Valerii Klochok: Кризові прояви перманентної української кризи

Слово «криза» для України за роки незалежності стало практично невід’ємним. Ми вже пережили три революції, з 2004 року ми втретє переживаємо падіння ВВП до позначок, що номінально більші за 10%, ми отримали війну та анексію частини території, ми маємо конституційну кризу і силу силенну проблем в економіці. 

Днями мої колеги з Growford Institute Тетяна Богдан та Віталій Ломакович провели детальний аналіз ситуації у сфері державних фінансів України і дійшли висновку, що Україна наближається до критичного стану, а традиційні методи фіскального управління і монетарного регулювання дають збій. За січень-вересень 2020 року видаткову частину державного бюджету було профінансовано на 89% від плану, а абсолютна сума недофінансування видатків досягла 93 млрд грн. Така невтішна ситуація, на їх переконання, прямо пов’язана із процесами на ринку державних запозичень і невирішеними проблемами координації фіскальної та монетарної політик.

Інший колега, професор, експерт Growford Institute Костянтин Швабій відзначає, що «один із варіантів виходу не просто з рецесії, а з патової економічної ситуації полягає у застосуванні традиційного кейнсіанського рецепту: заміщення спадного приватного споживання автономними видатками державного сектору. Спроба відтворити цей рецепт - це програма «великого будівництва», але з її видатків в Україні лишається надто мало, щоб повірити в успіх такого кроку. Тож як мінімум не потрібно зупинятися лише на цьому». 

До усіх економічних негараздів та негараздів у сфері державних фінансів додалися ще й кризові явища в сфері політики, діяльності державних інституцій тощо.

Минулого тижня Конституційний суд України ухвалив сумнівне з точки зору моєї та моїх колег в галузі конституційного права рішення, яке за своєю суттю поставило під сумнів не просто якість законів ухвалених Верховною радою України, а й ефективність усієї антикорупційної та правоохоронної системи. Самі судді створили підґрунтя для підозр у їх порядності та доброчесності, в черговий раз підірвавши довіру до судової гілки влади.

Навіть ці знакові події та тенденції дають чітке розуміння наявності в Україні вкрай складної системної кризи практично в усіх сферах її буття та життєдіяльності.

Якщо розбирати кейс саме Конституційного суду, то важко не погодитися і з наявністю змови політичних опонентів до чинної влади. Цілком очевидними є вигодонабувачі від вже оприлюднених рішень КСУ та тих, які готувалися й потрапили в ЗМІ (мається на увазі проект рішення по земельній реформі). 

Так само є очевидним і використання європейських інституцій для дискредитації Конституційного Суду, підвищення градусу політичного протистояння та загострення політичної кризи. Чого лише вартує поява неперевіреної інформації про можливість відкликання безвізу, котру активно розганяли практично усі українські ЗМІ відразу після появи скандального рішення КСУ? Для зниження і так невисокого рейтингу довіри до чинної влади, довіри до Президента, парламенту й самого Конституційного Суду нині задіяні усі можливі засоби.

Хоча заради правди Конституційний Суд і сам час від часу дає підстави для розвитку подібних нинішній ситуацій. Втім не завжди політики використовують рішення КСУ, як знаряддя для битви. Згадаймо хоча б минулорічне рішення Суду про конституційність Указу Зеленського про розпуск парламенту 8-го скликання. Тоді це не викликало обурення в гаранта, хоча саме рішення ґрунтувалося на волі народу, а не на нормах Конституції.

Є ще кілька цікавих прикладів. Весною 2010 року КСУ дав зелене світло депутатам-тітушкам для формування парламентської більшості під Віктора Януковича та визнав зміни до Основного закону 2004 року неконституційними; у 2012 році КСУ дозволив Кабміну Миколи Азарова регулювати порядок та розміри соціальних виплат та допомоги з держбюджету; весною 2016 року дав право парламенту самостійно визначати, яка саме сесія є «наступна чергова» для внесення змін в Конституцію і фактично дозволив Раді самостійно трактувати Основний закон; нещодавно чинний склад Конституційного Суду визнав неконституційними і скасував зміни, прийняті Парламентом, які обмежували пенсію суддям сумою у 10,7 тисяч гривень. 

Подібних рішень можна набрати ще з десяток. І це за той час, відколи Конституцією України від 1996 року Конституційний Суд визначено, як інституцію, що тлумачить Основний закон та встановлює відповідність законів тій самій Конституції. Але ця сама Конституція наділила Суд повноваженнями, коли його практично неможливо за рішення, що мають ознаки узурпації влади чи інші сумнівні з точки зору законів України ознаки, розпустити, переобрати чи ліквідувати. Бо для цього потрібні зміни в Конституції, які погоджує Конституційний Суд. А хто ж сам собі в ногу стрілятиме? Абсурд та й годі.

Останні події довкола КСУ, а саме: мітинги, заяви, законодавчі ініціативи Президента та спікера, заклики секретаря РНБО до суддів добровільно піти у відставку, заяви нардепів із тим же самим змістом, звернення Венеційської комісії та GRECO, реакція послів G-7, заява доповідача по Україні у Європарламенті, кримінальна справа проти Тупицького, зливи проектів рішень по земельній реформі, намагання ліквідувати Фонд гарантування вкладів фізосіб, тиск Зеленського на депутатів задля ухвалення закону про звільнення суддів КСУ, самостійна гра Разумкова і так далі, і таке інше, та усе це помножене на чергову економічну кризу плюс, половинчаста децентралізація  - це прямий шлях до розвалу України.

Не забуваймо, що війна на Донбасі триває, Крим анексовано, й закінчення цих трагічних подій не проглядається. Єдиним шляхом для виходу із ситуації на даному етапі я вбачаю системну конституційну реформу, яка закладе якісно нові підвалини для системних реформ і структурних змін. Це дуже велика й системна праця, яка потребує колективного розуму та зусиль української інтелектуальної еліти, а також політичної волі до змін від найвищих посадових осіб держави.

До таких реформаційних кроків вдавалися свого часу і Леонід Кучма (референдум 2000 року); і Віктор Ющенко, коли вніс до парламенту проект змін до Конституції у 2009 році і мав намір провести референдум; і Віктор Янукович, створивши Конституційну асамблею; і Петро Порошенко, який започаткував Конституційну комісію. Усі вони в тій чи іншій мірі розуміли необхідність зміни Конституції і використали цю можливість кожен по своєму. Часто їх бажання залишитися при посаді превалювало на державницьким інтересом і лише загострювало кризові прояви перманентної української кризи. 

Натомість ми й далі живемо за конституційними правилами, які створюють можливості для численних політичних криз та ніяк не сприяють виходу із перманентної економічної кризи.

Валерій Клочок, політичний та економічний експерт Growford Institute