з них думкою не є. Різниця тут сутнісна – і саме її варто розібрати, перш ніж і далі вважати, що кожна репліка в публічній дискусії автоматично заслуговує статусу аргументу.

Враження – це стан того, хто сприймає, а не судження про предмет сприйняття. Воно виникає миттєво й не потребує жодної підготовки. Побачивши картину, почувши промову політика, прочитавши новину про черговий пост в соцмережі, будь-яка людина за лічені секунди відчує щось: приязнь або відразу, тривогу або полегшення, довіру або підозру. Це властивість психіки, а не інтелекту, і сама по собі вона не є вадою – швидка емоційна орієнтація в світі часом рятує там, де аналіз забрав би забагато часу. Але важливо чітко розуміти, що саме повідомляє нам враження: воно повідомляє про стан того, хто відчуває, у момент зіткнення з об'єктом – не про якість чи істинність самого об'єкта. Людина, яка обурилася, почувши виступ міністра, дізналася дещо про власну емоційну реакцію. Вона поки що нічого не дізналася про те, чи були аргументи міністра слушними.

Думка в тому сенсі, який виправдовує це слово, – інша річ за самою своєю природою. Це не стан, а висновок: результат процесу, що веде від фактів до твердження про них. Щоб такий висновок мав право називатися думкою, потрібні щонайменше три умови:

Перша – доступ до первинної інформації, а не лише до чужих переказів і витягів із неї.

Друга – фахова підготовка або принаймні компетентність, достатня для правильного тлумачення цієї інформації: одні й ті самі цифри бюджету, той самий текст закону, той самий медичний висновок різні за підготовкою люди прочитають по-різному, і не всі прочитання рівноцінні. 

Третя – власне ланцюжок міркування, що з'єднує факти з висновком і який людина здатна відтворити й пояснити, а не просто продемонструвати результат, як фокусник дістає кролика з капелюха. Думка, на відміну від враження, описує не стан того, хто її має, а стан справ у світі – і тому, на відміну від враження, може бути хибною.

Саме тут проходить найточніша лінія розмежування: думку можна спростувати, враження – ні. Нема сенсу казати людині, що вона неправильно почувається, – почуття не бувають хибними, вони просто є. А от твердження «ця реформа не спрацює, бо...» уже претендує на те, щоб бути правильним чи неправильним, і тому відкрите для перевірки. 

Простий тест дозволяє відрізнити одне від одного: достатньо запитати людину, що саме змусило б її змінити позицію. Якщо відповідь є – перед нами справді думка, хай навіть недосконала. Якщо відповіді немає, якщо будь-який контраргумент чи нова цифра відскакують від переконання, мов від стіни, – це не думка. Це ідентичність, вбрана в граматичну форму судження, або слоган, який людина носить як прапор, а не як висновок.

Плутанина між цими речами настільки поширена не випадково – вона економічно вигідна! Сформувати справжню думку дорого: потрібен час, доступ до першоджерел, часом роки фахової підготовки. Враження ж – безкоштовне і миттєве, а готовий слоган можна отримати взагалі без жодних зусиль, просто пасивно всотавши те, що повторюють навколо. До цього додається ще й соціальний стимул: у публічному просторі, особливо в соціальних мережах, впевнена репліка виграє в емоційній переконливості, тоді як чесна фраза «я не до кінця розібрався, питання складне» читається як слабкість – хоча за епістемічною чесністю вона незрівнянно цінніша за будь-який рішучий вердикт від людини, яка й на середину матеріалу не заглядала.

Перша й найпоширеніша форма інформаційного сміття, яке видають за власну думку, – емоційний опис враження, зодягнений у граматику твердження про світ. «Це жахливо» чи «це чудово», сказане з інтонацією остаточного вердикту щодо закону, судового рішення чи економічної реформи, насправді повідомляє лише про внутрішній стан мовця. Граматично речення виглядає як судження про об'єкт. Змістовно воно лишається сповіддю про власні емоції – просто без чесного маркування «мені здається» чи «я відчуваю».

Друга форма – привласнення чужого висновку без здатності його відтворити. Людина повторює тезу, почуту від блогера, журналіста чи знайомого, як власну – хоча не може пояснити жодного кроку аргументації, що привів до цього висновку. Це не думка, а інтелектуальне утриманство: людина носить чуже пальто, називаючи його своїм, – і щиро дивується, коли просять показати квитанцію.

Третя форма найцинічніша, бо створюється навмисно. Рекламний слоган і пропагандистська формула не виникають випадково – їх конструюють фахівці саме для того, щоб людина сприйняла готову фразу як власний висновок, а не як чуже повідомлення. У цьому весь механізм їхньої дії: вдала формула минає аналітичний етап і вкорінюється в голові так, ніби людина дійшла до неї сама. Що якісніший слоган – то менше в жертви підозри, що думка, яку вона щойно з гордістю виголосила, була виготовлена заздалегідь кимось іншим і з цілком конкретною метою.

Із цього випливає незручний, але чесний висновок: справжня думка – рідкісніший товар, ніж здається з обсягу публічних висловлювань про будь-яку тему. 

Ще давньогрецька філософія розрізняла доксу – мінливу, необґрунтовану гадку більшості, – і епістеме – знання, здобуте методом і перевіркою; різниця, яку ми обговорюємо, не нова, лише вбрана в сучасні шати соціальних мереж. 

Варто визнати: навіть фахова підготовка не робить людину власницею думки з будь-якого приводу. Фізик не має автоматичної думки щодо бюджетної політики тільки тому, що має докторський ступінь із фізики, а економіст не має автоматичної думки щодо конкретного медичного протоколу. Чесна відповідь на більшість питань за межами власної компетентності та невивченого першоджерела звучить не як впевнений вердикт, а як «у мене є лише враження, сформованої думки немає» – і ця відповідь є ознакою інтелектуальної зрілості, а не її браку.

Тому твердження «власна думка є не у всіх» – не привід для зверхності, а радше запрошення до чесності. На більшість тем, які щодня обговорюють мільйони голосів, переважна частина цих голосів фізично не встигла ні прочитати першоджерела, ні здобути компетентність для їх тлумачення – і це не ганьба, а звичайний наслідок того, що доба має двадцять чотири години, а фахових знань «про все одразу» не буває. 

Ганьба – видавати за думку своє враження чи «чуже пальто». Різниця між людьми тут пролягає не між розумними й нерозумними, а між тими, хто чесно каже «я ще не дійшов висновку», і тими, хто видає позичену реакцію чи відчуту емоцію за плід власного аналізу.