Dmytro Levus: Крокодилячі сльози Москви за потенційними інтернованими

          Вражає наскільки все ж шаблонною є пропаганда московського розливу. Чи вивчали її фахівці саме з точки зору психопатології сказати важко, але те, що дослідження у такому вимірі буде плідним – безсумнівно. Бо застрягають московіти і тому мислять та діють шаблонно. Вигаданий колись фейк тягається по всіх усюдах, повторюється безліч разів, викритий неодноразово та заперечений самим життям, маскується іншим інфосміттям і валяється у куточку. Звідки витягається у час, який здається потрібним «великим і жахливим» кремлівським командирам інформаційної війни. Відтворюватися йому вже легше, звісно, бо ґрунт готовий, «ніби щось таке вже й було» і у цих умовах може бути навіть ефективним, оселяючись у головах тих на кого спрямований. Працює цей метод так само як і вся воєнна доктрина у російському виконанні – за використання величезного обсягу сил та засобів, та дуже коштовно. Тобто, закінчиться потік грошей на утримання «говорящих голів» з числа агентів впливу та ЗМІ, закінчиться оце застрягання. І тоді колапс.

          Саме така історія наразі розгортається на наших очах. У 2014 році, коли війна на Донбасі спалахнула у повну силу, а у Кремлі зрозуміли, що Україна не розвалиться від гібридних дій, а навпаки, територія, де над міськрадами висіли б триколори почала стрімко зменшуватися, народився фейк про «українські концтабори». Він виринав усю другу половину 2014 та початок 2015. Волали тоді пропагандисти про те, що є «плани з фільтрації населення Донбасу». Озвучувалися різні цифри про побудову за колючим дротом таборів на 30 тисяч осіб, на 50 тисяч. Називалися навіть місця де їх будують. Йшлося навіть про те, що вже почали вони діяти. Потім все зійшло нанівець.

          І ось зараз немов та зараза з рецидивами, на кшталт якогось поворотного тифу ці «українські концтабори» повернулися. З тією самою тональністю, але з дещо іншими забезпеченням, виконавцями та з дещо іншою ближньою метою. 

Приводом послужило внесення Кабміном до Верховної Ради Закону №4327, яким визначаються повноваження та завдання державних органів щодо поводження з військовополоненими та інтернованими особами в особливий період. У відповідь російська агентура та проросійські політичні сили у вигляді умовно респектабельних нардепів ОПЗЖ, експертів та ЗМІ розпочали справжню кампанію під тим самим гаслом, що і шість років тому: «Україна створює концтабори»! При чому проросійський характер і не приховується, бо крім цієї тези є ще інша: як на це погляне Росія! На додачу починається волання абсолютно у дусі російських ЗМІ з приводу того, що, мовляв, немає ніяких мирних ініціатив Зеленського та бажання досягнути миру, бо такі дії свідчать про наміри «упокорювати силою волелюбний Донбас». «У 21-му столітті ми бачимо приклад фашизму» і т.д. і т.п. Доволі кумедно, що волання чомусь саме про те, що інтернування загрожує нібито тільки громадянам РФ, а не якогось ще потенційного агресора, тобто таке собі самовикриття від критиків, явка з повинною, хоча у публічній площині ці персонажі ніколи не зізнаються, що Росія є агресором по відношенню до України. Ще цікаво та навіть кумедно, що питання щодо військовополонених залишається тут за дужками, «праведне обурення» лише щодо питання самої гіпотетичної можливості інтернування. Інтернування, яке за визначенням є примусовим оселенням для громадян держав, що загрожують нападом чи здійснюють агресію, якщо це є необхідним для захисту національної безпеки і лише у таких умовах. За законопроектом СБУ на своїй території у особливий період має виявляти громадян країни-агресора, які становлять загрозу національній безпеці та повідомляти про них Генштабу Збройних Сил України, який ухвалює рішення щодо інтернування з огляду на реальні та потенційні воєнні загрози. Також повноваження щодо інтернованих осіб водночас покладаються на центральні органи виконавчої влади, окремі правоохоронні органи, місцеві державні адміністрації. Аналогічні закони діють саме у цивілізованих країнах (Україна, яка його не має, наразі скоріше виключення). Інтернування є хоча і вимушеною, але дієвою для захисту свого населення та державності та сталою практикою і давно регулюється Женевськими конвенціями аби не допустити ексцесів часів Світових воєн. У нашому випадку законопроект пройшов експертизи, має відповідні висновки, не порушує прав людини. Він потрібен аби врегулювати в національному законодавстві зобов'язання держави, які виникають згідно з Женевськими конвенціями. Більше того, потреба цього Закону навіть перезріла. Наприклад, на Військову службу правопорядку і так за її функціоналом, подібно до того як це зроблено у країнах НАТО для військової поліції, покладена функція охорони та утримання військовополонених, тепер з’являється відповідний Закон, який захищає військовослужбовців ВСП та довершує правову конструкцію у цій сфері. Ну і можливість випереджувальних профілактичних дій у вигляді інтернування, яка конче потрібна і є відносно гуманним актом аби не застосовувати кримінальне переслідування так би мовити «за підозрою». Закон мав би бути прийнятий ще за президентства Порошенка, але цього не сталося хоча потреба та виклики були. Наразі він приймається, що є однозначним позитивом. З подачі уряду Шмигаля за підтримки президента Зеленського перекіс у Законах про війну та нацбезпеку у цьому вимірі вирівнюється, підводиться ґрунт міжнародного права про закони та звичаї війни.

А тут і мета тих, хто проводить кампанію з дискредитації Закону та, відповідно, керівництва країни, що його пропонує до прийняття. Вони намагаються не лише створювати хаос та невпевненість в Україні, вони прагнуть не допустити приведення українського законодавства у відповідність до норм міжнародного гуманітарного права. Ну і ще одна, дуже важлива причина. Шкурна. Ті хто проголошує тези та гасла проти прийняття цього Закону цілковито ототожнюють себе з країною-агресором, Російською Федерацією. Та дуже часто мають паспорт цієї країни, того і вмикають захисні механізми. Тому питання «а що скаже Росія на це» не може ані залякати, бо ця Росія давно вже напала, ані вплинути як моральний авторитет. Бо який може бути авторитет у країни, яка пишається тим, що успадкувала чекістсько-гулагівську систему. Країна, де на вулицях столиці діє жорсткий поліцейсько-паспортний режим через який несолодко у Москві доводиться навіть мешканцями власне рфівських регіонів. Країна, яка без усілякого закону висилає мігрантів, а 2008 року так само у порушення будь-яких правових та моральних норм вислала громадян Грузії під час власної агресії на Кавказі. Звичайно, цим особам є любим звичний совково-рфівський хаос. Натомість Україні потрібен Закон і його виконання.