Сергій Годний: МЕДАЛЬКИ, ГЕОПОЛІТИКА І ДОРОСЛИЙ СВІТ ІНТЕРЕСІВ

Це історія  про значно глибшу річ - про природу міжнародної політики, про національні інтереси та про нашу багаторічну схильність будувати зовнішню політику на емоціях, ілюзіях та красивих політичних міфах.

Адже якщо відверто, то сьогодні мало хто ставить просте, але дуже незручне питання: а за що саме наші президенти, прем’єри, міністри, губернатори та інші високопосадовці отримували державні нагороди Польщі?

За особисту дружбу між народами? За внесок у розвиток польської культури? Чи, можливо, за просування тих політичних рішень, які відповідали передусім стратегічним інтересам самої Польщі?

Відповідь, на мою думку, очевидна.

Упродовж багатьох років польська держава системно підтримувала курс України на європейську та євроатлантичну інтеграцію. Нам пояснювали, що Польща – наш адвокат, наш провідник до Європи, наш безкорисливий друг, який прагне лише добра для українського народу.

Я добре пам’ятаю, як будь-яка спроба поставити під сумнів цю майже релігійну догму викликала агресивну реакцію. Особисто мені доводилося вислуховувати чимало звинувачень від єврооптимістів і натофілів лише за те, що я дозволяв собі сумніватися у глибині та безкорисливості польської любові до України.

Але сумнівів у мене, відверто кажучи, не було.

Тому що я аналізував.

Історію українсько-польських відносин. Політологічні та соціологічні чинники. Геополітичну логіку поведінки держав. Особистісний вимір та власний досвід спілкування з польськими політиками, дипломатами та експертами.

І цей аналіз приводив до одного простого висновку: Польща завжди проводила і проводить політику, яка відповідає передусім польським інтересам.

Так само, як це роблять Сполучені Штати, Німеччина, Франція, Туреччина чи будь-яка інша серйозна держава.

У цьому немає нічого аморального.

Навпаки, це абсолютно природно.

Держави не мають друзів. Держави мають інтереси.

І якщо хтось вважає, що інша країна повинна думати про наше майбутнє більше, ніж ми самі, то це вже не зовнішня політика. Це політична наївність.

Польща, підтримуючи Україну протягом багатьох років, водночас вирішувала і власні стратегічні завдання.

Вона зміцнювала свій вплив у регіоні.

Ставала ключовим східним форпостом Європейського Союзу та НАТО.

Посилювала власну вагу в діалозі з Вашингтоном і Брюсселем.

Формувала нову архітектуру безпеки Центрально-Східної Європи, у якій саме Варшава претендує на роль регіонального лідера.

Чи суперечить це інтересам України?

Не обов’язково.

Але питання завжди полягає в іншому: чи збігалися наші інтереси з польськими повністю? І чи не переконували українське суспільство в тому, що чужий інтерес автоматично є нашим власним?

Події останніх років змушують дедалі більше людей ставити ці питання.

І якщо сьогодні значна частина польського суспільства демонструє втому від України, якщо рейтинги показують серйозне погіршення ставлення до українців, якщо польські політики дедалі частіше використовують українське питання для мобілізації власного електорату, то дивуватися тут особливо нічому.

Політики у демократичних країнах виконують запит своїх виборців.

Кароль Навроцький робить саме те, чого від нього очікує значна частина польського суспільства.

Так само, як українські політики нерідко діють відповідно до настроїв власної пасіонарної більшості.

Це і є демократія. Це і є політика.

Саме тому історія з орденами має для нас бути не приводом для образ чи емоцій, а приводом для серйозних висновків.

Чи думали наші високопосадовці, приймаючи іноземні державні нагороди, що вони є не лише знаком поваги, а й символом певного політичного курсу?

Чи замислювалися вони над тим, як виглядає ситуація, коли представники держави, яка століттями боролася за власний вплив на українських землях, масово нагороджують українську політичну еліту?

Чи ставили вони собі питання про співвідношення національного інтересу і політичної кон’юнктури?

Сьогодні ми бачимо, наскільки легко можна втратити будь-які відзнаки та символічні знаки дружби.

Але справа не в медальках.

Справа в іншому.

У дорослому світі геополітики ніхто не зобов’язаний любити Україну більше, ніж ми самі.

Ніхто не зобов’язаний захищати наші інтереси.

Ніхто не зобов’язаний думати за нас і про нас.

Кожна держава – навіть та, яку ми називаємо стратегічним партнером або другом, – керується власними інтересами.

Так було завжди.

Так є сьогодні.

І так буде завтра.

Саме тому головне завдання української політичної еліти полягає не в пошуку чергового «адвоката» чи «старшого брата», а у формуванні власної суб’єктності, власної сили та власного порядку денного.

Бо лише сильна держава може мати союзників.

Слабка ж держава завжди матиме лише тимчасових партнерів, які підтримуватимуть її доти, доки це відповідає їхнім власним інтересам.

Це важко прийняти.

Але це і є дорослий світ.

І це, власне, і є геополітика.